– Овоч капустатаки. Двійко візьмеш тугеньких качанів і шаткуєш, – відповів тихий пасажир.
– Хай підстрибують! Капусти, кажу, нема. Беріть дошки. Кубометр кожна. Шаткуйте... Номенклатура виробів? Не чую. Мотивація? Реалізація! Овація... Де оплески? Не чую! Ану давай оплески, бо...
– Таки овоч капуста. Тугеньких двійко качанів візьмеш і шаткуєш, – відповів тихий пасажир.
– Дай, кажуть, номенклатури капусти. Якої капусти? Шаткованої... Тьху! Оскаржуйте, кажу! А я з вас плінтусів, планочок, усякої столярочки настругаю. Паркетину дам. Шість дощок. Сороківочок. Скриньку таку збити можна. А до неї критиканів – хай полежать, заспокояться. Хаваєш? Ану відповідай, бо...
– Капуста овочтаки. Візьмеш качанів двійко тугеньких і шаткуєш, – відповів тихий пасажир.
– Всіх на капусту! Хто сигналізує! Я не качан! Зловживаєш, кажуть, становищем. Зловживаю! Бо є становище. Шатковане. А у вас, кажу, нема. І не зловживайте. Моїм терпінням. Посічу на капусту! Дай капусти! Як друга прошу, дай, бо плакати буду...
– Таки овоч капуста. Двійко качанів візьмеш тугеньких і шаткуєш, – відповів тихий пасажир.
– Нащо капуста? А! Ревізія? Офіціант! Капусту провансаль. У нас строго. Режим економії. І окремо – все меню. Прошу тост! Як сказав поет: «Поднимем бокалы и вдвинем их в разум!» Дозвольте доповісти: розробляємо заходи. Клянуся – становище виправимо...
– Овочтаки капуста. Тугеньких качанів візьмеш двійко і шаткуєш, – відповів тихий пасажир.
– Яка капуста? Я вибачаюсь! Причім капуста? Де ми? Що ви прив’язалися зі своєю капустою?!
– Капуста. Тугенька. Шаткуєшрадіеш, – відповів тихий пасажир.
– Таксист, стій! Яка вулиця? Шолом Алейхема? Я виходжу! Кому здалася ця капуста? Якісь божевільні їздять! Нудить від цієї капусти! Сам знаю, де виходити! Тримайте п’ятірку. Три качани здачі... Тьху!
На цьому «пиломатеріал» вивалився з таксі.
– Ти диви! – здивувався таксист. – Лика не в’язав, а став тверезим, як кінь. Це ж йому ще кілометрів зо три галопувати!
– А все від капусти, – підсумував тихий пасажир, – Капустатаки овоч!
ГОЛІВНА ВУЛИЦЯ
Вибрався, нарешті, на пейзанське лоно.
Вік на селі не був – урбанізація засмоктала.
Лечу на мотоциклі битими шляхами. Дегустую чебрецеве повітря. Різнобарв’ям впиваюся. Верби побачу – плачу.
Розкіш яка зелена! Солодко до щему. Як на телепередачі «Вікно у світ природи».
Пісні в грудях вибрунькуються:
– Як на ті чорнобривці погляну..,
– А дзяучина жита жала...
– В тихім шелесті трав...
– И все вокруг мое!
Рідних місць не впізнаю. Селапричепури обіч пливуть. Мов у широкоформатному кіно.
Які писанки запишалися! Вілли, їйправо!
Які кам’яниці вимурувалися! Палаци, право слово!
І без гармидеру. Прошкують, як по шнурку, котеджі у вишневих кучерях. Антени хрестять небо вище дзвіниць. Комбікормові заводи виринають з пшениць, як парламенти. Силосні башти перпендикуляряться – не те, що в Пізі, італійському райцентрі.
Може, й стріх вже катма? Ні. Витикаються деінде.
У ліси вкручуюсь. У глушину супіщану.
Сільце... Вилітаю на вулицю, збиту з древніх пиломатеріалів.
Хати мигтять: тут стріха – там толь, тут стріха –там черепиця, тут стріха – там цинк з корит розплесканих...
Ех, поліщуки!
Коли – видиво на узліссі. Проспект: котедж глазурований; двоповерхова хижа з мансардою; дім, як гамазей; зруб, як гражина; кам’яниця, як Палац культури... Екзотика! Не панельний мікрорайон.
