Я сів на поезію. В журналі.

Попередили: поети – натури ніжні. Можуть побити.

Наліг на рукописи. Віршів – до стелі. Переконуюся: поезія сягнула значних висот.

Згадую критерії: художність та ідейність.

Дивлюсь. Є художність, нема ідейності. Є ідейність, нема художності.

Чухаю потилицю. Лисина жевріє, йду на грозу. Відбираю молодих класиків та здібних ветеранів.

Відповідаю «та іншим»: «Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю...»

Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Луплять дуплетом. Одни лист – мені. Копія – в Спілку.

Вліз!

Далі в ліс: приймаю авторів.

Атакує поетеса. Є форми, нема змісту.

Штурмує лірик. Є кучері, нема серця.

Пішли косяком. В одних – символи. В інших – порохня в порохівницях.

Беруть за горло:

– Друкуй! Мистецтво вимагає жерти!

На закуску– початківці. Накидаю оком: вірші – слаботонічні, біцепси – титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.

Гвіздкую плакат: «Завідувач відділу поезії – першорозрядник з боксу».

Злазю на свіжого автора.

– Здрясця!

– Трясця!

– Надрукуйте!

– Хто такий?

–... ський. Майстер спорту з боксу.

Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею. Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.

Домальовую на плакаті:

«Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор».

З’являється редактор. Знімає плакат.

Натякає: за плакатом на черзі –я.

Що робити?

Вчить: радься з провідними.

Мерсі, спасибі, дякую.

Заходить А. Показую йому вірші Б.

– Заскорузлий реаліст.

Заходить Б. Показую йому вірші А.

– Безнадійний естет.

Заходить В. Показую йому вірші Г.

– Темний символіст.

Заходить Г. Показую йому вірші В.

– Голий абстракціоніст.

– Такий собі Пікассо?

– Це який? З одеської філії?

– Ні... Живописець!

– Аа... Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються...

Видираю останню волосину.

Дибаю до редактора.

– Де мій попередник?

– Втік на легкий хліб.

– Куди?

– В шахтарі...

Міжпромівська контора перелетіла до хмарочоса на околиці міста, полишивши у старому обшарпаному приміщенні обірвані телефони та бухгалтерію.

Бухгалтерія складалася виключно з осіб ніжної статі. Забезпеченість фінансової олігархії загсочоловіками була досить високою, якщо не рахувати дівиць Ліду та Люду і незалежну молодицю Ладу.

У Лади був день народження.

– Ніяка холера з тої околиці не прителіпається! – сказала Нінель Домкратівна, головбух. – Відгуляємо самі!

Із сумок випорхнули наїдки та напої, шампанське поєдналося з домашньою вишнівкою, і Нінель Домкратівна виголосила тост:

– За Ладусю! Жоден з мужчинслизняків і мізинця її не вартий!

– Жаль, що переселяємося в останню чергу, – зітхнула іменинниця. – Якось незвично без мужчин...

Усі засмутилися.

– Наливай! – перепинила мінор Нінель Домкратівна. – Що є мужчина? Істота слабкодуха і підступна. Згадайте часи матріархату! Мужчина тоді виконував функції, що не вимагали великого розуму, – чубився і добував їжу. А жінки вершили справи вічні – підтримували родинне вогнище і виховували дітей. Вибивши неповоротких мамонтів, мужчина винайшов тайні вечері та гру в дурня і посіяв перші чвари серед жіноцтва. Бо потрапляв з тих міроприємств у безтямному стані до чужих печер. З неймовірними труднощами жіноцтво привернуло мужчину до землеробства. Наслідки цього даються взнаки й донині. Надалі, завдяки бійкам, тютюну і шпагатівці, мужчина почав катастрофічно вироджуватись. Жіноцтво сполошилося, перебрало на себе добрячий шмат мужчинської роботи, щоб забезпечити дітей молоком, а нахлібників – закускою, і до того ж передало мужчині владу, сподіваючись на її дисциплінуючий вплив. То вже була непоправна помилка: мужчина зовсім розсобачився, сів нам на шию і викинув гасло: «Бережіть мужчин!»

