Є припущення, що НЛО – мандрівники з зірки Дзета Сеті (37 світлових років від Землі), або туристи з інших міжгалактичних цивілізацій, або фокусники з четвертого виміру, або жартівники з антисвіту. Можливо, випадок зі мною наблизить науку до розгадки таємниці НЛО.

Відчуваю, дорогий шефе, що вам нетерпеливиться дізнатися про безпосередні, прямі контакти НЛО з людьми. У США тарілчани затягали землян до своїх апаратів принаймні сто разів (зробимо поправку на рекламу, паблісіті, інфляцію та інші американські штучки).

У нас таке сталося двічі. І в обох випадках у Києві (прошу звернути чільну увагу на цей факт, адже ми з вами кияни!).

Перший випадок: молодший науковий співробітник X сів відпочити у Пушкінському парку Києва об 11й годині вечора, а прийшов до тями об 11й годині ранку біля пам’ятника геніальному поетові в Москві. Запам’яталися йому ревище, якийсь ілюмінатор і видиво подвійного Місяця. Наука виявилася безсилою і списала інцидент на злий жарт пілотів нічного рейсу Київ – Москва.

Другий випадок: двох вантажників Y та Z станції «Київтоварний» востаннє бачили на залізничній колії 31 грудня. А виявили їх уже в новому році, 6 січня, на невеликій сибірській станції вкупі з великою таріллю, що мала сліди студенистої маси і вензель ресторану «Київпасажирський». На жаль, і тут відбулися хіхоньками та хахоньками, точнісінько як у нашій конторі.

Для вас, інтелігентної людини і керівника демократичного стилю, природно, вже відкрилася суть прикрого інциденту, що стався з вашою підлеглою.

Так! Я була викрадена НЛО в неділю на Водопарку, пробула в тарілці під гіпнозом п’ять діб (згадайте одіссею вантажників!) і з’явилася на роботу в розпатланому вигляді лише в п’ятницю.

Сподіваюся, дорогий шефе, що тепер ми разом від душі порегочемо з міщанських натяків деяких наших пуританок і донжуанів з приводу мого кримського загару та облупленого носа. Справді, у нас другий тиждень періщать дощі, але в світлі НЛО з їхніми гіперпросторовими швидкостями моя смага може бути канарською, багамською і навіть австралійською.

Лишилося спростувати останню інсинуацію, що виповзла з чорної душі цієї жабивідпускниці Пенелопської. Вона твердить, що бачила мене в середу на ялтинському пляжі з вусатим хлопцем. За науковими даними, тарілчани бувають трьох типів: до метра зросту, рахітичного вигляду; до трьох метрів, як центрові у баскетболі; і, нарешті, так звані гуманоїди, які нічим не різняться від мужчин у соку. Отже, або ця сліпиндя Пенелопська стала жертвою оптичного обману, або побачила в Ялті гуманоїда. Та скоріш за все вона розповсюджує плітки з ревнощів, бо її чоловічокнедомірок– глибоко між нами! – вщипнув мене на новорічному балу.

Прошу моє пояснення, дорогий шефе, вважати виправданням за ті нещасні чотири дні, коли я фізично не перебувала у конторі з волі незрозумілого розуму. Дозволяю передати цей документ КОЗІ (комісії з орбітальних зондів інопланетян). Хоч я нічого не пам’ятаю, але мені було добре, що свідчить про слабкість тарілчан до красивих жінок. І якщо НЛО колись підуть на контакт із земною цивілізацією, то тільки завдяки нам – амазонкам сучасності, позбавленим будьяких забобонів!»

Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменитого кабінету.

– Товаришу кандидат кібернетичних наук, член секції мариністів, віцепрезидент клубу поліглотів, почесний

доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник...

– Вільно, юначе, називайте мене просто «Орелодин», – перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж телеекранами, ЕОМ, магнітофонами, телетайпами і мікрофонами.

–... лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики!

– Ага... Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзюдо, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені...

– Звідки ви знаєте?! – вихопилось у лейтенанта.

– Досвід, досвід, мій юний друже, – посміхнувся «Орелодин». – А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити?

– Хотілося б знешкодити шпигуна...

– Ах молодість, молодість, – приязно засміявся полковник. – Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте.

«Орелодин» натиснув якусь кнопку, і відразу засвітився телеекран.

– Ви бачите шматок чорноморського узбережжя, – інформував полковник Марка. – За п’ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима.

Лейтенант миттю схопився на ноги:

– Товаришу «Орелодин», треба негайно летіти туди!

– Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки дістанете квиток, шпигун замете свої сліди... – І полковник нахилився до мікрофону.

– Хто на трубці? – пожартував він.

– Капітан Кучерявий! – почулось у динаміку.

– Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею інфарктів з’явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просувається в глиб території.

– Єсть!

Марко першим помітив на екрані шпигуна.

– Доповідаю! Агент прибув. Одягнений у водолазний костюм типу «болоньясхід», що розрахований на десять годин автономного плавання.

Полковник підсилив контрастність:

– Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики «Стан твій смерековий». Гроші й ампули ховає за пазуху, автомат – у рукав.

– Марка зброї «бульдогморган», калібр 9 міліметрів, – доповів Наївний.

– Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію.

Лейтенант зашарівся.

– Переключаємося на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції.

Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю курортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самшиту.

– Непередбачена ситуація, це дружинник, – пояснив полковник.

Тим часом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав.

– Айайайай! – закричав Марко.

– Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслідування. Включаю автобусну станцію.

Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і подався до кафепавільйону.

– Замовив гуляш і мінеральну воду! – доповів гострозорий Марко.

– Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помилку – розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. Як діятиме він після обіду, лейтенанте?

– Піде в туалет?

– Логічно. Та ви забули, юначе, що маете справу з підступним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об’єкту звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж.

Полковник знову схопив мікрофон.

– «Чижп’ятнадцять»! Говорить «Орелодин»! Передаю контроль над об’єктом «Суб’єкт». Сідайте з ним до автобуса, супроводжуйте до обласного центру.

– Вас зрозумів! – почулося з люстри.

«Орелодин» вимкнув апаратуру.

– Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки в доміно, лейтенанте?

... – Офіцерський козел! – вдарив Марко кістяшкою по столу. – Закриваю гру.

– Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна, – сказав полковник і включив телеекран.

Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс.

– Куди подасться агент, юначе? – спитав «Орелодин».

– До резидента?

– Правильно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, будинок номер двадцять вісім.

– Може, варто туди підскочити? – спитав Марко.

– Навіщо? Поперше, у холодильнику резидента схована телекамера, подруге... проте дивіться!

Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обговорювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і подомашньому тюкнув агента в тім’ячко. Той посунувся під стіл...

– От і все, юначе! – весело промовив полковник. – Поздоровляю вас із закінченням операції.