– Я пішов.

– Гуляй і не чхай... Апчхи!

Дрр.. дрр... хряхря... дрр...

Штрикнув клавіш:

– Гнати всіх поганою мітлою!

– Оййоййоййой... – заквиліла секретарка, і під ту мерихлюндію перед очі Пал Палича представ Дехто: сивий, коректний, стрункий і з прапорцем на лацкані.

– Доброго здоров’я! Кого гнати будемо, Пал Палич?

– Я вибачаюсь... – став струнко Пал Палич.

– Сідайте, сідайте...

– Я вибачаюсь... – сів струнко Пал Палич.

– Нерви? – і собі підсів до столу Дехто, –Текучка заїдає?

– Заїдає! – вхопився за рятівний круг побілілий Пал Палич. Машинально намацав соціологічні картки і розгорнув їх, як козирі. –Доповідаю: веду соціологічний пошук!

– Молодця! От не чекав! Дозвольте проглянути?

– Прошу! Попередні тези...

– Цікаво...»Штурмівщина, примітивний технічний рівень». Самокритично. Далі...»Модернізація на папері. Відсутність комплексного плану на перспективу. Авторитарний стиль керівництва». Так! Далі...»Попередні висновки на основі анонімного опитування». Чому анонімного? Ага, ось примітка – «критиконебезпечна ситуація».

Так! Далі...»Параграф перший: гнати директора поганою мітлою». Гм... Не зовсім наукове формулювання. А втім, я його тут чув, мабуть, чули й інші... Що ж, Пал Палич, наші висновки повністю збігаються з вашим соціологічним дослідженням. Отже – здавайте портфель.

... Певне, її били перший раз у житті. Бо верещала дружина Пал Палича на весь мікрорайон. Верещала, але відгавкувалась:

– Ігігіой! Мужлан вульгаріс! Ігігіай! Вульгарний тип!

– Я... Вульгарний? Ехгех! – гекав від фізичних зусиль Пал Палич. – Ехгех! Вульгарний? А твоя соціологія, соціологія твоя яка?..

Двоє, видублені вітрами й сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспник».

«Селяни», –визначив бармен. Але нічим свого подиву не виказав.

Гості вперлися па почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.

– Добре сідало, – сказав русявий, вмощуючись на гвинтовому сидінні.

– Ти схожий на орла, дорогий, – схвалив чорнявий.

– Може, на курку?

– Як мінімум, на бойового кочета, дорогий.

– Ти втішив мене, Іраклію, –сказав русявий.

– Твоя втіха – моя втіха, Остапе, – відповів чорнявий.

– Закусимо, Іраклію?

– Ти читаєш мої думки, Остапе.

– Поруч з пансіонатом функціонує їдальня, – повідомив бармен.

– Я поважаю їдальні, що функціонують, – сказав Остап.

– Чудова їдальня! – сказав Іраклій.

– Особливо мухи, – сказав Остап.

– Чудові мухи! – підтримав Іраклій.

– І черга.

– Чудова черга!

– Як на елеваторі, – сказав Остап.

– На елеваторі менша, –заявив Іраклій.

– Там і мухи менші, – сказав Остап.

– Там не мухи, а якісь ліліпути, – погодився Іраклій.

– Інша річ – в їдальні.

– Ніякого порівняння, дорогий!

– Ви з нашого пансіонату? – поцікавився бармен.

– Ти з нашого пансіонату, Остапе? – спитав чорнявий.

– Так само, як і ти, Іраклію, – відповів русявий.

– Ми з нашого пансіонату, – повідомив бармена чорнявий.

– Хіба ми не схожі на завсідників «Колгоспника»? – спитав русявий.

– Серпень – не сезон для селян, – ухильно відповів бармен.

– Кому потрібний цей серпень? – підтримав Іраклій.

– Море як парне молоко, – сказав Остап.

– А сонце мов щойно спечений лаваш, – продовжив Іраклій.

– Моє тіло проситься в лютий, – сказав Остап.

– Грудень теж має свої принади, дорогий.

– Тільки лютий! – затявся Остап.

– У лютому фрукти, – згадав Іраклій.

– Навіть сухофрукти, – сказав Остап.

– Саме їх я мав на думці, дорогий.

– А лютневі дощі?

– Чудові дощі!

– Вони назавжди залишаться у моєму серці!

– І в попереку, дорогий.

– Чудовий сезон!

– Сезон для селян.

