– В іншій квартирі буде веселіше, – замріяно сказав Сашко, зачинивши двері за Дідом Морозом. – Я засунув йому в мішок бульдога нашої сусідки...

Вибрався з театром на гастроль.

А в аеропорту, як завжди, нелітна погода.

Залітаю в буфет. А там – культурна молодь.

Конєшно, впізнали. Конєшно, приємно.

Тягнуть попід руки до стойки. Бо люблять театр.

Я пручаюсь, але не дуже. Бо люблю молодь. Нашу.

– Хлопці! Ставлю сам! – речу.

– Ні в жисть! – скандують.

Перший тост, конєшно, за мене.

Другий тост, конєшно, за женщин.

Потім пішло на біс.

– Покажіть перевтілення! – просять. –Ви ж артисті

– Сипокійно! – речу. – Закусюйте, хлопці. Бо усі перевтелющимось...

І наврочив.

Прокидаюсь, бо дюдя. Холодно, як на полюсі.

Софіти світять. Що за мізансцена?

Кліп сюди. Кліп туди.

Ліворуч бачу голі ноги.

Праворуч бачу голі ноги.

Посередині лежу я. Геть голий. Лише на нозі номерок теліпається.

Лап попід себе. Мармур! На мармурі лежу!

Господи, куди ж я залетів?

Сипокійно! Оно віконце. Загратоване.

Що у віконці?

Человєк при берданці.

– Любєзний! – тарабаню в шибку. – Випусти мене звідси! Бо ввечері тре грать п’єсу. На моральну тему.

Человєк обертається. Руку до лоба дере. Ружжо падає. Человек падає.

Нервенний...

Що діяти?

Кручу бирку. Знімаю її з ноги. Читаю:

«№ 17. Труп неопознаний».

Сипокійно! Я в морзі. Гутен морген!

І сам, конєшно, одключаюся.

Така драма. Затим трагедія. На профкомі мене розбирали.

Тільки один заступився. Він у нашому театрі подлєцов грає.

– Безобразіє! – виступив. – Живого актора в трупарню засунули!

Конєшно, зразу вліз режисер. З ремаркою, дракон!

– Живого? – каже. – Хаха! П’яного в смерть. Ще й підмерзлого. До анабіозу дійшов! Його, як мамонта, – каже, –у сугробі знайшли. Діждався, – каже, –наш театрик безсмертного актора!

Отакий, товаришочки, водевіль зіграв.

Добре, що не в ящик...

Я безнадійно стовбичив у холі готелю.

У пам’яті зринув приємний спогад: вперше (і востаннє) самотужки дістаю номер. З плюшем і душем. Правда, туттаки мене взяли за душу черговий адміністратор і приїжджий ревізор –саме з останнім мене й переплутали. Але я відстояв свій комфорт. До ранку.

Тепер надходив вечір.

На мене холодно дивилися пластикове бюро, райдужні вітражі, настінне карбування, різнобарвні світильники.

Усю цю відчужену розкіш олюднював аркушик з написом від руки «МЄСТОВ НЕМА».

І все ж я зважився на рішучий крок. До віконця адміністратора.

– Одне місце на одну ніч для командировочного! (Мій тон нагадував давнє «дайте, не минайте...»)

– Громадянине, ви з Марса чи з Видригайлівки? У нас проістекають два спінозіуми, два колокуми й семінар! – адміністраторка кивнула на дошку оголошень.

Я підсвідомо посунув до плакатів. Пробіг очима:

СИМПОЗІУМ ПОБУТОВИХ ХІМІКІВ СЕРЕДА. ДОПОВІДЬ І ДЕБАТИ.

ЧЕТВЕР. ЕКСКУРСІЯ НА ПИВЗАВОД.

П’ЯТНИЦЯ. ПОЇЗДКА. ДО ВИНРАДГОСПУ.

СУБОТА. КУЛЬТПОХІД НА «ЦИГАНКУ АЗУ».

ЗАКЛЮЧНИЙ БАНКЕТ.

«Всеосяжна наука – хімія», – подумав я, переходячи до іншого оголошення.

КОЛОКВІУМ ЛЕКТОРІВЗАОЧНИКІВ

ЧЕТВЕР. РОБОТА СЕКЦІЙ.

П’ЯТНИЦЯ. ВИЇЗНИЙ ПРАКТИКУМ НА СПИРТЗАВОДІ,

СУБОТА. ЕКСКУРСІЯ НА КОНДФАБРИКУ.

НЕДІЛЯ. ДЕНЬ ВІЛЬНИЙ. ВВЕЧЕРІ БАНКЕТ.

