— Ми, панно, прямуємо до Сутіндолу, — мовив Довголоз, розбираючи свого пструга пальцями. — Вам незле б поїхати з нами. Дороги нині небезпечні.

Брієнна мала що розповісти про небезпеки на дорогах — таке, що лицареві й знати б не схотілося.

— Дякую, пане, та я не потребую вашого захисту.

— Але я наполягаю! Правдивий лицар має захищати слабку стать.

Вона торкнулася руків’я меча.

— Ось мій захист, пане.

— Що меч! До меча треба тверду руку.

— Моя рука достатньо тверда, будьте певні.

— Воля ваша. Маю за нечемність сперечатися з панною. Але ми все ж таки проведемо вас до Сутіндолу. Втрьох воно безпечніше їхати, ніж на самоті.

«Утрьох ми виїхали з Водоплину. Зрештою Хайме втратив руку, а Клеос Фрей — життя.»

— Ваші коні за моєю не вженуться.

Брунатний мерин пана Крейтона був жалюгідним старим із запалою спиною та сльозавими очима; кінь пана Іліфера, тонкий, як тростинка, виглядав замореним голодом.

— На Чорноводі мій кінь задніх не пас, майте певність, — засперечався пан Крейтон. — Я там учинив криваву різанину і зібрав десяток викупів. Чи знають шляхетна панна лицаря Герберта Болінга? Як не знали, то вже і не зустрінете — я його зарубав на місці. Там, де брязкають мечі, ви ніколи не побачите пана Крейтона Довголоза позаду інших!

Його супутник сухо гигикнув.

— Та годі вже, Крею. Такій, як вона, ні до чого такі, як ми.

— Такій, як я? — Брієнна не була певна, що саме вона почула.

Пан Іліфер тицьнув кістлявим пальцем на її щит. Фарба на ньому лупилася і відпадала, проте знак було видно добре: чорний кажан на розділеному навскіс полі, золотому зі срібним.

— Ви носите облудного щита, на якого не маєте прав. Дід мого діда вбив останнього Лотстона. Відтоді ніхто не зважувався показувати на собі цей знак — чорний, наче скоєні під ним справи.

Насправді щит видобув пан Хайме у зброярні Гаренголу. Брієнна знайшла його у стайні на кобилі разом з безліччю корисних речей: сідлом та вуздкою, довгою кольчугою, шоломом із заборолом, гаманцями золота і срібла, а до них грамотою, ціннішою за те й інше.

— Власного щита я втратила, — пояснила вона.

— Шляхетній діві не треба іншого щита, крім правдивого лицаря! — хвацько оголосив пан Крейтон.

Пан Іліфер на нього не зважив.

— Босий шукає чобіт на ноги, голий — якусь сорочину прикрити сором. Та хто стане прикривати сором ганьбою? Князь Лукас, котрого люди звали Бандур, мав на щиті отого кажана, а потім той самий знак носив Манфрид Чорнокаптур, його син. То хто ж і навіщо сам зголоситься носити такий знак, питаю я себе? І відповідаю: той, чий гріх іще чорніший… і свіжіший.

Лицар оголив кинджала — неоковирного, з дешевого заліза.

— Маємо жінку потворно велику і потворно дужу, котра ховає власні кольори від людських очей. Отож, Крею, дивись і дивуйся: осьде перед тобою сидить панна Тарфійська, яка розчахнула королю Ренлі його королівську горлянку.

— Брехня!

Ренлі Баратеон був їй більше, ніж королем. Вона кохала його ще відтоді, як він прибув на Тарф, об’їжджаючи з гостиною дідицтва підданого йому панства на знак свого повноліття і вступу в права зверхнього володаря. Її батько привітав його бенкетом, а їй наказав з’явитися, бо без наказу вона б ховалася у своїй опочивальні, наче поранене звірятко. Тоді їй було стільки ж років, як Сансі; більше, ніж мечів, вона боялася кпинів та смішків. «Вони взнають про троянду, — казала вона князеві Селвину, — і сміятимуться.» Але Вечерниця був невблаганний.

А Ренлі поставився до неї так ґречно та шляхетно, наче вона була справжня — і прегарна — вельможна панна. Він з нею навіть танцював, і у його руках вона почувалася стрункою та зграбною, а ноги аж літали над підлогою. Опісля за його прикладом її про танок почали благати інші пани. Відтоді вона бажала лише наблизитися до князя Ренлі, служити йому, захищати від біди. І зрештою не впоралася. «Ренлі помер у мене на руках, але вбила його не я» — подумала вона. Та хіба зрозуміють її почуття ці заплотники?

— Я радо б віддала своє життя за короля Ренлі. І загинула б щасливою, — мовила вона. — Я йому не шкодила. Присягаюся на мечі.

