– Ні, дядьку Соколині Окуляри, у Чингачгука свої стежки!

І Митько зробив відчайдушний стрибок з дубової гілки у зарості ліщини і зник, ніби його й не було.

Чомусь засмучений, я пішов стежиною. Ліс розспівався наді мною дзвінкоголоссям пернатих солістів. Дятли розкотистою азбукою Морзе попереджали короїдів про невідворотну розплату. Сонце клало жовті смуги на різнотрав’я. Випростувалася парость, малиновіли стрункі тіла сосон. Навіть насуплені дуби ховали посмішку в листяних бородах.

Я пильно оглядав узбіччя, примічав мереживо карликових гаїв папороті, подвійне туголистя конвалій. І тендітне листячко суниці теж ніби кущилося навсебіч, а дивоягід не було, хоч плач. Здалося – ондечки засвітилися заповітні червоні кульки. Але то сіли спочити чарівні сонечка, яких чомусь кличуть корівками, та ще й божими.

Я сів на просотаний сонцем горбок поміж дубом і сосною, протер окуляри, став навколішки і сотворив промову:

– Сунице моя рідна, земна сестра Сонця! Яви свою красу перед мої короткозорі очі заради хворої дівчинки! Бо нема більшої ганьби, як не прийти на поміч людині, тим паче маленькій!

І – диво! Просто перед моїм носом запишалася червонолика ягідка, за нею вигулькнули ще – одна, дві, три, чотири, а за ними... а за ними пурпурово мінилися, посміхалися, виглядали і ховалися цілі розсипи цілющої ягоди.

Я закляк, щоб на хвильку втримати міраж. Але то було не видиво – мені справді відкрився найдорогоцінніший лісовий скарб. Я обережно простяг руку, і перші ягоди червоними краплинами полилися в кошик.

Хрокнувши з нетерплячки, я почав орати зелений килим ліктями й колінами. Але зірки суниць зненацька розтанули.

Присоромлений, я повернувся до горбка і ліг на теплу глицю. І знову засвітилися у траві рожеві світлофори. Обережно, щоразу присідаючи, я збирав суницю, перепочивав, вдивлявся у незнаний світ різнотрав’я. А помічав бодай одну ягоду, неквапом посувався до неї, вклонявся земно – і вона відкривала мені нові суничні Ельдорадо. Руки спухли від комариних укусів, голова йшла обертом від млості, а покинути гру з видимкоюневидимкою було несила.

«Стій!» – стукало серце. «Ти вже назбирав не одну пригорщу», – підказував розум. А очі втуплювались у кошик і під’юджували: «Теж мені, шукайло! Он і денце не закрилося!» Руки безтямно сіпалися – «згребемо все!» – рвали листя, стебла, ще зелені ягоди... І ображені суниці знову заховалися.

З бриючого польоту пішли в атаку комарі, почувся зенітний виляск, – то я бив агресорів на власному лобі, – і загребущий шал скінчився. Крекчучи, я став на рівні і вийшов на стежину. Пішов помалу до Митькової криниці. Призвичаєне око вихоплювало червоні цяточки на узбіччі, я нахилявся знову й знову і, підкоряючись лукавим пустощам суниці, заглиблювався в ліс. Нарешті ледь видряпався з сухого рівчака, де зарості папороті плекали цілий суничний сад, і знесилений сів на повалену сосну. Роззирнувся – і побачив звабливе мигтіння суничних ліхтариків. Правда, трава доокруж була витолочена, парость поламана, кущі зім’яті.

«Еге! – подумав я –Тут хазяйнував не ВінніПух, не Генакрокодил, не ЗаєцьнуПостривай, а справжнісінька горила».

Крім дикунського розгардіяшу, горила лишила по собі лискучу галошу.

Затріщали, застогнали кущі. Я виставив наперед бамбукову ключку, але на мене викотилася ситцевою діжкою огрядна тітка.

– Тю! – кувікнула ситцева діжка. – Думала, якась примара, а то ви!

– Здрастуйте! – сказав я.

– Наше вам... Чи не бачили мого чоловіка Гаврила Гавриловича Горило?

– Який він?

– Подібний до мене, тільки в брилі і галошах.

