– Елементарна, – стенув плечима космонавт. – Сімнадцять гайок, чотири шпильки.

– Якнеяк – ракета! – торгувався Двірниківський. – Лайнер всесвіту!

– Від сьогодні ракети по профілактиці прирівняні до «Жигулька», – пояснив космонавт. – Газет не читаєте?

– Читаємо, – невпевнено сказав Двірниківський (він і справді дещо читав, а саме – програми телебачення, лотерейні таблиці та некрологи).

І машинально видав:

– Навар буде?

Космонавт розгублено помацав кишені оранжевого комбінезона.

– Десятку дам...

– Мало!

– А прокурор додасть, – розсудливо сказав космонавт.

– Шуруйте, слюсарнки, в темпі, – індиферентно розпорядився Двірниківський.

І пірнув до закапелка. Та селектор швидко відірвав його від теплих підшивок:

– Вже зляпали, механік! У них змащення – на автоматиці. Закривай наряд.

«Халтурнули? – подумав Двірниківський на ходу. – Ні, на перший раз побояться».

Космонавт стояв біля відчиненого люка. Хлопці для годиться шатирили ракету ганчірками.

– Давайте червінець, – кинув Двірниківський. – І полум'яний привіт марсіянам.

– А пробний виліт? – спитав космонавт.

– А летіть хоч під три чорти! – звично підсумував сервіс Двірниківський.

– Чому я? Хто лагодив, той і випробовує, – відповів космонавт. І не встиг механік отямитися, як причепаклієнт вхопив його обіруч і вкинув у люк.

Двірниківський ляпнувся у пілотське крісло, відзначивши його амортизаційні якості. У люку з’явилося пласке обличчя:

– Зелена кнопка – газ. Червона – гальмування. Повороти – кермом, як в машині. Жовтий промінь на екрані– ваш курс до околиць Волопаса. Суміщуйте з променем стрілку напряму – і всі діла. І не метляйтеся по узбіччях, бо КАІН – космічна автоінспекція – зажене на штрафмайданчик аж у сузір’ї Дракона. Там покукурікаєте!

– Заявляю протест! – рипнувся Двірниківський. – Вимагаю засідання профкому!

– Старт автоматичний! – вів своє космонавт. І люк одразу хряпнув. Заблимали прилади. Ракета загула й завібрувала, як холодильник після ремонту реостата.

Механікове серце йойкнуло і провалилося у шлунок – він зрозумів, що летить.

Проте ракета йшла легко, як «Волга» в експортному варіанті. І перший переляк минув.

«Так, – оговтався Двірниківський, маніпулюючи кермом, –повернуся– здеру командировочні... і підйомні... і за швидкість... і за невагомість... і за шкідливість... Сам увесь фонд зарплати з’їм! Я їм покажу експеримент!»

У бічні ілюмінатори підморгували велетенські зорі. Навстріч вигулькнув метеоритний щит: «Підвищимо видобуток солі у районі Чумацького Шляху!»

«От дають!» – подумав механік, закладаючи віраж.

Але на курс повернувся без пригод. Попереду метлялася кометка з довгим газовим шлейфом.

«Хуліганить, – розсердився Двірниківський. –А карбюратор не регульований».

Почав гальмувати. У бічні ілюмінатори вдарили червонясті бризки.

«Гальмівна рідина! – обпекло. – Спрацьовані прокладки поставили. Халтурники!»

Хід зразу ж прискорився. Кометна крутилася на курсі, як п’яна.

Двірниківський безнадійно тис червону кнопку. «Тактак, – билося у скронях, – манжети не замінили, троси не підтягнули».

«Обійду на швидкості, – знайшовся, – газ!»

Ракета пішла, як застояний кінь. Почулося: чмихчмих! Рвонуло: впередназад, впередназад! Механік ледь не розтрощив лобом екран.

«Карбюратор! – здогадався. –Не прочистили. Голку не змінили. Насосом прокачали – і все! Бракороби!»

Кометка, яка виросла до розмірів БелАЗа, теж засмикалася. «Наша профілактика! – майнула божевільна думка. – Розжену всіх. І себе! Тільки б повернутися!»

– Дзень! – почулося. Ракету завалило ліворуч.

«Стабілізатор відвалився! – визначив дев’ятим чуттям

механік. – Підпаяти не додумались».

– Дзень! – ракета завалилася праворуч. Туди ж шугнула кометкакометулякометище!

«Все!» – подумав Двірниківський, вдавлюючись у крісло.

І туттаки ракета влипла в комету...

– Механік, живий? – почувся вереск.

