– Чортили! – шуміла отара.

– Наша зміна, – зазначив русявий.

– Юні колгоспники, – розчулився чорнявий.

– Ці дітки нам насіють, Іраклію!

– І головне – нажнуть, Остапе!

– Оголена пищалка, напевне, доярка! – показав русявий на емоційну юнку.

– А юний прищ, напевне, технік штучного запліднення – показав чорнявий на довготелесого обормота.

– Ви знаєте, хто мій папа?! – зойкнув прищ. – Він вам покаже!

– І мій папа вам покаже! – пищала пищалка.

– Як думаєш, Остапе, чий папа вище?

– Гадаю, папа папиного синка вище, Іраклію.

– Чому так думаєш, Остапе?

– Бо пищалка, хоч і нахабна, але красива, і навряд чи упадала б біля юного прища, якби її папа був вище.

– В цьому є резон, Остапе.

– Ви багато собі дозволяєте! – галасувала акселерована отара.

– Дай діткам соку! – наказав чорнявий барменові.

– Вони п’ють інше, – зауважив бармен.

– Вони п’ють соки! – наполягав чорнявий.

– Наші соки, – додав русявий.

Акселерована отара випарилася.

– Бачу справжніх мужчин! – по праву руку Іраклія вмостилася пишна блондинка.

– Справжні мужчини тут дефіцит! – по ліву руку Остапа вмостилася струнка брюнетка.

– Ах, вперше бачу зблизька живих селян! – стріпнула білою гривою світська левиця і присунулася до Іраклія.

– Ах, милі наші пейзанчики! – кліпнула чорними віями емансиповаиа пантера і присунулася до Остапа.

– Але ж ваші чоловіки... – почав Іраклій.

– Ах, не нагадуйте нам про тих архівних кажанів! – закотила очі блондинка, переміщуючи обручку на ліву руку.

– Нас рятують від них тільки курорти! – пустила бісики брюнетка, дублюючи комбінацію з обручкою.

– Джентльмени! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу! – проголосила левиця.

– Зловимо кайф! – підтримала пантера. – У вас є машини?

– Є! – сказав Остап. – У нього «Сакартвело».

– Є! – сказав Іраклій. – У нього «Колос».

– Ура! – піднесли келишки дами. – Вип’ємо за свято, яке завжди з нами!

– Хемінгуея на них нема, – шепнув русявий.

– Його, – кивнув чорнявий, – Ернеста...

Між керівником і підлеглими встановилися сердечноінфарктні стосунки.

-

Його чоло увінчали фіговим листком.

-

«Точність – ввічливість королів». Спробуй до них запізнитися!

-

Впав у щасливе дитинство.

-

Демагог – той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою.

-

Чи не забагато тих, хто тримає камінь за пазухою, випливають на поверхню?

-

На Парнас прагнуть навіть ті, хто досяг Олімпу.

Оповідання для маленьких читачів

Я отримав надзвичайне завдання.

Нервував – ввижалися мені джунглі, дзижчання комариних ескадрилей, орди кропиви, навальний наступ грибівпоганок. Зпід кожного куща зиркали у біноклі вовчиська у футболках з емблемамичерепами. І чи листя шелестіло, чи сіроманці перешіптувались:

– Отаке худе, не першої свіжості – нам на обід? Що в нас – дієтична їдальня? Знову кістки гризти?

Я застогнав:

– Зозуле, зозуле, скільки років маю жити?

Зозуля прокувала п’ять разів, і я зрозумів, що сон скінчився. То була зозуля з мого старовинного настінного годинника, і прокувала вона п’яту ранку. Я зіскочив з ліжка, начепив окуляри і привів себе у бойову готовність: взяв до рук бамбукову палицю, а на пояс повісив плетений кошик.

«Прощавай, Києве!» – сказав подумки і вийшов у невідомість. Спочатку був трамвай. А потім його швидка сестричка – електричка домчала мене до маленької станції, що губилася серед старезного таємничого лісу.

О цій порі перон був порожнісіньким. Але я хоробро зіскочив з бетону на лісову стежину. Займався сонячний червневий ранок.

– Кар! Кар! –спікірували на мене якісь чорні тіні. Я сахнувся, засіпався серед кущів, що мовчки оточили мене. Тіні шугнули кудись угору і зникли. Вовки, на щастя, теж не з’явилися.

