А голубка як жбурне
Баняка в калину:
«Ти вже мені наспівався,
Такийсякий сину!
Ти вже мені наспівавсь
Та й наголосився,
Через тебе той упир
Мене очепився».
Тетяна чмихнула і сповзла на долівку. А газдиня в світлиці набирала голосу:
А голубчик як гужне
У калину миску:
«Щоби тобі вивернуло
Той язик у писку!
Ти вже мені наспівавсь,
Годі вже співати,
Через тебе, соловію,
Взяв біду до хати...»
Євген опустився на коліна поруч з Тетяною. Щока торкнулася щоки, руки сплелися на глиняному прахові.
– Перепиши слова, люба...
– Обов’язково, любий... Винесеш черепки непомітно...
– Так, кохана...
– Цікаво, як закінчується пісня...
І одразу виник голос газдині:
Потім вони черепки
Поза хату носять...
А соловій на калині
Кохання голосить,
А соловій на калині
Кохання голосить!
– Котик і бальончик... – шепнув Євген.
– Голубчик і горобчик... – шепнула Тетяна.
– Назавжди...
– Назавжди...
ВИШИБАЛА
Не люблю, як придурюються! Є чим похвалитися – перснем чи кожухом – хвались. І тобі кайф, і людям шпилька.
Да! Сам я по авточасті. Це така кібернетика, що без неї, без авточасті, далеко не заїдеш. Роблю в столиці, а живу в Дачному – півгодини на електричці. І нащо та столиця, де кожен прищ викаблучується, фурункула з себе строїть. Плюнеш – і не в того попадеш, лишні нерви.
На своїй Помідорній вулиці я перший чоловік. І бугаю роги скручу. Але не хочу, бо культурний. Мене так і звали – граф. Відгрохав хату, як музей, на два поверхи. Нагорі я, внизу мать.
Мать, правда, стогне: взяв би, каже, якусь негорду заміж, бо фрукта гниє і в телевізор кольоровий ніколи глянути. Бери, раджу, мать, на грядки транзистор і гартуй характер, бо якраз візьму горду, з ногами і бюстом, і щоб поавстралійському шпрехала.
Щоб срізь фірма. Сам я в «Ладі», а що на мені? Джинси «Лев і Страус», двісті монет кинув. Зате до інтуристочок підвалитися чи нашу вщипнути – всігда пожалуста. Бо фірма! На мені все японськотехаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Давлю класового і даром не треба, хіба щось попоїсти.
Да! А в ресторані? Куртку потрясну відірвеш і нехотя заходиш, але за стіл не прешся, а до стойки. Ніби випадково заблукав після умственої роботи – і нуль вніманія на всіх. Сідаєш на вертушкутабуретку, ніби весь у мислях. Куртка малинова, а підкладку відкинеш – зелена. І знехотя, ніби про щось думаєш, виймаєш заграннчну пачку, ліпиш фільтр до губи. Бармен тобі сірничка, а ти – клац! – запальничка «ронсон». І тут ніби повертаєшся до тями і дивуєшся, що в ресторані зі своїми мислями, і гукаєш бармену:
– Бой! Коктейль «хемінгуей»!
Бармен Буба Пасльон, однокашник, колись на хімії зрізався і не жалкує, хімічить «хемінгуея». А ти вже бонжуришся з оркестром, підпираєш голову рукою і меланхолійно троячкою даєш знак. Ударник, електронний асенізатор – піаніно під током, гітари, бубон як вріжуть:
Леді, леді, леді,
Леді, леді, леді,
Ух!
Дівулі, понашому герли, – в коло, та стегнами, стегнами – круть, верть! Хлопці рвуть на грудях капронові мережива – і туди ж. Регбі!
Да! А якраз прислали до нас у Дачний училку молоду, щоб поанглійському шкетів мучила. Строга! Але такої красоти я ніде не бачив. Журнальчик один роздобув, «Плебей» називається, там американські кралі в натуру роздягнені. То ті місісіпочки проти училки нашої, як кози. Хлопці біля неї закрутилися, як мошва при торшері. Тут я попередив, що скелета школі пообіцяв подарувати. Висушеного. І всі ласі одразу від училки відпали. Женюсь! – вирішив.
