Коротше – з дядькової сторожки декан «бежал быстрее лани». Трьома типами літаків – АН2, ЯК40 і ТУ134 ПетренкоВалуа дістався передгір’я Паміру, а потім на ішаку – захмарного альпіністського табору. Тут у гордій високості, серед людей веселих і мужніх, декан почувався у повній безпеці.
Одного разу, заблукавши десь в околицях табору, ПетренкоВалуа вирішив спуститися до гірської стежки досить небезпечною ущелиною. Підстрахувавшись линвою, він почав спуск... і нараз відчув на комірі чиюсь кам’яну руку. Ця рука легко, мов цибулинку з грядки, висмикнула його з ущелини, поставила на скельну площадку і розвернула на сто вісімдесят градусів.
Декан перевів подих, звів очі, і доречне у таких випадках словосполучення застрягло йому в горлі.
Велетенська статура... Два з половиною метра зросту... Ногистовбури... Шкури ведмедів на плечах і стегнах... Обдерта сосонка у правиці... Так, сумніву не було – перед ПетренкомВалуа стояла снігова людина! Він був першим, хто побачив її на власні очі!
– Йєті... Снігова людина! – прошепотів декан.
– Я йєті – громоподібно підтвердило створіння. І нараз його обличчя набуло улесливого виразу, з очей ринули великі фальшиві сльози, і він попідлабузницькому заскиглив:
– О, декане, барсе приймальних урвищ, тигре таємних голосувань, гомо сапієнс при ректораті, надіє печерного віку! Встрой моє дитя, декане, перстомрогом молю– встрой! – і буде тобі докторська з проблем йєті, і всі багатства Паміру будуть твої...
– Куди встро... влаштувати? – машинально видихнув декан.
– Куди хош, – радісно залопотів йєті, – хоч на зоологічний, хоч на дефектологічний. Аби дитю вища! Що вже ми поневірялися, недоїдали, недосипали – то хоч діти наші хай у культурі порозкошують...
І МИ ВЕРТАЄМ
На роботі – Сцілла й Харібда.
Вдома – дружина й теща.
У школі синок теж наакселератив.
Куди подітися змученій душі? До мами!
– Здрастуй, синку! Здрастуй, манюня!
(У мене – манюні – довоєнна метрика й центнер живої ваги).
– Здрастуй, мамо! Втомлений, як віл. Голодний, як вовк. Спати хочу, як ведмідь.
– Ах ти ж, мій зайчику! Ух ти ж, мій побігайчику!
– Вибач, мамусю, одразу ляжу...
– Ручки вимий. Від мікробів...
– А! Вже мию.
– Тепер борщику, борщику!
– Я їв борщ.
– Де?
– На роботі в буфеті.
– Хіба то борщ? То бовтанка на мазуті.
Сьорб... Сьорб...
– Геніально!
– Це ти нарошне, щоб матір похвалити,
– Не борщ, а симфонія!
– Невже прісний?!
– Що ти! Шедевр!
– Завжди мене перехвалюєш. Може, сметани додати, часнику накришити?
– З борщем повний порядок.
– Бери пиріжки.
Плям... Плям...
– Рахатлукум!
– Невже не допекла?!
– Що ти! Такі пиріжки і в раю не подають.
– Нарошне хвалиш, щоб мені приємно...
– Слово честі!
– Сіль не сип, не сип сіль!
– Я люблю сіль!
– Від солі капіляри. Дуня з третього під’їзду злягла від капілярів. Сирок бери...
– Терпіти не можу...
– А ти з ягідкою... Сирок – перше діло для мозкової діяльності.
– Пивка б для мозкової...
– Від пива водянка... Дядька Сашка пам’ятаєш, з п’ятнадцятої квартири? Помер від водянки.
– Від водярки...
– Нащо, нащо наговорюєш на людину?
– На мене теж наговорюють...
– А хіба від цього ти гіршим стаєш? До людей будь привітним. І роби. Робота сама за тебе скаже.