Я хвацько підбив ногою велетенського мухомора і рушив у гущавину.

– Стій, блідолиций! – нараз бабахнуло просто з неба.

Мої коліна без мого дозволу – самі! – затремтіли. Посоловілі очі закотилися під лоба... І тут я побачив на

дубовій гілляці аж чорного від смаги маленького індіанця з луком, стрілами і... і в піонерському галстуку!

– О Чингачгуку, дитя природи! – проспівав я. –Хай стріли твої без промаху вражають мерзенних браконьєрів! А перед тобою блідолиций брат твій – Соколині Окуляри.

– А звідки тобі відомо, що я Чингачгук? – грізно запитав лісовичок.

– Тільки Чингачгук здатний вийти на охорону лісів о шостій ранку! – проказав я солодким голосом.

– Мене звуть Митько, а на прізвисько я справді Чингачгук, – подобрішав індіанець.

«Лестощі – велика сила!» – подумав я і перестав тремтіти.

– Показуй, блідолиций прибульцю, чи не ховаєш кресало й пилку, капкан і сильце?!

– О володарю лісів, лицарю навколишнього середовища! – скиглив я. – Мій кошик порожній, як голова двієчника. Маю надзвичайне завдання від дівчинки, котра носить червоний галстук, як і ти, о засмаглий і добрий!

– Яке завдання?

– Добути хоч пригорщу лісової ягоди – суниці.

– А чому не з’явилася сама?

– Вона тяжко хвора, о безстрашний Дмитре Чингачгуковичу!

Тоді інша річ! – сказав володар лісів і лицар навколишнього середовища.

Дозволь, о засмаглий і мудрий, заглибитися в нетрі ввіреного тобі лісу!

– Покуняйте на пероні з годину! – наказав лицар навколишнього середовища і володар лісів.

– Нащо?

Я принесу суниці моїй бідній, хворій, блідолицій сестрі

– Ні! –відрубав я –Маю знайти цілющу ягоду сам. Бо інакше ніколи не читатиме дівчинка моїх казок про добрих звірят і добрих людей.

– Ви письменник? – з повагою запитав лісовичок, ховаючи стріли до сагайдака.

– Член Спілки письменників, – чесно зізнався я.

– А яка різниця – член Спілки письменників чи просто письменник? – здивувався Митько Чингачгук.

– Тут така справа, – знітився я. – Візьмімо, наприклад, Чехова чи Руданського...

– То були великі письменники! – вчительським голосом проказав індіанець.

– Так, великі, звичайно, великі, – плутався я, – а членами Спілки письменників вони не були...

– Погано! – взявся за стрілу лісовичок.

– Що погано?

– Погано, що серед вас нема Чехових та Руданських.

– Ми виправимося... – сплів я дурницю, опустивши очі долу.

– Не виправитесь! – жорстко сказав засмаглий і мудрий.

– Аа... А ти як вчишся? – викручувалися Соколині Окуляри, тобто я.

– Належно! – відчикрижив лісовичок.

– На чотири і п’ять? – поставив хитру пастку я, тобто Соколині Окуляри.

– Мають місце окремі граматичні помилки, – педагогічно відповів Чингачгук.

– Великі?

– І чого ото базікати, коли хвора дівчинка чекає на суниці? Кроком руш!

– Єсть!

– Стій!

Я завмер з піднятою ніженькою сорок п’ятого розміру.

– Затям, Соколині Окуляри, що суниця любить узбіччя доріг, сонячні галяви з папороттю й листям конвалій, сухі узвишшя й видолинки побіля сосон та дубів. А ще любить суниця, щоб низько вклонялися їй...

– Спасибі тобі, о засмаглий і мудрий!

– Чи дуже хвора моя блідолиця сестра?

– Дуже, Митю.

– Тоді слухай лісову таємницю. Побачиш на стежці криницю, а праворуч від неї хащі, куди звір не йде і птиця не летить. Сміливо рушай туди. Орієнтирами будуть берізки. Вони виведуть тебе по естафеті на пагорб з військовим укріпленням – дзотом. А за дзотом відкриється тобі лісова таємниця – Велика Сунична Галявина.

– Може, підемо разом, о хоробрий і добрий?