Прообраз?
О, від галявини гід на мотопеді підстрибує – акселерований підпасок при батіжку і «Спідолі231».
– Добридень!
І «Яву» мою оцінює.
– Це, – киваю на архітектуру, – головна вулиця буде?
– Не так головна, – каже, – як голівна.
– Чому?
– У нас все приймаки в головах.
– Ну?
– І всі з будівництва починають.
– Ого!
– І кожен носа втирає попередникові. Своєю домівкою...
– Ага!
– П’ятого голову, – хлопець махнув на палаццо, – недавно зняли.
– А де шостий фундамент? – виявляю розуміння місцевої специфіки.
– Новий не будується...
– Нарешті!
– Бо в місті живе...
– Як?
– «Волгою» сюдитуди мотається...
– Ну?
– Колгоспівською...
– Ага!
– Грані стирає. Між містом й селом.
– І протектори!
– То пусте! – байдуже цвьохкає батіжком (а в очах – бісики). Машин ниньки повно. Прудкі машини. Такі прудкі – свідомість обганяють...
БОРЕЦЬ
Він увірвався в мікрорайон, як цунамі.
... Прооравши кооперативну лісосмугу (благо – в’їздив у бельетаж), здоровань організував входини просто через вікно.
Утвердившись на трояндовому кущі, він левиним риком скеровував розвантаження:
– Комод!... Буфет!.. Шифоньєр!.. Койку!.. Абажур!.. Етажерку!..
Летіло у вікно гарнітурне начиння.
Зойкав зелений друг – рукотворна флора.
Під комодом зіграла в ящик верба.
Під буфетом – берізка, біла подруга.
Під шифоньєром – вічнозелений самшит.
Як зпід землі виник провідний склочник – сам голова кооперативу. Гронами звисли з вікон цікаві. Голова роззявив щербатого рота, та здоровань недбалим помахом руки змів його в урну,
Розлігся іржавий бас:
– А хто боровся?!
І, пригвіздкований грізним гуком новосела, нещасний склочникголова вкляк в урні.
... Могутній торс здорованя зім’яв залізну чергу пенсіонерів. Розправившись у такий спосіб з конкурентами, нахаба вправно заштовхав у свою авоськуневід кільканадцять дивокавунів.
Отямившись, дика дивізія наманікюрених бабусь, надихаючи лементом відставників, пішла в жахну контратаку.
Але стихійний гнів правдоборців живої черги захлинувся у реві здорованя:
– А хто боровся?!
... Залізною ногою він висадив сусідські двері.
Людським голосом варнякнула придавлена ангорська кішка.
З рук переляканої господині вистрибнув назавжди кришталевий жбан – дорога сімейна реліквія.
Іменинник – уславлений токар – ледь не став заїкою.
Жалібно заливався магнітофон:
Калина красная,
калина вызрела,
я у залёточки
характер вызнала...
Засукуючи дакронові рукава, бригадні хлопці піднялися як стій за честь свого наставника.
Їх зупинив магічний рик:
– А хто боровся?!
І здоровань, колупнувши нігтем циферблат наручного будильника, стрілки якого показували 23 години 01 хвилину, безкарно подався геть.
... Я зустрівся з ним на пляжі.
Здоровань сидів у довгих чорних трусах з оранжевими лампасами і дудлив коньяк. Морально витриманий – три зірочки.
Його обличчя не було спотворене інтелектом. Але зламані вуха засвідчували важкий життєвий шлях. Волохаті груди облагороджувала тілогравюра: орелстерв’ятник несе в пазурах розкішну молодицю, яка хтиво посміхається попри трагізм моменту. В написі теж вчувався символізм: «Не забудем, не простим».
Зграйка довгоногих дівчат пролетіла над водою, розплескуючи навсебіч бризки.
Здоровань гримнув як з гаубиці:
– А хто боровся?!
Дівчата шубовснули в річку. Я засунув голову в пісок.
Над пляжем гриміло:
– А хто боровся?!
Я відповз до знайомого рибалки – далі від гріха.
– Справжній борець... – проказав знічев’я.
– Ага! – охоче відгукнувся рибалка – Він усе життя боровся у пересувному цирку. Колись були такі – шапіто називалися...
П’ЯТІРКА
Лейтенант міліції Віктор Стрільчук при партикулярному костюмі і препоганому настрої наближався до університету.
