— Без болю не буває каяття. Грішному не можна лишатися непокараним — так я сказав панові Ознею. Найближчим до богів я почуваюся саме тоді, коли мене шмагають за мої власні провини… хай навіть найтемніші гріхи мої геть не такі чорні, як учинені цим шляхетним лицарем.

— А-але, — бризкнула королева слиною, — ви ж проповідуєте милосердя Матері!…

— Пан Озней скуштує її солодкого молока у житті наступнім, вічнім. Писано-бо в «Семикутній зірці», що гріхи належить пробачати, а злочини — карати. Озней Кіптюг винуватий у зраді та вбивстві. А кара за зраду — смерть.

«Це ж лише божий жрець, жалюгідний святенник, він не може так чинити!»

— Але Святій Вірі не належить право карати людину на смерть, хай які тяжкі її провини!

— Хай які тяжкі її провини, — повільно повторив верховний септон, наче зважуючи слова. — Дивно, ваша милосте, але що старанніше ми застосовували кару, то чудернацькіше виглядали провини пана Ознея. Тепер він переконує нас, що ніколи не торкався Маргерії Тирел. Хіба не так, пане Ознею?

Озней Кіптюг розплющив очі. Коли він побачив перед собою королеву, то пробіг язиком по набряклих губах і мовив:

— Стіна. Ви обіцяли мені Стіну.

— Він божевільний, — мовила Серсея. — Вашими тортурами ви позбавили його розуму!

— Пане Ознею, — вимовив верховний септон твердим і чистим голосом, — чи спізнали ви королеву тілесно?

— Авжеж. — Озней крутнувся у кайданах, залізо стиха брязнуло. — Оцю, що стоїть переді мною. Саме її я гойдав, саме вона надіслала мене вкоротити віку старому верховному септонові. Він і варти при собі ніколи не тримав. Я просто ввійшов, коли святий отець спав, і придушив небораку подушкою.

Серсея крутнулася на місці й ринула тікати. Верховний септон спробував її впіймати, але він був старий горобець, а вона — левиця Скелі. Королева відштовхнула його вбік і вискочила у двері, захряснувши їх за собою. «Кіптюги, потрібні Кіптюги… Я пришлю сюди Озфрида з золотавими, Озмунда з Королегвардією… Озней все заперечить, коли його звільнять, а я позбавлюся цього верховного септона так само, як попереднього.»

Чотири старі септи загородили їй шлях, вчепилися зморшкуватими старечими руками. Вона збила одну на підлогу, іншу дряпнула нігтями в обличчя і дісталася сходів. На півдорозі нагору вона згадала про Таену Добромир і запнулася, засапана. «Борони мене, Седмице! — майнула в голові молитва. — Але ж Таена все знає! Якщо її теж схопили і били батогами…»

Вона добігла до септу, але не далі. Там на неї чекали ще жінки — септи, сестри-мовчальниці, молодші й міцніші за чотирьох старих унизу.

— Я королева! — загорлала вона, сахаючись від них. — Я вам голови постинаю, усім до одної! Пустіть мене негайно!

Але натомість вони потяглися до неї руками. Серсея кинулася до вівтаря Матері, але там її схопили два десятки жінок і потягли вгору сходами, не зважаючи на опір та хвицяння. У келії три сестри-мовчальниці тримали її, поки септа на ім’я Сколера роздягала голяка, здерши навіть спіднє. Інша септа кинула їй сорочку грубого полотна.

— Ви не смієте! — верещала на них королева. — Я з Ланістерів, негайно пустіть мене, мій брат вас повбиває, Хайме розітне вас від горлянки до піхви, ану пустіть, хутко! Я королева!

— Королеві належить молитися, — мовила септа Сколера, перш ніж залишити її у холодній темній келії.

Але Серсея була не слабкодуха Маргерія Тирел, щоб отак сумирно нап’ясти сорочечку і покірно сидіти у полоні. «Я навчу їх, що таке тримати левицю в клітці» — подумала вона, а тоді роздерла сорочку на сотню шматків, розчерепила дзбан з водою об стіну, і так само вчинила з нічним горщиком. Коли ніхто не з’явився, вона заходилася гамселити по дверях кулаками. Її супровід лишився унизу, на майдані — десятеро ланістерівських стражників та пан Борос Блаунт. «Щойно вони почують, як прийдуть і звільнять мене. І тоді ми потягнемо клятого горобця до Червоного Дитинця на налигачі у кайданах.»