Двірник івський розкрив очі і побачив, що лежить на моріжку, а над ним заливається слізьми Боря –шофер ремонтної літучки.

– Ми в кометі?

– У кюветі! – скиглив Боря. –Виїхали на лінію. За викликом. А тут рульова тяга луснула! І залетіли в кювет. Я вас ледь витяг з кабіни!

– А ракета де? – безтямно спитав Двірниківський.

– Ракета? Літучка? – ридав Боря. – Оця стара черепаха – ракета? Оно в кюветі доходить...

Двірииківськнй повернув голову і побачив літучку, що завалилася на узбіччя. З борту просто в очі били чіткі літери:

ТЕХДОПОМОГА.

Милу хохмочку підкинув мені рідини вуз! Я, майбутній поліглот, мушу їхати в радгосп збирати томати, ікск’юз мі – вульгарні помідори.

«Містика! – сказала маман. –Поясни декану, що ти не коняка Пржевальського, а світла надія скромної професорської сім’ї!»

Але мій дядько Теодор застеріг, що протест може кинути тінь на моє громадянське обличчя. «У важкі роки, – згадав він, –я не раз бував на селі. Уповноваженим по кролях і яровій пшениці. Ще на торфоперегнійних горщиках зуби з’їв! І нічого... Живий, як бачите!» І дядько притаскав мені свої мисливські чоботи, а мутер вибила довідку про застарілий плеврит. Плеврит – це звучить, але звідки застарілий, якщо мені лише дев’ятнадцять?

Востаннє ковтнув цивілізації на Хрещатику...

Прибули в радгосп. Ми з Лесем Бігуді розмістилися у сторожихи Степаниди Степанівни. Комунікабельна бабка! З телевізором, але без холодильника. «Нащо він, коли у мене погріб, як хокейний майдан», – пояснила старушенція.

На обід зарізала нам півня. «Та не жалко, –каже, – бо вилупився, ірод, як чапля. Мабуть, гиндик курку потоптав».

А до півня –мама міа! – подала справжнісінький французький «Арманьяк»!»Це зілля, – каже, – мій меншенький у відпустку привіз». Виявляється, молодший син баби Степаниди літає на міжнародних рейсах. «А старшенький, – говорить, – у мене невезучий. Дипломатом у Парижі мучиться. Роботи, пише, стільки, що навіть у ФоліБуржері (мабуть, лазня?) ще не побував. Бідна дитина!» Ну, здохнути можна!

Болота тут, як виявилось, нема. А є став розміром з озеро Ріца. Чоботи довелося зняти, взув кеди...

Вийшли на роботу. «Ось ваші трудові гектари, – показав керуючий відділком. –Зберете в строк –честь вам і слава!»

Я отетерів – поле до горизонту! А наші – хоч би хни!»У Тюмені, – сміються, – й не таке лопатили!» Теж мені самохідні комбайни!

Люська і Колька організували групи. Я напросився у вантажники. Почали тягати переповнену тару. Скоро ми с Лесиком гахнули два ящики. «З вас вантажники, як з посліду куля!» – розлютилася Люська. От зануда! Я запсихував і зламав на мізинці ніготь, який відрощував для шику. Тишкомнишком кинув цю ломову роботу і подався до літньої кухні. Фліртував з куховарками, але вони цього не зрозуміли. Хихикали, щоб я заплів косу, бо патли мені не йдуть. Темнота!

За обідом з мене кепкували усі. «Мабуть, він звик працювати з маринованими помідорами», – підкусила мене Люська. За підначку я з нею ще поквитаюся!

Після обіду милувався видами на врожай і якось випадково заснув у кукурудзі. Очуняв тільки під кінець роботи. Тіло обм’якло, відчув розслабленість. Може, дається взнаки застарілий плеврит?..

Сьогодні на роботу не пішов. Мозолі, як в орангутанга. І взагалі відчув легке серцебиття в грудях. По радіо передали, що в Гонконзі знову спалахнула епідемія вірусного грипу. Це дуже небезпечно.

Рвонув десятикілометровий крос до райцентру. Молоденька «вухогорлоніс» прийняла мене, як рідного. Дала довідку про грипозний стан. Довідку я взяв, хоч і впевнений у своєму плевриті. От вам наша медицина!..

Потихеньку хворів. Без наших у селі нудно. Відпрацьовую у ставі кроль і брас. Проявив плівку. Один кадр екстракласу: я відбиваюсь батогом від цапа, який хоче взяти мене на роги, а на задньому плані юрмляться перелякані свині. Треба віддрукувати і послати предкам.