І вимівся, як вихор, не випускаючи пляшки.
Так ніхто й не дізнався, ким буде Вальок. До вух Гервасія ще долинув його зойк:
– Ой, не буду! Ой, не буду!
СЕРВІС
Перша фраза мого чергового репортажу народилася легко.
«Як тісно переплелися в нашому житті суспільне й особисте!» – написав я. І відразу згадав, що маю вирішити кілька невідкладних особистих справ.
– Йду перевіряти факти! – солідно збрехав я секретарці і втік з редакції.
Програмамінімум була такою: спочатку перукарня, потім – магазин, ще – пломбування зуба, п’ятедесяте і... якраз встигну забрати на службі портфеля.
Підійшов до перукарні і вперся лобом у табличку:
«Перукарня працює щоденно, крім неділі. Вихідний день – вівторок».
Був вівторок.
«О всесильний законе єхидства! – подумав я. – Хто відкриє твій таємничий механізм, хто нарешті...»
– У «Дарах ланів» тараню дають! – почувся схвильований голос. Я плюнув на філософію і побіг за дефіцитним продуктом. Черга звивалася гігантською анакондою. Я записався п’ятисотим (почесним!) прихильником тарані і побіг до прилавка стежити за порядком.
Дефіцит відпускала одна ледь жива душа. Поряд, у бакалійному відділі, шість метких продавщиць переставляли банки з полиці на полицю. Їхні дії коригував якийсь чолов’яга у брудному халаті і з хронометром у руці.
– Батьку! – гукнув я. – Перекиньте сюди кількох дівчат, бо черга отот сягне кордонів нашої неосяжної країни.
Чолов’яга з хронометром повернув до мене фізію, зрошену творчим потом.
– Прошу не зривати впровадження наукової організації праці! – визвірився він. – Волюнтарист!
Я зніяковів і ретирувався в чергу. Попереду мене залишалося дванадцять покупців, коли тараня закінчилась.
Із почуттям інтелектуальної неповноцінності я подався до універмагу. У відділі «Сорочки для чоловіків усіх розмірів» сиділа хімічна красуня і читала книжку,
«Штрих висхідного рівня культури», – відзначив я і люб’язно запитав:
– Дівчино, яка сорочка мені до лиця?
– Арештантська!
Я відчув, що перевтілююсь у телеграфний стовп.
– Повилазило? Не бачите, що в нас відкрита викладка товарів? Дєрьовня! Заллють зранку очі й чіпляються...
– Та як ви смієте!.. Отаке культурне обслуговування?!
– Нині служниць нема!
– Але ж – сервіс! План товарообігу, нарешті...
– Ха! План ми закрили на полотняних сорочках...
– Дайте книгу скарг!
– Ой держіть мене ззаду, бо я зараз впаду! – зареготала юна відьма. – Він читати не вміє... – І вона тицьнула манікюром у плакат, що майорів над прилавком.
«Тут працюють без скарг», – прочитав я гаслокредо. І відчув, як уся моя нервова система концентрується в кулаці.
– Ага... Знущаєтесь? То я вас на увесь світ знеславлю! Я... я письменник!
– Налякав! Теж мені, інструктор людських душ, Жора Сіменон...
– І це в наш час, – запінився я, – коли ми штурмуєм стратосферу, атомне ядро і сферу обслуговування! Громадяни, будьте свідками...
Але тут до моєї кривдниці підскочило ще одне фірмове створіння і заверещало:
– Манько, кінчай базар, у секцію Любки підкинули безрозмірні імпортні бюстгальтери!
І вони чкурнули до Любчиної секції, а за ними – всі мої свідки.
Я вдарив кулаком по прилавку і розбив свого годинника. Миттю з’явилася старша продавщиця:
– Працівник на хвилинку відлучився, то й хуліганити можна? Вчора отакий нервовий дві сорочки поцупив!
Я загарчав і побіг... до годинникаря.
Тут мене привітав замок, в якому стирчав аркушик паперу:
«Викликали до міліції, коли повернуся – невідомо».
Я подався у бар «Вареники», аби випити чарку кави з чашкою коньяку і заспокоїтись. У барі був санітарний день. У стоматологічній клініці – перерва на обід. Навіть на фундаментальній загальнодоступній вбиральні висіла якась табличка. «Переоблік», – майнула в мене думка, але я помилився: тут йшов звичайнісінький ремонт.
В редакції на мене чекала чергова неприємність.
– Де ви швендяєте? – засичала секретарка. – Призначили зустріч позаштатним авторам, люди на вас дві години чекали!