Да! Тоді якраз грандіозний випивон намітився. Сусідка Мотря Карпівна, передова помідорна женщина, дочкустудентку заміж видавала за доцентасироту. Мене запросила, бо фірма!
– В саду під навісом ставлю стіл на сто чоловік, – поділилася Мотря Карпівна. – І окремий навіс для оркестру з ресторану.
– Кайф! – кажу. – Хай всі бачать, як наші гуляють. Моя «Лада» до ваших послуг.
– Прийми мерсі! – сказала Мотря Карпівна. –Приходь з училкою, може, швидше окрутиш.
– Мерсі обратно! – кажу. – Все буде тіптоп, свого не випустимо.
– Є секретна просьба, – продовжує Мотря Карпівна. – Дістань вишибалу.
– Кого? – дивуюся.
– Вишибалу. Щоб тихенько в кінці столу сидів, а як хтось перебере, вишибав з двору. Я в кіно бачила такого дилду в сомбрері, – пояснює.
– Нащо, коли всі свої? – дивуюся.
– Для гонору! В куми гуляли свайбу всього три дні й то з п’яних очей жениха через паркан перекинули. Ледь у кропиві не спікся.
– Може, Петра візьмемо, грузчика з гастроному?
– Цур! Його після третьої чарки бити починають. За вираженія. Дістань невідомого вишибалу. Червінця даю!
Взяв я десятку, сів у лайбу і покотив до річки. А навстріч один дачник суне. Такий собі чмур, халупку зняв і в ліс ходить – дихає. Патякали, що із закордонів повернувся. А дивитися нема на що. Зашмигана спортивна куртка і штани рогожні. Буває, що наша рогожа у заграниці самий тиць – лорди носять. Але має бути на заду нашльопка – фірма. Придивляюся до чмурового заду – нема фірми. Голодранець! Я б такі штани на свого псявіру Джексона посоромився натягнути!
– Слухай! – гукаю чмуру. – Є непильна халтура. Свайба у нас. Треба вишибалу. Чи не підеш за п’ятірку? І випивон на дурняка...
– Вишибалою? – перепитує.
– Вишибалою. Ніхто й не взнає.
– Прибуду! – примружив очі. – П’ятірки не треба.
– Замьотано! – радію. – Стріху причеши, щоб собаки не гавкали...
– Причешу. А квіти...
– Без квітів обійдемося! Там букетів буде стільки, що підсвинку на місяць січки вистачить.
– Тоді привіт, – каже, – підсвинку!
Свайба була розкішна. Дванадцять машин з гудками й стрічками весільний картьож привезли.
– Де вишибала? – не забула спитати Мотря Карпівна.
– Буде! – кажу. – На початку він без надобності.
І закрутилося. Тости, шампанське, сльози – як положено. Молодий – блідий, молода –як вода, діди в галстуках, хлопці –в бородах, молодші п’ють, старші закусюють.
Вишибала з’явився, як гостей на пісні потягло. Я його спочатку не впізнав, а впізнав – отетерів. Костюмчик, сорочка, галстук – люкс з небаченого краму, і сиділо все як влите, ніби він у тому кайфі і вродився. Волосся прилизане на пробор, на лацкані лауреатський знак, а на пузі брелок на ланцюжку золотому. Я, вуличний граф, як опудало проти нього!
А вишибала цілує ручки нареченій, розкланюється, як балерун, і пре на стіл коробкусувенір, сервіз на дванадцять персон. Вже не знаю, наш чи звідти, але Мотря Карпівна ледь з крісла не випала. А той перевертень штовхає тост голосом Левітана:
– Увага! Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім’я продовження роду людського, а також для заохочення лікерогорілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя доцента Кості та студентки Насті! Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!
Тут наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози. Наречена заплескала в долоні, а женихсирота вперше подав голос:
– Ми щасливі, що нас напучує в невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя та Бхілаї! Ляснемо з цього приводу, як заведено у доцентів, фужерами!
