— Ваших сестер допитують так само.
— То хай на цих катюг упаде прокляття! — визвірилася Маргерія. — Хай вони виють у семи пеклах! Алла така лагідна і сором’язлива, як вони могли це з нею вчинити? А Мегга… так, вона регоче, наче портова шльондра, але ж у душі ще й досі маленька дівчинка. Я люблю їх усіх, а вони мене. Якщо клятий горобець хоче змусити їх брехати про мене…
— На жаль, справи гірші. Їх теж звинувачують. Усіх трьох.
— Моїх сестер? — зблідла Маргерія. — Та ж Алла і Мегга ще малі діти. Ваша милосте… це якесь мерзенне божевілля. Виведіть нас звідси, благаю!
— Якби ж я могла. — Голос Серсеї наповнився щирим співчуттям. — Його пресвятість приставив до вас варту зі своїх нових лицарів. Щоб звільнити вас, я мусила б прислати золотокирейників і опоганити дім божий кровопролиттям.
Королева узяла руки Маргерії у свої власні.
— Але я не сиділа без діла. Я зібрала усіх, кого пан Озней назвав вашими коханцями. Вони розкажуть його пресвятості про вашу невинність, я цього певна, під присягою на суді.
— На суді?! — Тепер у голосі дівчини справді пролунав страх. — Невже має бути суд?
— Як іще довести вашу невинність? — Серсея підбадьорливо стиснула Маргерії долоню. — Та певно ж, спосіб суду вільно обирати вам. Ви ж королева. Лицарі Королегвардії присягнулися захищати вас силою зброї.
Маргерія негайно все зрозуміла.
— Божий суд двобоєм? Авжеж. Але Лораса поранено, інакше б він…
— Він має шістьох присяжних братчиків.
Маргерія вирячила на неї очі, тоді забрала руку.
— Це такий жарт, абощо? Борос — боягуз, Мерин — старий та незграбний, вашого брата скалічено, ще двоє у Дорні, а Озмунд — клятий Кіптюг! Але в Лораса є двоє рідних братів, а не шестеро казна-кого. Якщо має статися суд двобоєм, хай мене захищає Гарлан.
— Пан Гарлан не є братчиком Королегвардії, — відповіла королева. — Коли розглядається честь королеви, закон та звичай вимагають, щоб її поборником був один з присяжної сімки короля. Боюся, верховний септон наполягатиме.
«А я вже подбаю, щоб наполіг.»
Маргерія не відповіла одразу. Її брунатні брови насупилися у підозрі.
— Блаунт або Трант, — вимовила вона нарешті. — Мені доведеться обирати когось із них. Який солодкий подаруночок для вас, чи не так? Озней Кіптюг порубає кожного з них на клапті.
«Семеро дідьків у семи пеклах.» Серсея вдягла на обличчя ображену личину.
— Ви засмучуєте мене, доню. Я хочу лише…
— …свого сина тільки для себе на віки вічні, авжеж так? Він ніколи не матиме дружини, яку б ви не зненавиділи. І я вам не донька, за що дякую богам. А тепер облиште мене.
— Ви поводитеся нерозумно. Я прийшла допомогти вам.
— Допомогти зійти в могилу? Я попрохала вас піти. Чи мушу покликати своїх наглядачів і попрохати їх викинути вас геть копняками? Хіба не цього варте таке нице, підступне і лихе стерво?
Серсея зібрала докупи свої спідниці та свою гідність.
— Напевне, ви дуже налякані нинішнім своїм становищем. Я пробачаю вам слова, сказані з розпачу. — Тут, як і при дворі, ніколи не знаєш, хто може підслухати. — На вашому місці я б теж злякалася. Великий маестер Пицель зізнався, що давав вам місячний узвар, а ваш Блакитний Бард… на вашому місці, юна пані, я б молила Старицю про мудрість, а Мати про милосердя. Боюся, скоро ви матимете у них відчайдушну потребу.
Сходами башти донизу королеву проводжали чотири сухі зморшкуваті септи, кожна з яких здавалася кволішою за іншу. Досягнувши землі, вони продовжили спускатися у саме серце пагорба Візеньї. Сходи скінчилися глибоко під поверхнею, де низка мерехтливих смолоскипів освітлювала довгий прохід.
Верховний септон зустрів Серсею у невеличкій семикутній приймальні, де між голих кам’яних стін майже нічого не було, крім грубо зробленого столу, трьох стільців та молитовного ослона. Обличчя Седмиці вирізьблені були просто на стінах. Серсеї вони здалися надто простими та незугарними, але відчувалася в них і певна сила, надто в очах — кулях оніксу, малахіту та жовтого місячного каменю, що робили кам’яні лики моторошно живими.
