Того вечора я вперше відчув, що таке справжнє життя. Вчені при застоллі – довірливі, відкриті й пустотливі, як діти, і в той же час посправжньому великі у своїх неосяжних задумах і проектах.
За що ми тільки не пили! За фазотрон і сінестрол, за АСУ і азу, за біоніку та іоніку, за гравітацію й компіляцію, за центрифуги і фуги Баха, за бар і барокамеру, за інтеграцію, за комп’ютери третього покоління, їхніх пращурів і просто за бабс! Ніде наука не розсуває так свої гігантські обрії, як у стані забухону...
Новоспечений кандидат пив зі мною брудершафт і кричав: «Зізнайтеся, колего, ви наш, я бачив вас у Новосибірському академмістечку!» І тут мене пойняла гординя, смикнув, зізнаюсь, лишнє, і я поніс якусь беліберду щодо свого професорського сану і Координаційного центру...
«Гіпгіпура, професора! – скандували наївні технократи. – Пріть завтра до нас, захищається Васька – збацав потрясну дисерташку!»
– І ви наважилися...
– Так, я осягнув всю ницість свого минулого і пішов вабанк у чисті обійми науки!
– Але ж професорство...
– О, з цим не було жодних складностей! Записався до бібліотеки Академії наук, одержав ксиву, слово «бібліотека» витравив, «Академія наук» лишилася, вписав звання і одноголосно скріпив його печаткою, вирізьбленою мною ж на сирій картоплині...
– А Координаційний центр?
– Ет! Чи мало міфічних установ? Координаційних центрів нині стільки, що ніякій координації вони не підлягають! Текс! – продовжую – тоді у Васька, це для мене він Васько, а для інших давно Василь Васильович – членкор, розв’язав якусь паскудновічну теорему, –так от у Васька я перевершив сам себе в організації спиртної контрабанди, спічах і панегіриках. Перезнайомився з масою корифеїв науки і від науки. Впіймав на гарячому (деволяй) офіціантку, яка обрахувала нас на червінець сімнадцять копійок, – і зажив відтоді слави математика класичної школи. До речі, врятований червінець став моїм першим науковим гонораром.
І пішло... В банкетній справі я швидко висунувся на передній край науки. Запрошень – море. Тричі виїздив на захист дисертацій до Томська, Махачкали та Донецька. Переманювали на високі наукові пости, але я лишився вірним своєму Координаційному центру, бо анкетне паблісіті мені, самі розумієте, ні до чого. Отже, я не розміняв свій духовний багаж – респектабельність, доброзичливість, оптимізм – на примарне адміністративне благополуччя, як деякі абсолютні наукові нулі.
Потроху почав виступати на захистах і – тьху! тьху! – при мені не завалили жодного дисертанта. Подейкують, лише моя поява в залі розтоплює лід опонентських сердець... І я пишаюся тим, що у науковому розвої є, – хай не прямий, хай опосередкований, –але об’єктивно чесний внесок Свирида Коловорота!
– А яка матеріальна винагорода?
– Ну... Дисертації захищаються майже щодня... Люди в нас не меркантильні, як на Заході... Перепадають крихти з кожного дисертабельного столу... Одне слово, заробляю як ординарний професор... Відповідно званню...
– Чи не забагато?
– Що ви! Одна респектабельність – це дистрофія портмоне. Смокінг, масаж, пластрон, теніс, штиблети, діловий коктейль – то грубі гроші. А перебої з замшею? Потім – підвищення кваліфікації. Наука пре, як на буфет, а в мене, знаєте, сім класів і вчився, так би мовити, факультативно – по допрах... Збираю бібліотеку – «Цікава фізика», «Цікава хімія», «Цікава математика», «Цікава лінгвістика», «Кібернетичний словник», твори Бредбері, Лема, Азімова, наукові анекдоти, а вчені дорого жартують, особливо фізики...
– Свириде Томасовичу! – прибіг новонароджений кандидат. – Кортеж прибув. Біля під’їзду на вас чекає «Чайка»...
– Один момент, мій юний друже, преса варта того...
– Слухайте, –нахилився я до колобка, –але ж банкети давно відмінили!