– Їх за статистикою менше! – водночас пискнули Ліда та Люда.

– Брехня! сказала Ніпель Домкратівна. – Мужчина для статистики невловимий, бо шастає від куми до куми!

Усі опустили очі долу.

– Вперед, до матріархату! – піднесла келих Ніпель Домкратівна.

Лада тицьнула клавіш магнітофона, і той зайшовся в одчайдушному ритмі «стегнобіт». Амазонки вчинили неймовірну хитавицю з елементами рідних дріботушок.

– Хоч би чорт приніс якогось завалящого мужчину! – простогнала Лада серед розгулу матріархату.

І приніс! Рипнули двері, і до бухгалтерії вкотилося щось кривоноге, волохате, з ріденькими патлами і легковажною хустиною на гиндичій шиї.

– Салют жрицям любові! – заверещало створіння, що мало деякі ознаки мужчини (запалі груди, хтиві очиці, нетверда хода).

– Ура! Мужчина! Мужчина! – захоплено відгукнулися амазонки.

Танок набрав екстатичної могуті, бо створіння, пожбуривши у куток шубу й підсмикнувши джинсові панталони, хвацько вкрутилось у стегнобітний вир, застрибало, пішло скоком, встигло притулитися до кожної солістки і розпалило справжні мавританські пристрасті.

На ніжних жіночих (і дівочих) руках створіння попливло до столу.

– Який ти молодець, Бобчику, що не забув поздоровити Ладусю! – пишалася Нінель Домкратівна на правах законної дружини створіння.

– Штрафну Бобу Степановичу! – щебетали жінки (і дівчата). – Тост! Тост!

– Я вас люблю! – клацнув високими підборами Боб Степанович. – Так ніхто не любив! Що можу я іще сказати? Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання!

– Браво! Браво! – співало жіноцтво, обдаровуючи Бобчика цілунками.

Нінель Домкратівна вчепилася у благовірного обіруч, згадуючи качалку, випробуваний передаточний механізм священних почуттів – любові і ненависті.

Бобчик охоче приймав поцілунки, намагаючись втримати у мозку телефони Ліди, Люди і Лади, вивідані у танцювальній веремії.

– За мужчин! За мужчин! – дзвеніли схвильовані жіночі (і дівочі) голоси.

Епоха нового матріархату відкладалася до кращих часів...

І від геніїв наука страждає. Бо вони некеровані.

Пам’ятаю, мав адміністративне крісло в одному науковому філіалі. Народу – орда. Але тихо.

У нас так: хтось шумне, а ми критикану штемпель – некерований. І у протокол. І втришия. Тому тихо було – дисципліна.

У нас так: номерок повісив – і не диш. Твори, видумуй, пробуй. Видумав – сам не пробуй. Віддай керчастині. Вона розбере, що натворив. І народить твою ідею. У свій час. І без тебе. Нам генії без надобності. У нас розум колективний. Я сам співавтором був.

Кандидатів у філіалі, як тирси. А тут доктора одного прислали. Не медичного, а технічних наук. Кандидати сиділи тихо. Звикли. А цей не звик. Посвистує. Коридорами тиняється. На підвіконнях моститься. Щось у блокноті черкає.

– Не свисти, – кажу.

– Я теоретик, – каже, – свищу і думаю.

– А я практик, – кажу, – витурю, тільки свиснеш.

– Якби не ваш стаж, – каже, – послав би вас...

І пояснив, до кого. Так фразу сплів –не підкопаєшся. Теоретик! Ніби послав, а ніби нічого подібного. Але обидно.

– Шуруй– кажу, – у свій закапелок. І сиди як миша. До сімнадцятої нульнуль. Здаси номерок – і свисти на вулиці. Там думай. А тут щоб тихо!

– Як на кладовищі? – каже.