Теперки не розгуляєшся! А було ж! Приймеш з причепом – у шлунку май, кулацюри грають... Фіксу на зуб, кепуру на черепушку – і на танцюлю. Гуляй, Васю!

Без церемоній, за талію – просю! – і ріжеш падеспанець, і дріботиш впадепатінер! Тарілки: дзіньдзень! Труба: бабу! Щебетушечки: хіхі! Культурно! Чого не вистача? Фрайера! Хто в шляпі? Є в шляпі! Шляпу – на носяру, і по ній кулацюрою, як праскою. А тут і попурі – погуляли, пора на бокову...

А ниньки? Ну, кльош повернули. Заробітки – во! А гульні ніякої. Самі неприємності. Стрів якось Колюню, кореша колишнього. Він по техніці пішов – доктором технічних наук влаштувався. Гульнемо, кажу, Колюню? Як колись? Мастодонт ти, Васю, відповідає, і коли вже з тебе гомо сапієнс вистругають...

– Від такого чую, – кажу. Бо не второпав. І гуляю далі. Біля пивавтомата якраз очкарик нагодився. В шляпі. З ним дамочка: перука, а решта – ніжки. Фігура – во! Все є. Міліції нема.

– Мадам! – кажу. – Просю в ресторацію, на предмет тет на тет.

Шляпа окулярчики знімає, очиці жмурить, виступає:

– Катай, дитя прерій, далі від гріха...

– Ах ти, – кажу, – камбала одноока...

– У мене, – пищить, – два ока...

– Зараз, – заспокоюю, – буде одне...

Дамочка у паніку:

– Не зв’язуйся з цим мастодонтом, Славцю...

Я їй:

– Мерсікаю за не наш компліментарій!

І йому:

– Пощезни, медузо обморочна...

І шляпу – на баньки...

Хотів...

Удар! Лечу... Сонячне затемнення, земля дибки стала. Ширяю – центнер живої ваги...

Хрясь! – приземлився.

– Нащо ти, Славцю, цього буфета подвійним звалив, – підсвідомо чую щебетання дамочки. – Він без реакції, некоординований – і підсічкн вистачило б...

– Міліці... – хриплю, а встати – зась.

– Циц! – тупає перед моїм носом дамочка. – Славця в мене нервовий, бо на педагогічній роботі... А вам сором, ви ж гомо сапієнс...

– Сама ти...

– Це полатині!

Тут і я полатині – вони ходу.

Ледь підвівся. Пивом заливаюсь. А сам киплю. Зиркаю – хто в шляпі?

Ага! Стоїть один. У брилі. Зуби вишкірив. Я – до нього. Щось не те: піджак малиновий, сорочка малинова, штани малинові, черевики малинові. В аристократа грає чи зарубіжний іноземець? Мабуть, акула імперіалізму. Ікру жерти приїхала...

Коли до малинового дамочка цокає, вся в штанях. Фігура – во! Все є. Міліції нема.

– Ферапонтику! – виспівує. – До Дарниці, нараяли, краще на метро.

Ага! Наші! Рідні! Зараз погуляємо!

– Нащо Дарниця? – включаюсь. –Вам у бік Нивок треба.

– Чомучому? – це Ферапонт і Ферапонтова.

– Бо там зоопарк. А в зоопарку якраз конкурс на кращого папугу. Ферапонтик має шанс.

Піжон малиновіє. У тон вбранню. І вирубується.

Ферапонтова заводиться:

– Сором майте, чоловіче, ми вам неабищо. Мій Ферапонт вчений агроном, селекціонер...

– Я сам мічурінець, – перебиваю, – з учених роблю товчених.

І за Ферапонтового бриля...

Хотів...

Удар! Лечу... В очах – зорі...

Хрясь! – приземлився.

– Тікаймо, Ферапонтику, –доліта ніби з космосу, – з ким зв’язався, він до нашого биці Мастодонта подібний...

– Я цього шифоньєра вмент на гомо сапієнс окультурю! – чую Ферапонта.

Такий може!

– Міліці... – хриплю. – Мать... Мать... Мамо!..

Полопотіли.

Так! Зіп’явся! Пиво – пріч! Давай плодовигідне! Чорнило давай! Я ще погуляю! Хто в шляпі?! Розбіглися... Ага! Дівуля підстрибує. Сама. Добре, що сама.

– Дєточка! – підсипаюсь. – Просю ручку, швиргонемо на файний клок.

– Малошановний амбал! – відповідає. – П’яненький мастодонтику! Випаріться хутко, бо я з вас вовни настрижу.

Очі, мов у пантери. Плаття – до п’ят. Далеко не втече. Фігура – во! Все є. Міліції нема.

– Кльова скубенточко, – видаю молодіжний текст, – не виламуйся, бачили таких...