— На мечах присягаються лицарі, — зауважив пан Крейтон.

— Присягніться Седмицею! — завимагав пан Іліфер Безгрішний.

— Гаразд, присягаюся. Я не заподіяла королю Ренлі жодної шкоди. Присягаюся в цьому Матір’ю. Хай не знатиму я її милосердя, коли брешу. Присягаюся Батьком і благаю його про правий суд. Присягаюся Дівою та Старицею, Ковалем та Воїном. І Мороком теж присягаюся — хай забере він мене просто зараз, якщо кажу неправду.

— Непогана присяга, як для дівчиська, — поблажливо кивнув пан Крейтон.

— Та вже ж. — Пан Іліфер Безгрішний стенув плечима. — Якщо збрехала, хай боги розсудять.

І вкинув кинджала у піхви.

— Ну то стійте першу варту.

Заплотні лицарі лягли та й поснули собі, а Брієнна заходилася тривожно міряти кроками маленький табір, дослухаючись до тріскоту вогнища. «Мені б їхати далі, поки ще можу.» Але ж не могла вона кинути людей без захисту, хай щойно зустрінутих. Навіть глупої ночі на шляху траплялися вершники, з лісу доносилося якесь гавкання та пугукання — хтозна, може, сов та лисиць, а може, когось гіршого. Тому Брієнна нікуди не поділася, а ходила круг табора і перевіряла, чи вільно ходить меч у піхвах.

Загалом її варта виявилася легкою. Важке почалося згодом, коли прокинувся пан Іліфер і зголосився її змінити. Брієнна постелила на землі ковдру, згорнулася клубком і заплющила очі. «Не спатиму» — вирішила вона, хоча втомою просякла аж до кісток. У присутності чоловіків їй ніколи не спалося легко та спокійно. Навіть у таборі князя Ренлі небезпека зґвалтування ніколи її не полишала. Цю науку вона вперше вивчила під мурами Вирію, а вдруге — коли вони з Хайме потрапили до рук «Хвацьких Компанійців».

Холод від землі просочився крізь Брієннині ковдри і всотався у кістки. Невдовзі кожен м’яз у тілі скнів і судомився — від щелеп аж до пальців ніг. Їй спало на думку, чи не мерзне зараз Санса Старк — хай де вона є. Пані Кетлін казала, що Санса — мила, добра душа, кохається у лимонних тістечках, шовкових сукнях та піснях про лицарські звитяги. Але дівчина бачила на власні очі, як відтяли голову її батькові, а потім мусила вийти заміж за одного з його вбивць. Якщо хоч у половині пліток містилася правда, карлик був з-поміж усіх Ланістерів найжорстокіший та найлукавіший. «Якщо Санса справді отруїла короля Джофрі, то напевне, саме Біс силоміць спрямував її руку. При тому дворі вона була самотня і не мала жодного друга.» У Король-Березі Брієнна знайшла таку собі Бреллу — одну з Сансиних покоївок. Служниця розповіла, що між Сансою та карликом теплих почуттів не водилося. Можливо, вона тікала він нього так само, як від вини в убивстві Джофрі.

Якщо Брієнні й наснилося щось уночі — зі світанком та пробудженням воно відлетіло геть. Ноги заклякли, наче дерев’яні, від холодної землі, та ніхто не скоїв на неї замаху і не торкнувся речей. Заплотні лицарі були вже на ногах — клопоталися в таборі. Пан Іліфер патрав білку до сніданку, а пан Крейтон стояв лицем до дерева і довго, з насолодою відливав нічну воду. «Заплотні лицарі, — подумала вона, — підстаркуваті, череваті, хвалькуваті, ще й підсліпуваті… але люди з себе порядні, що не кажи.» Її трохи підбадьорило те, що на світі ще лишилося кілька порядних людей.

Поснідали вони смаженою на вогнищі білкою, розтертими в кашу жолудями та солоними огірками. Протягом сніданку пан Крейтон геть проточив їй голову балачками про свої звитяги на Чорноводі, де він зарубав з десяток уславлених та грізних лицарів, чиїх імен вона ніколи не чула.

— О, то був такий бій, який і за все життя навряд коли побачиш, — торочив він, — відчайдушна та кривава різанина, що подібної не бувало на світі.

Утім, і панові Іліферу він знайшов місце у своїх вихваляннях: визнав, що той теж бився хоробро та вправно. Сам Іліфер майже нічого не казав.

Коли нарешті вирушили в дорогу, лицарі стали обабіч неї, як личило захисникам вельможної панни… хай панна ця вивищувалася над ними на голову і озброєна була далеко краще за обох.