– В тому й річ, – зашепотів Коловорот, – тим в більшій я ціні. Тихі заміські ресторанчики, пікніки на вцілілих оазисах навколишнього середовища... Ву компрене?
– Йєс!
– Але знаєте... – в очах білогривого містифікатора засвітилися тривожні вогники. Він припав до мого вуха: – Знаєте, мабуть, ця лафа скоро скінчиться... У мене таке враження, що кандидатів наук уже більше, ніж самої науки...
– Вн перебільшуєте, професоре! – вигукнув я цілком щиро.
Ще б пак! Адже попереду на мене чекав захист власної дисертації!
КОМІСІЯ
Став мов укопаний.
Гак, увігнаний між блоками, намертво присобачив табличку:
ДІМ ВЗІРЦЕВОГО ПОБУТУ.
Задер голову. Шістнадцять поверхів! І всі без родимих плям. Гамузом чкурнули у післязавтра.
Замерехтіли образи: м’яке світло торшера; піжама сипле харч у телевізор, переобладнаний на акваріум; туніка спринцює щілини хлорофосом; мундирчики з математичним нахилом, мерсікаючи, вкладаються спати; виникають сусіди у повстяних капцях; квіти, чай поанглійському, благолєпіє; починається вечір забутої поезії; піанісімо звучить ранній Ющенко...
Та з усієї голографії переді мною матеріалізувався рожевощокий суб’єкт середнього пенсійного віку. Репрезентувався:
– Член комісії.
– Якої?
– Побутової боротьби.
– Але ж дім взірцевий!
– А рецидиви? – шепнув він.
– Мають місце? – нахилився я.
– Дуже! – роззирнувся член.
– А який постулат комісії?
– Щоб мертва тиша!
– Комісія пенсійна?
– Звідки ви знаєте?!
– Наші пенсіонери – наймолодші у світі! – пояснив я. – Плем’я нерозтрачених сил!
Рожевощокий запишався.
– Один не пенсіонер, –повідомив–Голова комісії.
– А йому нащо? – здивувався я – Робити нічого?
– Скажете! Університетський доцент!
– І бореться?
– Як звір! Дружина від нього втекла...
– А привід?
– Без приводу. Руб у день видавав. І лекції на ній апробовував.
– Садист?
– Скажете! Він логік і психолог!
– А не шизик і псих?
– А ти що за один? – розсердився член.
– Не тикати! – наїжачився я. –Інспектор стіннівок!
– Невже? – зрадів рожевощокий. – Прошу до нашого сатиричного вікна!
– Сатира? У взірцевому домі?
– Випікаємо останніх!
З вікна сатири обпекла моє серце сучасна Мавка. Під фотопортретом червоніли літери: «... овська М. М. з квартири № 108 о другій годині ночі пила шампанське у товаристві мужчин! Ганьба!»
– А як дізналися? – поцікавився я.
– У неї бокова квартира. На закругленні можна зазирнути у вікно з сьомого поверху...
– Але ж деталі! Шампанське, мужчини! І все глупої ночі!
– У голови телескоп... Він якраз на сьомому... Заліз на шифоньєр... Навів трубу... Як побачив, бабахнувся з шифоньєра... Сьомий день бюлетенить... На копчик приземлився...
– А телескоп?
– На друзки!
Мені полегшало. Задивився на сьомий. На бокові вікна.
– Не вийде! – потер руки рожевощокий. –У неї знову мужчини. Делегація!
– А вона?..
– Актриса! –зітхнув член. –Лауреатка. От і їздять, порушують...
Повз нас прослизнув до парадного вельветовий індивід.
– Вітатися треба, Електроне Івановичу! – зупинив його рожевощокий.
– Здрасть...
– А чому не на службі?
– Відгул! – буркнув вельвет.
– А телефончик у канцелярії не змінився? Подзвонимо – перевіримо...
– Дзвоніть! – гахнув дверима вельвет.
– Ображається... – констатував член.
– Теж рецидивіст? – запитав я.
– Кібернетик. Співали в нього після двадцяти трьох нульнуль...
– Кричали?
– Спати треба! А раз співали, значить...
– Випивали! – рубонув я.
– Отот! А ще кібернетик! Робота зліпив: «око – рука».
– То є від чого співати!
– Доспівається! А як у програму дихне?
– Чию?
