— Як незручно виходить, — зауважив Добромир. — Але ж північ величенька. Її землі можна поділити — і навіть не навіки. Болтон, імовірно, погодиться, коли ми запевнимо його, що наша потуга перейде до нього, щойно Станіса буде знищено.

— Я чув, Балона Грейджоя більше немає? — перепитав пан Гарис Звихт. — Нам відомо, хто нині править островами? Чи мав князь Балон синів?

— Лео? — кахикнув князь Гиліс. — Тео?

— Теона Грейджоя виростили у Зимосічі вихованцем Едарда Старка, — мовив Кайбурн. — Він навряд чи дружньо налаштований до нас.

— Я чув, його вбили, — додав Добромир.

— Хіба там з родичів лишався тільки син? — Пан Гарис Звихт знову смикнув за борідку. — Брати! Були ж іще брати. Хіба ні?

«Варис би знав» — роздратовано подумала Серсея.

— Я не палаю бажанням лізти в одне ліжко з тією бридкою зграєю каракатиць. Їхня черга ще настане, коли ми дамо ради Станісові. Нам потрібен наш власний флот.

— Пропоную збудувати власні дромони, — подав голос Ауран Бурун. — Для початку хоча б десяток.

— А звідки узяти на них грошей? — запитав Пицель.

Князь Гиліс сприйняв його запитання як запрошення до нового кашлю, вихаркнув іще рожевої слини і витер її клаптем червоного шовку.

— У скарбниці… — спромігся він вичавити з себе, поки кашель не проковтнув слова, — немає… ми не можемо…

Пан Гарис усе-таки зумів виловити зміст з його слів між нападами кашлю.

— Але доходи корони ніколи не були вищими! — заперечив він. — Це мені сам пан Кеван казав!

Князь Гиліс знову закашлявся.

— …видатки… золоті киреї…

Та Серсея вже досить чула цих заперечень.

— Наш шановний скарбничий намагається нам сказати, що ми маємо забагато золотих кирей і замало золота. — Кахикання Росбі дратувало її вже до краю. «Гарт — хоч і Гидкий, та може, був би здоровіший.» — Так, доходи корони нині високі, але не досить, щоб змагатися з боргами Роберта, через що я вирішила затримати виплати нашого боргу Святій Вірі та Залізному Банкові Браавосу до скінчення війни.

Звісно, новий верховний септон ламатиме руки, святі та божі, а браавосці скрекотітимуть гірше за сорок… але що з того?

— Збережені гроші ми використаємо на будівництво наших нових кораблів.

— Ваша милість кажуть мудро, — зауважив князь Добромир, — і заходів уживають доречних. Навіть необхідних, зважаючи на війну. Я їх усіляко підтримую.

— Я теж, — додав пан Гарис.

— Ваша милосте, — закрякав Пицель тремтливим голосом, — з цього, боюся, ми матимемо більше біди, ніж вам здається. Адже Залізний Банк…

— …стоїть у Браавосі далеко за морем. Вони, маестре, матимуть своє золото. Ланістери завжди платять борги.

— У Браавосі є інше прислів’я. — Пицелів ланцюг тихенько дзеленькнув. — «Залізний Банк отримує своє», кажуть там.

— Залізний Банк отримає своє, коли я дозволю. А до того часу Залізний Банк шанобливо почекає. Князю Буруне, розпочинайте будівництво ваших дромонів.

— Слухаю волю вашої милості.

Пан Гарис зашурхотів якимись паперами.

— Наступна справа… ми отримали від князя Фрея листа, де він висуває деякі додаткові умови…

— Скільки йому ще земель та шани?! — скинулася королева. — Чи не мала його мати, часом, три цицьки?

— Панове радники можуть і не знати, — зауважив Кайбурн, — але шинками та харчівнями цього міста гуляють плітки, що корона може мати стосунок до злочину, скоєного князем Вальдером.

Інші радники витріщилися на нього непевними очима.

— Ви кажете про так зване Червоне Весілля? — запитав Ауран Бурун.

— Злочину?! — перепитав пан Гарис.

Пицель голосно прочистив горло. Князь Гиліс закашлявся.

— Особливо нестримані на язик ці так звані «горобці», — продовжив Кайбурн. — Кажуть, що Червоне Весілля спаплюжило всі закони божі та людські, і що всіх причетних до нього проклято навіки.

Серсея швидко вхопила, що він хотів сказати.

— Князь Вальдер у вельми похилих літах і скоро постане перед судом Вишнього Батька. Нехай «горобці» плюють на його ім’я, а ми тут геть ні до чого.

— Авжеж ні до чого, — закивав пан Гарис.

— Аніскілечки, — додав князь Добромир.

— Кому лишень на думку спало! — обурився Пицель.

