– Наша зміна, –сказав я. –Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Аргонавти всесвіту.

– Механізатори! – засміявся голова. – 3 інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

– Здібний журналіст? – ревниво запитав я.

– Талант – допоміг нам дістати тракторбульдозер «С100»! А у вас нема часом зв’язків у «Сільгосптехніці»?

– Нема, – буркнув я.

– Жаль, – зітхнув голова. – У нас із трубами для консервного заводу діло труба.

– Дайте заявку, – порадив я. – Є відповідні фонди.

– Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

– Аа...

– Тпруу! – голова урізав по гальмах. – Приїхали. Курінь посеред баштану бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студентзаочник. У кутку дід давав хропака.

– Привіт, діду! – гукнув я.

– Салют, старий! – почув я хрипкий бас. – На практику, чи що?

– На практику, – схитрував я на користь неупередженого інтерв’ю. – Як життя?

– Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

– Та що ви, діду!

– Хохма така, означає – закурити дай. Не чув?

«Перша ідіома», – подумав я, простягаючи в куток

пачку «Прими».

Чиркнула запальничка. Вогник вихопив з темряви скуйовджену бороду й колючі очиці.

«Від кресала до запальнички», – зафіксував я у пам’яті психологічну деталь.

– Відстаєш од життя, старий! – критикнув мене дід. – Пристойні люди курять сигарети з фільтром.

– Діду, може, на сонечко вийдемо? – запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві записничок.

– Пардонуюсь, старий! Радикуліту не боюсь –у мене техаські джинси.

«Взаємопроникнення культур!» – майнула в мене думка.

– Не те нині село, діду, як колись, – підстроювався я.

Дід продекламував:

Колись було та загуло!

Тепер як крашанка село!

– Як писанка! – вихопилось у мене.

– «Як писанка» – вже хтось використав. Власна образна концепція світу – ось що головне. Така селявуха!

– Хтощо?

– Така селявуха. Знаменита хохма від французького «се ля ві», що означає – «таке життя». Не шурупаєш у культурі, бебі!

«Не дід, а золота жила, – затрусився я. – Інтелектуал ріллі!»

– Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

– Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі, – відгукнувся дід. – Слухай рядки, які народилися у мене біля силосної ями:

Нас за рентабельність беруть в дрючки,

Нам респектабельність до лампочки!

Відвезем, доярко Дарко,

Шість надоїв молока.

Злізем з МАЗа – дамо газу

І ушкварим гопака!

Шейк! Шейк! Шейк!

«Шейк опущу, бо не повірять, – мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі. – От дає!»

– Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? – коментував геніальний дід. – І головне, є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірикоепічного полотна...

– Ваша думка про культурне будівництво на селі? – кував я залізо мудрості.

– Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий: спочатку звести пивний бар, біля нього – більярд, поряд – коктейльхол...

– Далі бібліотеку і клуб, – підключився я.

– Та ні, цих точок до біса! Потім – кафеекспрес, танцклас...

– А якщо...

– Слухай, старий, ти мені набрид! Хиляй по своїх справах, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися –в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

... До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки пресбар.

– Не дід, а Гомер! – кричав я. – Нарис напишу. Баладурепортаж! Есеноктюрн!

– Тільки без художнього домислу, – вмовляв мене голова. – Бо чує моє серце, щось не те набалакав дід Павло. Мо’ жартував? Не забудьте, кожний гектар дасть п’ятсот карбованців прибутку, що більше проти минулого року на...

– Геть цифри, які затуляють живих людей! – репетував я. – Поему в прозі утну! Реквієм застарілим поняттям про село! Джинси діда Павла на сто рядків розпишу!

– Щощо?

– Джинси! Техаські штани з мідними клепками!

– Щось із клепками у вас не той... Я ж просив без художнього домислу! – розхвилювався голова. – Звичайнісінькі штани у діда, ватяні!

– Погано знаєте людей! – гарячкував я. – Може, й бороди у діда Павла нема?

