Увечері ледь приплентався з роботи Лесь Бігуді. Сказав, що, мабуть, захворіє, бо зберегти розумову гігієну в таких умовах неможливо. Виявляється, ми вже обігнали радгоспну бригаду, з якою змагаємося. Знай наших!

Ледь не забув! Сьогодні всіх фотографував кореспондент з обласної газети. Якби ж знаття – виліз би на роботу. Перша прикрість...

Стало веселіше – захворів Лесь. Випив звечора кілька глеків молока (не пастеризованого!), і з привітом! Побігли до знайомої «вухогорлоніс», але номер не пройшов. Бігуді влип – поклали у стаціонар для перевірки на дизентерію. Я змотався у чайну і зустрів там одного третьокурсника – Цезаря Нетудихліва. Він дудлив чеське пиво і зніяковів, побачивши мене. Довелося з ним хильнути. Цезар повідомив, що в нього, здається, діабет, бо постійно відчуває спрагу, а допомагає тільки пиво. А пропо, до речі, їхня бригада завоювала перехідний вимпел. Треба сказати нашим, щоб натиснули...

Вийшов на працю. Все валилося з рук, бо зранку мені добряче попсували нервову систему. Під час ленчу (куліш зі свининою, ряжанка і кавуни) Люська і Колька кричали, що я симулянт плюс опохмелянт. Я не лишився в боргу і обізвав Люську активісткою. Тут мене з’їли всі гуртом, а закусили Лесем Бігуді.

В обід знайшов у сметані муху. Маю підозру, що це робота Вольдемара – Володьки Чепігонця. На обіді я ловив на полі мух І складав їх у портмоне. За вечерею непомітно висипав їх у компот Чепігонцю. Зуб за зуб!..

Ура! Сьогодні вперше вибив норму! Тіло аж гуде! Жаль, що не підвернувся кореспондент. Маміта підкинула телеграфом тридцятку. Леся Бігуді нарешті виписали з карантину, і ми на радощах поперли у магазинчик, який діди називають «монополькою». Зустріли біля стойки (тут за неї править діжка) знайомих механізаторів і вирішили напоїти їх. Як вони донесли нас до хати Степаниди Степанівни, ми не запам’ятали...

Зранку мене страшенно нудило. Я вирішив не добивати своє здоров’я (воно дається один раз!) і на роботу не пішов. Лесь сказав, що вихований на гуманістичних традиціях, і його совість не дозволяє залишити товариша в біді.

Бабка Степанида порадила нам ретельніше берегти своє здоров’я, тим паче, що сто років тому по цих місцях пройшла чума. Кепкує, чи що? Все ж вирішив із завтрашнього ранку чистити зуби.

Ходили в «монопольку» для повернення апетиту і по дорозі бачили у вікні сатири карикатуру: я і Лесь прикриваємося щитами у вигляді лікарняних бюлетенів і відбиваємо атаку помідорів пляшкамибулавами. Пошлість! Примітив!

З горя взяли пляшку коньяку, хоч мали намір пити тільки пиво...

Вів ля мезон! Нарешті їдемо додому. Правда, радість зустрічі була дещо затьмарена. На урочистих зборах усі одержали грошові премії, а Люська, Колька і Володька ще й фотоапарати. Мені ж і Лесику дісталася грандуля і гвалт, що ми недостойні, що з нами буде окрема розмова в альмаматер. Ха! Чхати я хотів! В альмаматер ще не знають мою матір! Застарілий плеврит, та її істерика, та лантух нових медичних довідок свою справу зроблять!

А загалом настрій бадьорий, тонус підвищений, загар африканський, ще й прибавка на п’ять кілограмів живої ваги... Що там не кажіть, а трудове життя на лоні при» роди якось облагороджує людину!

Чарівні, мов сама юність, столичні молодята Тетяна та Євген звихорилися по весіллі подалі од світу – в карпатську хатину, що примостилася на далекому груні. Одинокі газда та газдиня приголубили їх, мов рідних.

Першого спільного вечора протрембітав газда у всесвіт честь молодим, і здригнулася хатина від здравиць та дріботушок під транзистор. Вгинали долівку навперейми, допоки не гепнулися столичний легінь та місцевий кожум’яка на дубову лаву.