Вона верещала, хвицяла ногами, горлала у двері та вікно, доки не захрипла. Ніхто не крикнув у відповідь, ніхто не прийшов на порятунок. В келії почало сутеніти, дихнуло холодом. Серсея затремтіла. «Вони кинуть мене отак, навіть без вогню?! Я — їхня королева!» Вона вже почала шкодувати, що розірвала сорочку. На солом’янику в кутку лежала ковдра — потерта, ріденької брунатної вовни, грубо сплетена, колюча. Та нічого іншого однак не було. Виснажена Серсея скрутилася під нею, щоб хоч не тремтіти, і невдовзі забулася сном.

Наступне, що вона відчула — важку руку, яка трусила її, щоб розбудити. В келії стояла глуха пітьма; над Серсеєю схилилася дебела потворна жінка зі свічкою в руці.

— Хто ти така? — завимагала королева. — Ти прийшла мене звільнити?

— Я септа Унела. Я прийшла вислухати вашу сповідь про вбивства та перелюбства.

Серсея відкинула геть її руку.

— Тобі зітнуть голову! Не смій торкатися мене, потворо! Забирайся геть!

Жінка підвелася.

— Ваша милосте. Я прийду за годину. Можливо, тоді ви будете готові сповідатися.

Година, година і ще година. Так минула найдовша ніч, яку знала Серсея Ланістер — за винятком хіба що ночі Джофового весілля. Горлянка пересохла від крику, аж боліло ковтати. У келії панувала вогка холоднеча. Нічний горщик Серсея розбила сама, тож мусила присісти навпочіпки у кутку, щоб відлити воду, і слухати, як вона дзюрить підлогою. А потім, не встигала королева заплющити очі, як Унела похмурою баштою з’являлася над нею знов і знов, трусячи за плече і вимагаючи сповіді гріхів.

День не приніс полегшення. Коли розвиднілося, септа Моела принесла миску якогось сірого рідкого варива. Серсея жбурнула миску їй у голову. Та коли принесли свіжий дзбан води, королева скорилася власній спразі й зробила кілька ковтків. І нову сорочку — сіру, тонку, з легким смородом плісняви — вона теж прийняла, щоб прикрити голе тіло. Того вечора, коли Моела з’явилася знову, Серсея з’їла хліба та риби і завимагала вина — запити. Вина не принесли, натомість свої щогодинні відвідини з вимогами сповіді поновила септа Унела.

«Що відбувається? — міркувала Серсея, дивлячись, як тонка скибочка неба за вікном знову починає темнішати. — Чому ніхто не намагається мене звідси вийняти?» Їй не вірилося, що Кіптюги кинуть напризволяще свого рідного брата. А що робить рада? «Збіговисько боягузів та зрадників. Коли вийду звідси, зітну всім голови й наберу когось гідного.»

Тричі того дня вона чула віддалений гомін на майдані, але натовп вигукував ім’я Маргерії, не Серсеї.

На другий день, ще вдосвіта, коли Серсея вилизувала рештки кулешу з дінця миски, двері келії несподівано розчахнулися і впустили князя Кайбурна. Вона ледве втрималася, щоб не кинутися йому на груди.

— Кайбурне, — прошепотіла вона, — ой божечки, яка ж я щаслива бачити вас. Заберіть мене додому!

— Цього нам не дозволять. На жаль, ви мусите постати перед святим судом Седмиці за вбивство, зраду і перелюбство.

Серсея була така виснажена, що не одразу втямила зміст сказаного.

— Томен! Розкажіть мені про сина. Він досі король?

— Так, ваша милосте. Він у безпеці й доброму здоров’ї, сидить за мурами Маегорового Острогу під захистом Королегвардії. Але почувається самотнім, комизиться, питає вас і свою малу королеву. Його милості досі не казали про ваше… ваші…

— …негаразди? — підказала королева. — Як щодо Маргерії?

— Її теж судитимуть тим самим судом. Блакитного Барда доправили до верховного септона за наказом вашої милості. Він тепер тут, десь нижче від нас. Мої шепотинники кажуть, що його шмагають, але наразі він співає тієї ж солодкої пісні, якої ми його навчили.

«Тієї ж. — Після двох ночей майже без сну королева почувалася запамороченою і ледве тямила себе. — Гак. Його звали Гаком.» З ласки божої, Гак-неборак помре під канчуками, не лишивши Маргерії жодного способу спростувати його свідчення.

— Де мої лицарі? Пан Озфрид… верховний септон хоче вбити його брата Ознея, його золотокирейники мусять…

— Озфрид Кіптюг більше не очолює міську варту. Король прибрав його з посади і поставив замість нього сотника Драконової Брами, такого собі Гамфрея Буруна.