– Будь певна, мамо...
– А я певна. Тільки гарячий ти, викапаний батько...
– Холоднокровних і так багато розплодилося.
– Аби не байдужих. Пам’ятаєш, батько говорив: справжній звір – байдужий звір.
– На все життя запам’ятав.
– Ой, у тебе повіки склеплюються! Бідна дитина! Спатоньки, спатоньки!
– Уф! Уже сплю.
– Зніми шкарпетки. Шкарпетки зніми! Нейлон пори закриває!
– Зняв, уже зняв.
– Тобі не дме?
– Ти що!
– Дме! Зараз ковдру принесу.
Хр... Хр... Хррр...
– Так! Підіткну ковдру...
– Мамо, я вже сплю.
– Спи. Я кватирку зачиню...
– Уф... Хай повітря...
– Буде протяг. У тебе носик слабкий... Ось візьму табуретку і...
– Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.
– Спи! Ти не вмієш...
– Не лізь, кажу! Бо торохнешся...
– Все, закрила. Спи. Подушка низько...
– Хай... Я люблю низько...
– Ніжки підібгав... Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку...
– Я сплю...
– Спи, спи... Тверда подушка. Принесу м’яку. У мене е з гагачого пуху...
– Мамо!
– Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви...
– Спаати хочу... Вмер... Нема мене...
– Може, пустирнику? Зразу й заснеш...
– Даай поспати... Кінчаюсь...
– Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Шшш...
Хр... Хр... Хррр...
І сон легкий мені сниться: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до колиски, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки...
– О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.
– Спасибі, мамо. От врізав по сну!
– Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.
– Ну? То я побіг!
– Вимий ноги. Ноги вимий!
– У мене сьогодні день миття голови.
– Ніякої гігієни у цих дітлахів...
– Я пожартував...
– Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього І голова свіжа...
– Та мию. Вже мию.
– А тепер узвару випий. Випий узвар! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає... Ось авоська – тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала...
– Знову переплачувала?
– А де Ясь дістане таку футболку?
– Спасибі, мамо! Золото ти наше!
– Завжди перехвалюєш... Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам’ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся... Ліді, Лізі, Мар’яні, Мотрі читала, бабі Жені читала...
– Нащо, ма?
– Як нащо? Як не поділитися? Не чужі – сусіди. На руках тебе, малого, носили... Просльозилися... Слова такі
знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо...»
– Заспокойтеся, мамо. Ви живіздорові, то й ми куми королю.
– Ти бабі Жені склади телеграму... Душевну. В понеділок її день, а вона однаоднісінька...
– Складу, мамо.
– Йди, синку. Не гнися. На повен зріст іди...
Йду. І друзі поруч. І сонце не заходить.
Ех, випередив поет:
І ми вертаєм...
У вічну казку...
До матерів.
Умри, сатирику! Краще не скажеш.
А ПЕТРА ПАМ’ЯТАЄТЕ?
Треба ж! Прилетів зі столиці – одразу ввіпхнули в сільський автобус: «За годину Ваша лекція у веселівському ательє...»
Сиджу спресований, повернутися – зась. Поруч дві бабусі при порожніх лантухах, ігноруючи автоперенаселення, ведуть дивнодавню розмову.
– Хоч на базарі душу відвела...
– І не кажи...
– Ото як пішла на пенсію, сіла на дурні гроші, ніби вимерло село...
– І я про те...
– Повлазили у телевізори – і нічого цікавого. Раніше хоч горіло. На один куток побіжиш – покричиш, а на іншому вже дим стелеться...
– А ниньки скрізь шлакоблоки, скрізь шифер...
– І нічого цікавого... Повіриш, учора без тебе ледь не сказилася, аж на переїзд забігла. І нічого цікавого! Раніше, було, хоч слона циркового у теплушці побачиш. І мій Петро на ручній дрезині за козами ганявся, щоб розписаніє не зривали. А счас нічого цікавого, як не комбайни, то сіялки везуть...