– Ат... не помруть, – втомлено відповів я. – Хай навідаються в четвер. Якщо дощик буде...
ХТО СПАЛИВ КАРФАГЕН?
Амбіціозний вчительмолодик Омелян Римський наскочив на голову колгоспу, як півень.
– Чом вечірників на нічну роботу ставите?
– У тебе забув спитати.
– Не маєте права!
– Я все маю.
– Ну, знаєте!..
– Я все знаю.
– Еге ж! А колгосп теліпається з тими знаннями, як хвіст, у кінці зведень.
– Бо розумних багато розплодилося. Таких, як ти.
– Або як ваші помічники...
– Ті хоч не цибають поперед батька... І моєї голови стачить.
– Та я вас на елементарному питанні посаджу!
– Коли ти посадиш, не так страшно. Яке таке питання, кандидате без наук?
– Хто спалив Карфаген?
– Коли?
– Не знаете? За таке й голову по голівці не погладять!
– Ану стій!
Та університетський бурсак уже звихорився на молодих ногах.
– Чув? – повернувся голова до бухгалтера. – Хтось спалив Карфаген.
Бухгалтер зчинив трісканину на арифмометрі і пробурмотів:
– Не чув. А конюшина після дощу запалилася. Не перетрусили – ото вже збитки будуть.
– Ти пожди з конюшиною! Хто спалив Карфаген?
– Хто спалив, хай і відповідає. Я з ранку до ночі у конторі, за цифрами й телефоном світу божого не бачу...
– Заскиглив! Крути телефон, шукай заступника...
– Гальо! Де тебе чорти носять? Про ферму потім. Ти мені краще скажи, хто спалив Карфаген? Не знаєш? Думай, думай, мислителю... Який саж? Ну, було. Ще торік згорів. На паску. Я про теперки питаю. Ну, помічники! Кидай трубку, як ні біса не знаєш...
Забіг механік.
– Лавре Микитовичу, я до вас...
– О! Вчасно нагодився...
– Оце з ремонтною літучкою шарварок, я їм діло, а вони в одну душу – хай голова розпорядиться...
– Розпоряджусь. Про це потім. Слухай, тут нагальна справа. Хто спалив Карфаген?
– Який Карфаген?
– Який! Отакий! Простий!
– Ніби не було нічого... Михайло диск зчеплення спалив, коли до куми трактором торт віз. То йому нащитали...
– От керівнички! Тут усе господарство згорить, аж на сороковий день почухаються... Накручуй телефон дільничному...
– Гальо! Андрію? Здравія желаєм! Це сам. Слухай, у тебе є дані, хто спалив Карфаген? Жодного підпалу за півроку? Ну да, задощило... Це тобі добре, а в нас городина на корню підгнила... Точно жодного підпалу? Де? А! То єрунда, то не в нашому районі... Ну, бувай!..
Забіг агроном:
– Лавре Микитовичу! Коли скінчиться цей волюнтаризм? Я технолог поля чи ви?
– Ти, агрономе, не кричи. Молодий ще. Є серйозне діло. Слухай, не чув, хто спалив Карфаген?
– До лампочки мені ваш Карфаген!
– Не ваш, а наш! Зразу в кущі... Він так само мій, як і твій! Всі відповідати будемо...
– Ой, будемо! Говорив – дамо наукову норму висіву, а ви «на глазок». І всі посіви зріджені... А вам історія. Карфаген! Римський Еміліан його спалив...
– Римський? Таак... Усім сісти! Розбиратись будемо з одним... розумним. Посильний! Вчителя історії сюди, Омелька Римського! Тягни, хоч на налигачі! Зараз ми йому...
Вчителя знайшли швидко.
– Кликали, Лавре Микитовичу? Вирішили з вечірниками?
– Громадянин Омелян Римський! В агронома є дані, що саме ви влізли в історію з Карфагеном! То хто його спалив?
– Ага, допекло, закортіло таки взнати! Спалив Карфаген римський харцизяка Сціпіон Еміліан. Рим, скажу вам, не раз зазіхав на аристократичну республіку Карфаген, яка з північної Африки володарювала усім Середземномор’ям. Перша Пунічна війна призвела до того, що Рим прибрав до рук Сіцілію та Корсіку, частину грецької Ілларії. У другій Пунічній війні Рим прихопив Іспанію та карфагенський флот. У третій Пунічній війні – це були 149–146 роки до нашої ери – Сціпіон Еміліан про всяк випадок спалив і Карфаген. Як наслідок експансії Риму...