– Студенточкаюристочка! – загрожує.

– Я гомо! – задкую в культуру.

– Цього ще не вистачало!

– Цапіенс!

І – цап! – за плечико...

Хотів...

І знову – лечу... Через її плече! У неї – метр вісімдесят. Як помножити на мій центнер...

Хрясь!

– И никтоо не узнаает...

Лікарня. Чисто, як у витверезнику. Перед очима ляля – ніженька моя. На блоках. І поліспастах. Думки з’являються. Ех, колись було. Гуляй, Васю! А ниньки? Хоч пощезни: кожне гомо з тебе сапієнса зробити може...

Новоспечений декан ПетренкоВалуа вскочив у халепу.

Затьмарений молодечим запалом, він зголосився бути відповідальним секретарем приймальної комісії рідного університету. ПетренкаВалуа блискавично загнуздали відповідним наказом. По наївності він устиг вискнути: «Я зворушений!» – і його впрягли у бричку, яка репалася від засилля абітурієнтів. Найловкіші з борців за високу освіту відразу ж перелізли на секретареву шию. І не самі. А з уболівальниками, секундантами, меценатами і предками при клевретах та нукерах.

Отож життя засвітилося ПетренковіВалуа новими гранями, кожна з яких могла порізати. Вже на початку своєї приймальної діяльності наш секретар міг стати мільйонером. З перспективою подальшого існування в краях золотих розсипів... На щастя, він у потрійному стрибку подолав східцеві марші, рятуючись від чадолюбної трійці – білобрового помора, аксакала, спеченого сонцем середньоазіатських пустель, і ще одного джигіта з Подолу. Кожен з них пропонував дещо, вимірюване каратами, за університетське майбутнє своїх діамантових нащадків...

Телефон, який ПетренкоВалуа виборов дорогою ціною принижень, довелося перевести на тестя, який жив у сусідньому під'їзді. Після кількох цілодобових телефонних тортур тестя влупив стрес. Принаймні, свідки запевняли, що він тупотів ногами на зятядекана і верещав:

– Забери телефоняку, бо як стресну!..

На ПетренкаВалуа тисли знизу і згори, і він опинився, за образним висловлюванням одного аспіранта філологічного факультету, – між Цилею і Карбідом.

Добила бідолаху балерина, перед якою падав ниць увесь бомонд Парижа і Лондона, не кажучи вже про Мальорку і ШріЛанка. Прима опустилася перед секретарем на коліна і, простягнувши лебедині руки, благала записати свого племінника Зігфріда зі спортінтернату в якісь міфічні «прохідні» списки. Виявилося, що той Зігфрідунчик розчарувався у народній греблі і вирішив стати міжнародником...

Отут і чкурнув ПетренкоВалуа світ за очі, точніше – в рідне село. Проте, знаючи про високий освітній ценз свого і сусідніх хуторів, а також про природну міграцію юних хліборобів до університетських центрів, декансекретар не затримався в отчій хаті. Наспіх почоломкавшись з працьовитою ріднею і прийнявши скромні подарунки (кожуха – від батька, піджакблайзер – від матері), він, яко тать в нощі, відбув на далеку лісову пасіку до дядька Аристарха, щоб відпочити душею і тілом.

У глухій сторожці Аристарх Платонович за один вечір облагородив нервову систему племінника медом та узваром. І потекла неквапна розмова про вино, бджоли та про мед, і світло стало на декановій душі...

– Щільники в мене, як дзвін, медку я тобі підкину, – чув дядькове бурмотіння ПетренкоВалуа, склеплюючи

повіки. –А ти мені повченому розтовкмач, племінничку: оті всі протони, нейтрони, електрони, позитрони, мезони – путяще діло чи якісь витребеньки?

Було вже приспаний декан розплющив одне око:

– Вершина наукового прогресу... А вам воно нащо, дядьку?

– Мені воно, конєшно, без надобності, а от Вітька, небіж куми Мотрі, тої, що на емтеесівському кутку живе, сильно цими штуками інтересується...

Вчений небіж розліпив друге око.

– Не повіриш, цей Вітька усі транзистори порозбирав, що на премії дають, старого телевізора розшаботив, десь генератора списаного потягнув. І що ж втнув, гаспид, – зладнав якогось електронного Лазаря і вмент розрізав тим Лазарем негодящий хлів, що портив пейзаж при битому шляху, а розвалити руки не доходили. Сам голова зачудувався, обіцяв Вітьку на ВДНГ послати... То до чого я веду – встрой Вітька посімейному у якусь там радіофізику чи, на лиху годину, у кібернетику, щоб талан у хлопця не пропав... А медку я тобі підкину, про це не турбуйся, щільники в мене, як дзвін...