– Все чудове – селянам!

– Що будемо? – перебив бармен.

– Що будемо? –• повернувся Остап до Іраклія.

– Що будемо? – повернувся Іраклій до бармена.

– Коньяк і шампанське, – повідомив бармен. – Портвейну нема.

– Нема портвейну, Остапе!

– Портвейн є в їдальні, – підказав бармен.

– Чудова їдальня! – сказав чорнявий.

– Чудові мухи, – сказав русявий.

– Чудовий портвейн! Чому ти зневажаєш портвейн, Остапе?

– Люди кажуть, що коньяк корисніший, друже.

– Вір людям, Остапе!

– Я вірю їм, Іраклію!

– Правда, дорогий?

– Свята правда, друже.

– Ти віриш, що я теж їм вірю, Остапе?

– Я вірю тобі, як собі, Іраклію.

– Добре вірити людям! Візьмемо коньяк.

– І шампанське.

– Як? Хіба я не замовив шампанське?

– Ти замовив, але подумки, друже.

– Бармен має вгадувати думки клієнтів! – заявив чорнявий.

– Якщо він справжній бармен, –уточнив русявий. Бармен позеленів.

– Важко вивчитися на справжнього бармена, Остапе!

– Важко, але вивчаються, Іраклію.

– Вивчаються робити коньяк з портвейну та горілки.

– Приємно чути.

– Але не пити.

Бармен зашарівся.

– Коньяк і шампанське, – замовив чорнявий.

– Чи не забагато? – спитав бармен.

– Ми візьмемо ще, – заспокоїв русявий.

– Між іншим, – зауважив бармен, розкорковуючи пляшки, – наша професія за навантаженням прирівнюється до металургів.

– Жаль барменів, – сказав русявий.

– Жаль до сліз! – схлипнув чорнявий.

– Допоможемо людині? – спитав Остап.

– Влаштуй, влаштуй його на мартен, дорогий! – попросив Іраклій.

– Я влаштую його на конвертор.

– Влаштуй, влаштуй його на конвертор, він з дитинства марив конверторами!

– Я використаю свої парламентські зв’язки, – сказав

Остап. – Де телефон?

– Не треба, – зблід бармен.

– Жаль, – зітхнув русявий.

– Жаль до сліз чорну металургію! – схлипнув чорнявий.

Бармен одсунувся у темний закуток.

Мов дзвони вдарили келихи.

– Твоє здоров’я, Остапе!

– Твоє здоров’я, Іраклію!

– Не забувай стару дорогу і старих друзів!

– Будь квітучий, як весна, багатий, як земля, здоровий, як вода!

– За Миргород!

– За Сурамі!

– Гамарджос!

– Будьмо!

Поступово дійшли до Владивостока.

– Тут тихо, – схвалив русявий.

– Післяобідній час, – пояснив бармен.

– Сієста, –додав чорнявий.

– Зараз прийдуть, – сказав бармен. – У вечірніх туалетах.

– У тебе е вечірній туалет, Остапе?

– Є. Він же ранковий і полуденний. Нужником зветься.

– Я не про ті туалети, – зашарівся бармен.

– Ми бережемо вечірні туалети, – повідомив чорнявий.

– Ми люди дипломатичного протоколу, – сказав русявий.

– Дипломатичний протокол вимагає вечірню каву, Остапе!

– Ти читаєш мої дипломатичні думки, Іраклію!

– Спочатку розплатіться, – заявив бармен.

– Ти завжди роплачуєшся, Остапе?

– Це наріжний принцип мого існування, – сказав русявий, видобуваючи солідну асигнацію.

– Наші кредо збігаються, –сказав чорнявий, простягаючи купюру ідентичного достоїнства.

– Прошу на місця для почесних гостей! – розцвів бармен.

– Почесні гості ніколи не розплачуються, – зауважив Остап.

– Я теж помітив таку тенденцію, – підтримав Іраклій.

Тим часом бар пансіонату «Колгоспник» олюднів. Переважали глибокі декольте, час від часу спалахували діаманти чистої води, але траплялися і джинси з символами маловідомих артілей.

– Землелюбці, – сказав Іраклій.

– Хлібодари, – сказав Остап.

Стойку атакувала акселерована отара. Верховодили емоційна юнка та довготелесий обормот, облагороджений прищами.

– Якісь зайди вперлися на наші місця! – пищала юнка.

– Піджаки! – висловився обормот.