– Не зустрічав, – похмуро відповів я, відсуваючи галошу в потрощені зарості.

– Чортіщо! – підсіла ситцева діжка. – Нащо люди брешуть, що тут суниць, як проса?

– Люди правду кажуть...

– І ти свій глек на капусту! Де?

– А перед вами. Тільки нахиліться.

Ситцева діжка залягла.

– Аж осьдечки ти, триклята! – вискнула так, що в мене похолов живіт. І діжкоподібна тьотя з термосом поплазувала серед кущів. Ото був цирк!

– Де ще? – повернулась засапана, з хижим вогником в очах.

Я показав на рівчак.

– Хрохро! – видала клич ситцева діжка і знову поплазувала. Нараз обернулася до мене:

– А ти чого отут розсівся? Ану паняй з моєї галяви. Геть!

Я встав і підібрав галошу.

– Геть! – верещала гетьманша, заглиблюючись у рівчак.

– Обережно, напівшановна, там змії! – я пустив галошу, вона ковзнула по траві і прошелестіла поруч з тіткою.

– Рататуйте, люди! – ревнула тітка. – Гадюка!

І дременула наосліп, трощачи все навкруги. Якби поблизу були вовки, вони б тихо сконали від жаху. Так протаранити ліс спромоглася б хіба що розлючена бегемотиха...

З чистим серцем я рушив далі.

Навстріч пихкав, як паровоз, дебелий дядько. Його праву сандалю облагороджувала галоша, а ліва нога сиротіла безгалошною.

– Тут суниць нема! – повідомив одногалошник, ховаючи за спину козуб.

– Зате рясно ростуть галоші, – підморгнув я.

І тут він помітив пропажу.

– Де? – видихнув брехун.

– Отам у рівчаку, Гаврюшо, де ваша половина ледь не подавила всіх змій...

Гаврило Гаврилович Горило лишився на місці з відкритим ротом, а я вибрався на стежку.

Ранковий ліс повеселішав.

– Агов, люди! – лунало доокруж. – Нумо сюди, до суничних галяв!

Голоси даленіли, стежка вела мене в гущавину. І коли я зовсім знесилів, навстріч випливла лісова криниця під дерев’яним шатром.

Напоєний і вмитий живою водою, я сміливо ступив у кропив’яне царство, далі в ліщинові нетрища, а далі в тьмяний драглистий праліс. Берізки, як парламентери, білими прапорцями освітлювали путь. Колись тут падали не шишки, а снаряди, вмирали червоні бійці – за цей ліс, за цей світ... Остання берізка допомогла мені здолати крутий пагорб, і я побачив суворі очібійниці дзоту. Вони промовляли: так було.

Хтось випередив мене. На залізних нитках глибокого кам’яного шраму, що розчахнув амбразуру навпіл, полум’яніли квіти. Поруч ліг мій скромний лісовий букет.

А за дзотом, серед почту корабельних сосон, солодко розкошувала Велика Сунична Галявина.

Суниці не ховалися, вони були скрізь. Але кошик видавався мені якимось зачарованим, справді бездонним. Ну, ще трохи, бадьорився я, кріпись, козак, і не розказуй

потім казок, що дивоягоди самі стрибають у кошик на Великій Суничній Галявині.

– Присягаюсь завжди робити ранкову зарядку! – поклявся я, але поперек мені не повірив. Я ледь розігнувся і побачив лаву, змайстровану якоюсь доброю душею. А на лаві у листі папороті рожевіли – одна в одну! – суниці. Солодку гірку вінчала записка з двох слів:

форій дівчинці

Це було здорово, хоч і мала місце окрема граматична помилка.

Цілющі ягоди обережно покотилися до кошика – і він сповнився по вінця.

Технократичні сценки для театру ляльок

НЕДІЙОВІ ОСОБИ:

Шеф, 60 років (за сценою).

Базлай, головний економіст, 38 років.

Нептуневич, інженерсоціолог, 45 років.

Жук, інженер по кадрах, 55 років.

Яєчко, інженер з промислової естетики, 40 років.

Інчук, інженерстиліст, 40 років.

Мері, інженер з виробничої гімнастики,30 років.

Вустя, інженербухгалтер, 30 років.