Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

– Дикунство... – тихо і страшно зронила дамакатраи.

– Цілком згоден, мадам, – підхопив неофіт. – Замість пива ковтають імпортний «УролітУ», завдаючи шкоди і ниркам, і валютним запасам.

– Якийсь нонсенс! – мекнула катраниха. – Хтось плутає лікарню з кабаре!

– Ах, мадам, ви вгадуєте мої думки! Нащо влаштовувати стриптиз навкруг лікарів, коли є спокій, режим і змога цілодобово розважатися! – правив своє неофіт. – Променад до ліска, спортивні ігри, флірт з сестричками – виключно заради мензурки чистого медичного, абсолютно нешкідливо для нирок, повністю йде у голову. А телевізор? І ніякого тобі начальства! Нам поталанило, мадам! Усі хвороби, як відомо, від нервів, лише любовні – від задоволення...

– Припиніть балаган! – зірвалася з безособового тону катраниха.

– Рибонько моя...

– Я вам не рибонька!

– Ах, ах, а я обожнюю рибоньок! Особливо тараню. До речі, мадам, до мене дійшли чутки, що ви замінили вечірнє телебачення не менш цікавими заупокійними вікторинами. Цього досить, щоб проголосити вас міс Реанімацією!

Катраниха вистрибнула зза столу летючою рибою, розсіваючи навсебіч неінтелігентні слова вітчизняного походження.

Поки неофіт зорганізував гопкомпанію для мініфутбольної зустрічі з гастритниками, грізна дама достроково випарилася з лікарні.

Реванш спробував узяти пурпуровий диктатор.

– Дехто, – виступив він на вечері, – злочинно применшує небезпеку нашої хвороби...

– Аналогічний випадок був у моїй системі, – без паузи підхопив сивоголовий. – Один експерт, світла голова, вбив собі в голову, що у нього хворі нирки, ліг у лікарню і ледь не загнувся. На щастя, ми втовкмачили йому, що треба закусювати, і він до цього часу гецає зі мною на полігоні.

– Я взагалі непитущий! – кудакнув дідоккесар.

– Взагалі не п’ють тільки сови.

– Які сови? – втрачав ініціативу диктатор. – Чому?

– Бо вдень вони сплять, а вночі гастрономи зачинені.

– Що за смішки! – напинався бідний дідусь. – Я сорок років працював у банку!

– Невже... Невже ви ковтали коштовне каміння?!

– Абебебе...

І дідка знову понесли. На щастя, крім склочного характеру, він мав воляче здоров’я (неофіт якось вивідав цю лікарську таємницю). Чи треба говорити, що кесар не забарився з випискою.

Занепадницьке відділення непомітно переінакшилося на хіхі та хаха. Негативні емоції згорали у спортивних дискусіях біля телевізора. Молодші засмагли, бавлячись м’ячем у ближньому ліску. Звучали фривольні куплети. Невгамовний сивоголовий з ватагою лжеасистентів брав у новачків аналізи поту, вкутуючи останніх усіма наявними ковдрами й перинами.

Летальна самодіагностика перейшла в розряд моветону. Натомість зажили популярності клініцистичні парадокси.

– Аналогічний випадок, – підключав вдячних слухачів сивоголовий, – був у моїй родині. Ще за кукурудзяних баталій мого діда Андрона забрали з весілля – він тамадував – і розітнули на предмет ниркового нефриту. А виявилось, що у нього банальний рак, до того ж застарілий. Туттаки його похапцем зшили й повернули на гулянку. Оце відбив мені телеграму, що сьомий день справляє двадцятирічний ювілей злополучного розтину...

І лише одного разу душанеофіт скипів.

Одному новачкові (з породи сердитих молодих людей) сивоголовий порадив вдатися до хабара.

– Петрушка в тому, –довірливо пояснював він, –що ваш палатний лікар експериментує з двоцеберковим клістиром. Я ледь врятувався від цієї садистської процедури, тицьнувши йому червінця. У вас є червінець?

Новітній клерк, попри всю свою серйозність, клюнув.

По веселому скандальчику він посунув на сивоголового, озброєний олівцем.

– Дозвольте поцікавитися, – вкрадливо почала жертва містифікації, – де маєте честь працювати?

– А нащо?

– Скажімо, на предмет сигналу...

– Ах ти ж чорнильний довгоносик! Я тобі зляпаю персональний супутник і закину в туманність Андромеди. Будеш звідти сигналізувати!

Сердитий молодик вмент переорієнтувався і мало не припав до руки містифікатора. Боляче було дивитися, як з особистості вилузгався підлабузник...

Виписувався сивоголовий при велелюдному збіговиську. Лікарі тисли йому руку. Сестрички ронили солону росу. Та й пацієнти чухали очі.

Старенький генерал, спустившись долу після обіймів з неофітомжиттєлюбом, верескнув зірваним дискантом:

– До зустрічі на гражданці!

– Вище голову! – гримкотів сивоголовий на прощання. – Не куриш, не п’єш – здоровеньким помреш!

Невдовзі урологічне відділення спустіло...

КОНТЕКСТИ

З місця – в кар’єру.

-

Людина глибокої внутрішньої культури. Зовні її зовсім непомітно.

-

Дебютував лебединою піснею.

-

А як з пенсіями по творчій інвалідності?

-

Вивіска: «Хімчистилище».

-

Гігант дрібних чвар.

-

Його Пегас прийшов до фінішу першим. Але без вершника.

-

Авжеж, скромність прикрашає людину. Найчастіше – синцями.

-

Найпоширеніший дипломатичний акт: тиждень поліпшених стосунків з дружиною.

-

«Евріка!» – радісно вигукнув Архімед, завітавши до господарчого магазину.

ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

– Слухай сюди! – сказав редактор. – Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на мініспіднички, сучасні ідіоми... Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми вже так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

– Вони справді... мають місце! – підтримав я розмову. – Бо живі таки живуть. А неживі, вони... той... навпаки...

– Що верзеш, що верзеш! – скривився редактор.

– Людина – цілий світ, пани б’ються – у підпанків чуби тріщать, народ скаже, як зав’яже...

– Отот, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

– Я непитущий!

– Всі ви непитущі – на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам’ятаєш, як у мене: «Будьмо! – сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського».

– То я побіг за шампан... тобто – за відрядженням.

– Паняй... А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

– На дріжджах! – кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: «урбаніст».

–... Є такий дід, –сказав чорнобровий голова, доправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака. – А ви не з «Перця» часом?

– Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, мініприслів’я, афоризми з міндобрив...

– Ага! Стирання граней... Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір’я летіло. Прокатали на вороних...

– І де той нещасний ексголова дівся?

– Та в область перекинули, в управління.

– Аа...

– То я вас підвезу на баштан до діда Павла, а опісля організуємо пресбар.

– Когочого?

– Пресбар: пообідаємо, побалакаємо.

– Аа...

Сіли у «Волгу». Поїхали.

– Телещогли стійко вписалися у пейзаж села, – відзначив я.

– Телевізорів, як гною, –підтвердив голова. –Гною не вистачає.

– Бетон і скло на тлі предковічних верб!

– Ага, нова крамниця, – пояснив голова.

– Як у місті!

– Точно!

– Культура йде вперед!

– Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок...

– Асфальт веде село за обрій! – повернув я розмову у позитивне русло.

– Якби ж – лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

– Аа...

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

34
{"b":"635969","o":1}