– Ви не до нас часом? – почув я бадьорий голос. Біля мене спинився кремезний вусань. Він тримав саморобну табличку: «Семінар «Режим економії». Реєстрація учасників».

– На жаль, ні! – зітхнув я.

– Мабуть, із цих невдах? – недбало махнув він на дошку.

– Чому невдах?

– Організація шкутильгає – програми бідненькі. У нас, приміром, ще заплановано відвідання дегустаційного залу, виїзд на туристичну базу й похід до мисливського заповідника.

– Мабуть, у них гірше з режимом економії, – бовкнув я.

– Мда! – процідив вусань, вклавши в голос з півкіло металобрухту. – А ви, до речі, по якій лінії приїхали?

– По лінії потокової лінії. На монтаж.

– Мда! Теж потрібна справа. Не буду вас затримувати...

Я човгав до вокзалу, а на думці вертілося:

«Один ум добре, а симпозіум краще».

Думки юрмилися в його голові, давлячи одна одну. Атеїст, а плює в душу.

-

Епітафія: «Потрапив під колесо історії».

-

Кам’яний ГОСТ.

-

Підрядився писати брошуру з питань моралі, щоб відшкодувати витрати на розлучення.

-

Дороговказ: «Обережно! Поворот долі!»

-

Скількох Колумбів згубили сорокаградусні широти!

– Вибачте, жодного негативного слова про моїх колег ви не почуєте. Тим паче, що йдеться про висування. Хай ви згори, хай складете думку, що я ліберал, але заявляю категорично: всі мої колеги – люди високого польоту. І варяги нам не потрібні. Чому я не сокіл? – так формулює питання фольклор. А я відповідаю: тому, що людська заздрість обтяла крила не одному соколу, який міг би ширяти у вищих сферах...

– Візьмемо Мукузанського. Орел. Енергійний, компетентний. І от поширили плітку, що він випиває. А хто не випиває? Я перший підніс келих шампанського за перевиконання, хоч на робочому місці такі акції заборонені. Підніс за нові успіхи, а Мукузанський вибив келих у мене з рук. Вибив у падінні, головою, як форвард. Сміху було! Мабуть, устиг в інших відділах товаришів поздоровити. Ну, поклав я Мукузанського у таксі і відвіз додому, щоб зайві балачки не плодилися. Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...

– Візьмемо Дорфманчука. Чудова людина. Роботу веде як по нотах. Акуратист. А тихий – мухи не зачепить. А на тихих, як відомо, їздять. Одному допоміг, другого пристроїв, третьому протекцію склав... Якби ми всі так своїх родичів любили! Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...

– Візьмемо Пляспігальську. Вулкан ідей. Пам’ятаєте репліку Шекспіра: «О женщини, підступність вам ім’я!» Так от, при всій повазі до цього популярного автора, я категорично проти подібних узагальнень. Ми затискаємо жінок не там, де треба. У тої ж Пляспігальської інтелекту більше, ніж у дюжини мислителів нашої установи. До того ж вона демократична, особливо до молоді. Чоловік у неї геолог, їздить, знаєте. Вусатого Аполлона з лабораторії бачили? А патлатого Нарциса з техбюро? Якось Пляспігальська вкупі з ними до мене серед ночі заявилася. «Працювати – то працювати, а гуляти – то гуляти!» – каже. Вулканбаба! Отож голосую за неї, як кажуть, обома руками...

– Що про Юрчишина можна сказати? Талант! І головне – з кожним поділиться всім, що має. У нас, знаєте, є звичка розповсюдженим дефіцитом хвалитися. Він не з таких. Учора два блоки американських сигарет колегам роздав. У нього дід у Канаді, мабуть, посилочки підкидає...

– Черепахін? Сокіл! Коршун! Гриф! Папку з грифом

«Терміново» посіяв. Але не в цьому суть. Такого хоч сьогодні у міністри. Найважчу справу витягне. А як захищає свої ідеї! Двічі на колишнього шефа з кулаками кидався. Галасливий, кажуть. А хто не галасливий? Візьміть хоча б мене. На дружину сьогодні накричав, сніданок довго готувала. «Вибач, – кричу, – я не Черепахін, не маю такої звички – на роботу запізнюватись!» Отож голосую за нього, як кажуть, обома руками...

– Мда... Нічого на кріслах моститися. Розмова не затягнеться. Критиканствуете? Заздрите, що не вас, а мене затвердили? А я, дурний, розпинався за кожного: Мукузанськнн – орел, Пляспігальська – вулкан ідей, Юрчишнн – талант, Дорфманчук роботу веде як по нотах, Черепахіна хоч зараз у міністри... Ні, не самодура треба у мені випікати, а ліберала! І випечу! Всіх випечу розплавленим залізом. Мовчатьатьатьать!