– А я таки добряче вигуляла вашого чоловічка! – піднесла переможний келих моторна газдиня.

– За любов! – виголосила юна леді.

Смерічки й потічки, червона рута й сиве зілля ромену, щебетливі гаї й звивисті плаї, груні й полонини поволі розкривали молодятам свою щемну пісенну таїну. Із напівсфери неба зоріли близькі зірки на золотий та чорний діаманти – пшеничночубого юнака та смагляву юнку – в зеленій духмяній оправі Карпат. А може, ввижалися зіркам найяскравіші світила – кохання подвійні сонця.

О лірико, чому так заблизько від тебе, на відстані людського тяжіння, палахкотять протуберанці сатири! Ех, білявко й чорнявка! Ще точився медами заповітний місяць, як єдність протилежностей перейшла у боротьбу.

Якось молодята спустилися на роздоріжжя цивілізації і флори. І тут у буковій ресторації «Під березовим дубом» медвяна квітка прив’яла від краплі скипідару.

Тетяну запросив до танцю джинсовошкіряний ковбой Роберт, і вони вшкварили «бебікозачок» під овацію всього екзотичного шинку. Євген туттаки підхопив опасисту подругу ковбоя Матильду, і вони врізали під бурю оплесків «дарлінгбариню».

– Бухла і лабухів! – вигукнув Роберт. І заголосив на честь знайомства арію зайвої людини Євгенія «Ужель та самая Татьяна...»

Євген також замовив вино і музику. І виконав арію зайвого аристократа Роберта «Кто может сравниться с Матильдой моей...»

Діставшись свого гірського притулку, молодята вперше вклалися нарізно: вона – на ліжку, він – на скрині.

На світанку почалося.

– Де ж твоя Матильда? – ласкаво запитала Тетяна.

– А там, де твій Роберт! – моментально відповів Євген.

– Чому я не зідрала шиньйон з цієї овечки? – задумливо проказала молода.

Молодий теж вдався до риторичного запитання:

– Чому я не врізав цьому Робертунчику?

– Послав бог чоловічка! – сказала Тетяна.

Євген відповів анекдотом:

– Коли подружнє життя – це діжка з дьогтем, а медовий місяць – тонка плівка меду згори, то ясно, що мені відкрили діжку не з того боку...

– Пошляк! – вибухнула молода.

І тут зі світлиці проклюнувся голос газдині. Вона виспівувала:

Як вони кохалися

З вечора до рання,

Їм соловій на калині

Голосив кохання.

А він її: «Котику,

Котику й бальончику».

Вона його: «Котику,

Голубчику, горобчику».

Як вони побралися:

У милого борода, як рижева щітка,

На котика й бальончика

Глядить, як на дідька...

Пісня урвалася.

– Чув? – проказала Тетяна.

– Що саме?

– Що всі ви, мужики, до весілля присягаєтесь нас на руках носити...

– Я й носив, поки ти не перескочила на руки Робертунчику...

– Це просто смішно! Відмовити сусідові по столику в танці принаймні нешляхетно...

– А не запросити покинуту даму на танець шляхетно?

– На танець?! Обійми під музику ти називаєш танцем? Ось тобі! – і молода вліпила аплодисмент у щоку молодому.

– Як ти сміла?!. – і Євген гахнув об долівку глексувенір.

Тетяна, як пантера, стрибнула до тарілі з крашанками...

Але її зупинив голос газдині. Вона виводила:

Милий милій сипле слів,

Як гороха в бочку.

Мила милому зубами

Пірвала сорочку.

І вони зчиняють крик

Та й роблять повстання,

З мисок, глеків, тарілок

Ціла тарагання...

Газдиня змовкла, а Євген пошепки спитав:

– Цікаво, що таке тарагання?

– Спитай у своєї Матильди! – відчикрижила молода.

– Якого чорта ти причепилася зі своєю Матильдою? – скипів Євген.

– З моєю? З твоєю, любий мій! Ти мені своїх майбутніх пасій у подруги не підсовуй! – і крашанка вліпилася в стіну побіля Євгенового носа.

– Ах, так? – і в кохані очі полетіла пачка сигарет.

Тетяна вивернулася і пожбурила у білий світ полив’яну миску.

Євген звузив очі... І тут з новою силою розлігся голос газдині.