– А нема! Таки нема! Зроду не було! – загомоніли провожаті.

– Товариші! – засіпався я. – Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви...

– Та стривайте! – втрутився голова. – Техаські штани, борода, вірші... Про свинарку Варку?

– Про доярку Дарку!

– Ой, щоб мене грім побив! Ой, гвалт! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних...

– Рятуйте! – заголосив я.

– Без паніки! – голова втримав мене на підніжці. – Клуб наш розпишіть – п’ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте – у Болгарію їздила, їйбо!

– Зупиніть експрес! – волав я. – Уб’ю лжедіда!

– Та грець із ним! – умовляв голова. – Тримайте краще оце для підтримки духу...

І він тицьнув мені на ходу... пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.

Як на мене, процедура дисертаційного захисту – не таке вже стихійне лихо.

Зачувши боягузливий голос дисертанта: «Вельмишановний голово... Вельмишановні члени Вченої ради...» – я одразу поринаю в тихий сон, вельми доречний перед банкетним фіналом.

Так було і цього разу. Прокинувся я вчасно – аудиторія пожвавилася.

На трибуні сяяв вставними щелепами білогривий колобок.

– ... приєднуюся до думки моїх високознаних колег, – доспівував він. – Дисертант, безперечно, вніс... Сподіваюсь – ніхто не кине чорний шар в молодість, яка пробиває... Фініта ля комедія, тобто пропоную скінчити дебати!

І під грім оплесків колобок скотився з трибуни, вітаючи присутніх зчепленими над головою руками. '

Його обличчя видалося мені знайомим.

– Що за один? – пошепки спитав я у дами науковофантастичного вигляду.

– Як? Ви не знаєте? Професор Свирид Коловорот з Координаційного центру! Улюбленець аспірантських мас, ліберал, душка!

Оголосили голосування: одноголосно!

Новоспечений кандидат, блідий, як мрець, і весь у квітах поплив до виходу. І тут я нарешті пригадав...

Років з п’ять тому мені довелося висвітлювати судовий процес, окрасою якого (на лаві підсудних) був інтелігентний шулер за кличкою Доцент. Вибачаюся, нині вже професор – оцей Свирид Коловорот, який щойно вітійствував на дисертаційній трибуні! Чіпка репортерська пам’ять не могла мене зрадити...

Не чуючи біди, люмпеннауковець весело базікав у колі професури та великої рідні аспіранта...

– Громадянине Доцент! – покликав я.

– Професор! Професор! – затюкали мене присутні.

Колобок крутнувся в мій бік. Чіпка шахрайська пам’ять не могла його зрадити...

– О! Прошу пардону! – знайшовся він. – Інтерв’ю великій пресі... – і поволік мене в темний куток.

– Поздоровляю з черговим званням, – кинув я двозначний комплімент.

– Ви поводитеся некоректно, – обірвав Коловорот. – Минулому – амба! Зав’язав! Повністю віддався науці.

– Спалах альтруїзму, прикритий професорською мантією?

– Під монастир не підведете? – озирнувся навсебіч колобок.

– Сподіваюся на щиру сповідь...

– Добро! Для вас розколюсь! У науку я увійшов чесним банкетним шляхом. Після курорту, тобто відсидки, шастав якось під ресторацією. І от спостерігаю мерзенну картину: нетесаний швейцар виставляє з вестибюля інтелігентну жертву при золотому пенсне і тугенькому крокодилячому саквояжі. Я – при метелику і манжетах – поджентльменському поспішаю на поміч. Згоряючи від сорому, очкарик переповідає на інтимі, що в портфелі у нього – горілка, а в ресторані – кореші, молоді вчені з Нобелівським майбутнім, давляться нарзаном. Один з них захистив дисертацію, але ресторанні націнки знівелювали тріумф. Коротше, провів я саквояж вкупі з очкариком чорним ходом і за столом мене стріли, як рідного...