— Ви говорили з королевою, — мовив верховний септон.
Серсея проковтнула готові вже вирватися слова «Я — королева!» і відповіла:
— Так, говорила.
— Усі люди грішать, навіть королі та королеви. Я сам грішив і був прощений. Але без сповіді не буває і прощення. Королева не хоче сповідатися.
— Можливо, вона невинна.
— Ні, річ не в тім. Святі септи оглянули її та засвідчили порушену цноту. Вона пила місячний узвар, щоб замордувати у череві плід злочинного перелюбства. Помазаний лицар присягнувся на мечі, що тілесно спізнав і її, і двох її сестер у перших. Також він каже, що злягався з нею не лише він, назвав чимало осіб високого та низького звання.
— Мої золотаві кинули усіх до підземелля, — запевнила Серсея. — Але допитали наразі лише одного, співця на прізвисько Блакитний Бард. Те, що він розказав, дуже мене занепокоїло. І все ж я молюся, щоб мою любу невістку повели на суд лише для доведення її невинності.
Королева завагалася.
— Томен любить свою маленьку дружиноньку всім серцем, ваша пресвятосте. Боюся, йому самому та його панству тяжко буде судити її по правді. Чи не візьметься Свята Віра бути суддею в цій справі?
Верховний горобець склав долоні.
— Я мав на думці те саме, ваша милосте. Точно так, як колись Маегор Лютий забрав у Віри мечі, Джаяхаерис Миротворець позбавив нас терез правосуду. Все ж, кому ще личить судити королеву, як не Вишній Седмиці та її вірним слугам на землі? Справу розглядатиме лава святого суду з семи суддів. Троє з них будуть вашої жіночої статі — діва, мати і стариця. Кому краще знати про лукавство та мінливість грішних жіночих душ, як не їм?
— Так справді буде на краще. Певно ж, Маргерія лишить за собою право вимагати доведення своєї невинності двобоєм. В такому разі її захисником має бути один з Томенової сімки.
— Лицарі Королегвардії служили праведними поборниками королів і королев у двобоях від часів Аегона Завойовника. Тут корона і віра говорять одним голосом.
Серсея сховала обличчя у долоні, наче з глибокого розпачу. А коли знову підвела голову, в одному її оці блищала сльоза.
— Воістину сумні дні настали, — мовила вона, — та все ж я радію, що між нами панує згода. Якби Томен був тут, то подякував би вам. Разом, ви і я, ми мусимо дізнатися правду.
— Дізнаємося.
— Мені треба назад до замку. З вашого дозволу, я заберу пана Ознея Кіптюга з собою. Мала рада хоче його допитати і на власні вуха почути всі звинувачення.
— Ні, — мовив верховний септон.
Єдине коротке слово подіяло, наче цебро холодної води в обличчя. Серсея блимнула очима, спалахнула гнівом, тоді трохи вгамувалася.
— Пана Ознея триматимуть під надійною вартою, обіцяю вам!
— Його і тут стережуть надійно. Ходімо, я вам покажу.
Серсея відчула на собі очі Седмиці — з жаду, малахіту, оніксу — і тілом зненацька пробіг крижаний холодок остраху. «Та я ж королева, — сказала вона собі. — Донька князя Тайвина.» І неохоче пішла услід.
Пан Озней знайшовся недалечко. У келії було темно, вхід замикали важкі залізні двері. Верховний септон видобув ключа, відчинив їх та узяв зі стіни смолоскипа, щоб освітити келію.
— Прошу, ваша милосте. Я після вас.
Всередині на двох важких залізних ланцюгах зі стелі висів голий Озней Кіптюг. Судячи з вигляду, його шмагали канчуками. Найгірша доля випала спині та плечам, майже позбавленим шкіри. Але й на ногах та сідницях перехрещувалося безліч кривавих рубців.
Королева ледве не зомліла від побаченого. Нажахана, вона обернулася до верховного септона:
— Що ви накоїли?!
— Ми ретельно дошукувалися правди.
— Він сказав вам правду! Він сам прийшов, з власної волі, і сповідав усі гріхи!
— О так. Сповідав. Я, ваша милосте, чув багато сповідей, та вперше бачив, щоб людина так радісно і завзято визнавала за собою найжахливіші злочини.
— Ви били його батогами!