Князь Гиліс закашлявся.

— Гарненький плювок на могилу князя Вальдера нікому не зашкодить, навіть могильних червів не налякає, — погодився Кайбурн, — але все-таки корисно покарати когось за це Червоне Весілля. Кілька фреївських голів добре прислужилися б справі замирення півночі.

— Князь Вальдер ніколи не віддасть у жертву жодного зі своїх, — мовив Пицель.

— Не віддасть, — поміркувала вголос Серсея, — та можливо, його спадкоємці не так зворушливо вірні родині. Сподіваймося, князь Вальдер скоро зробить нам люб’язність врізати дуба. Чи матиме новий князь на Переїзді кращу нагоду позбавитися свавільних зведенюків, незгідливих братів у перших, підступних сестричок? Варто лишень покласти на них провину і прилюдно засудити за злочин.

— Чекаючи на смерть князя Вальдера, тим часом варто розглянути іншу важливу справу, — мовив Ауран Бурун. — «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром. Я чув коло порту балачки, що князь Станіс винайняв їх і везе через море до Вестеросу.

— Чим він їм платитиме? — запитав Добромир. — Снігом? Ті сердюки відомі як «Золота Дружина», не «Жебрацька». Скільки золота має Станіс?

— Небагато, — відповіла Серсея упевнено. — Князь Кайбурн розмовляв із жеглярами тієї мирійської галери в затоці. Вони твердять, що «Золота Дружина» рухається до Волантису. Якщо вони мають намір перепливти морем до Вестеросу, то обрали хибний напрямок.

— Можливо, їх стомили роки битв на боці, який весь час програє, — припустив князь Добромир.

— Може, й так, — погодилася королева. — Лише сліпий не побачить, що нашу війну майже виграно. Князь Тирел обсідає Штормолам. Водоплин обложено Фреями та моїм братом у перших Давеном — нашим новим Оборонцем Заходу. Кораблі князя Рожвина вже подолали Тарфійську протоку і швидко рухаються попід узбережжям. На Дракон-Камені для спротиву висадці Рожвина лишилося хіба що кілька рибальських байдаків. Сам замок ще деякий час простоїть, та щойно ми захопимо їхній порт, залогу буде відрізано від моря. І тоді надокучати нам лишиться самий тільки Станіс.

— Якщо вірити князеві Яносу, Станіс намагається утворити союз із дичаками, — застеріг великий маестер Пицель.

— Дикунами у шкурах! — зневажливо вигукнув князь Добромир. — Князь Станіс мав дійти до краю відчаю, щоб шукати собі таких союзників.

— До краю відчаю і дурощів, — погодилася королева. — Північани ненавидять дичаків, тому Руз Болтон не матиме клопоту навернути північ на наш бік. Дехто вже приєднався до його сина-байстрюка, щоб допомогти вигнати залізних поганців з Калин-Копу і тим очистити шлях поверненню князя Болтона. Умбер, Ризвель… решту забула. Навіть Біла Гавань майже стала на наш бік. Її князь погодився віддати обох своїх онук за наших друзів Фреїв та відкрити свій порт для наших кораблів.

— Я гадав, ми не маємо кораблів, — здивовано мовив пан Гарис.

— Виман Мандерлі був вірним значковим Едарда Старка, — зауважив великий маестер Пицель. — Хіба можна довіряти такій людині?

«Довіряти не можна нікому.»

— Він старий переляканий товстун. Але непохитно упертий в одному: він не схилиться, доки йому не повернуть спадкоємця.

— Хіба його спадкоємець у нас? — запитав пан Гарис.

— Має бути в Гаренголі, якщо живий. Його полонив Грегор Клеган. — Гора не завжди чемно поводився з бранцями, навіть вартими добрячих викупів. — Якщо спадкоємець загинув, то нам, гадаю, доведеться вислати князеві Мандерлі голови його убивць із нашими найщирішими вибаченнями.

Якщо однієї голови вистачило вгамувати великого князя дорнійського, авжеж торби голів буде досить, щоб заспокоїти жирного північника у тюленячих шкурах.

— Але хіба князь Станіс не шукатиме підтримки Білої Гавані? — запитав великий маестер Пицель.

— О, вже шукав. Князь Мандерлі переслав нам його листи і відповів самими лише відмовками. Станіс вимагав від Білої Гавані мечів та срібла, за які обіцяв… власне, нічого. — Одного дня вона муситиме поставити свічку Морокові за те, що забрав Ренлі та лишив Станіса. Якби сталося навпаки, її тягар зараз був би куди важчим. — Цього ранку прилетів ще один птах. Станіс надіслав свого цибульного пачкаря на перемови з Білою Гаванню від свого імені. Мандерлі кинув того вахлака до цюпи і тепер питає нас, що з ним робити.