— Я знайду дівчину і вбережу їй життя, — обіцяла Брієнна панові Хайме ще тоді, у Король-Березі. — Заради пам’яті її паніматки. І заради вас.

Шляхетні слова… та легко казати, важче зробити. Вона надто довго сиділа у місті, а взнала в ньому надто мало. «Треба було виступити раніше… але куди?» Санса Старк зникла тієї ночі, коли помер король Джофрі. Якщо відтоді її хтось бачив або хоч мав гадку, де вона могла подітися — той мовчав, не розтуляючи рота. «Принаймні, коли їх питала я.»

Брієнна вважала, що дівчина поїхала з міста. Якби вона досі перебувала у Король-Березі, золотокирейники вже б її розшукали. Виходить, вона мала бути деінде… але «деінде» — чималий край. «Якби я була юна дівчина, щойно розквітла, самотня та налякана, у смертельній небезпеці… що б я зробила? — питала себе Брієнна. — Куди б подалася?» Та для себе самої знайти відповідь було легше — вона б повернулася на Тарф до свого батька. Але ж Сансиному батькові у доньки на очах відтяли голову. А паніматку замордували в Близнюках. Зимосіч, велика твердиня Старків, стояла сплюндрована і спалена, людей її поклали під меч. «Вона не має дому, куди втекти, ані батька, ані матері, ані братів.» А тому Санса могла знайтися хоч у наступному містечку, хоч на кораблі до Асшаю — ні те, ні друге не здавалося неймовірним.

Та навіть якби Санса Старк схотіла поїхати додому, то як мала туди дістатися? Королівський гостинець безпечним не був — це вже розуміла і дитина. За Перешийком у замку Калин-Коп сиділи залізняки, а в Близнюках перед ним — Фреї, котрі вбили Сансиного брата і матір. Якби дівчина мала гроші, то могла б попливти морем, але порт у Король-Березі досі лежав у руїнах, річка була захаращена уламками пришибів та спалених і затоплених галер. Брієнна поспитала у корабельнях, та ніхто не пригадував, щоб у ніч смерті Джофрі зі столиці виходив корабель. Один чолов’яга розказав, що кілька купецьких кораблів ще стоять на котві в затоці та розвантажуються човнами, але більша їх частина іде вгору узбережжям до Сутіндолу, де у порті буяє небачене раніше пожвавлення.

Кобила в Брієнни була з себе дуже гарна, і крок тримала теж пречудово. На шляху дівчина побачила більше подорожніх, ніж чекала. Тупали собі потроху жебрущі брати, теліпаючи мисками для милостині на шийних ремінцях. Прогалопував молодий септон на дорожній кобилі, не гіршій за будь-яку панську, а пізніше на гостинці їй стрівся гурт сестер-мовчальниць, котрі у відповідь на Брієннине запитання лише заперечливо хитнули головами. На південь протягнувся обоз запряжених волами возів зі збіжжям та мішками вовни; потім Брієнні зустрілися свинопаси зі стадом свиней, а за ними стара пані у кінних ношах з супроводом збройних вершників. Брієнна питала у всіх, чи не бачили вони шляхетного роду дівчину тринадцяти років од народження з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям. Але ніхто її не бачив.

Окрім дівчини, Брієнна питалася і про дорогу попереду.

— Відси до Сутіндолу ще так-сяк безпечно, — сказав їй один чолов’яга, — а за Сутіндолом швендяють розбійники, ще й утікачі з війська у лісі ховаються.

Зеленими досі лишалися тільки смереки та вартові сосни; листяні дерева вдягли брунатно-золоті шати, а чи вже скинули їх і тепер шкрябали небо голими чорними гілками. Кожен порив вітру здіймав над коліями шляху вихори впалого листя; цілі хмари його шурхотіли навколо копит великої гнідої кобили — дарунку від Хайме Ланістера. «Легше зловити листок на вітрі, ніж знайти дівчину, зниклу на Вестеросі.» Брієнна вже питала себе, чи не було доручення Хайме якимось жорстоким жартом. Можливо, Санса Старк давно загинула — приміром, їй потай стяли голову за участь у вбивстві короля Джофрі та поховали у безіменній могилі. Хіба є кращий спосіб приховати свавільне вбивство панни, ніж надіслати здоровезну тупу дівку з Тарфу її шукати?

«Ні, Хайме такого б не зробив. Він казав і діяв щиро. Він подарував мені меча і назвав його Вірноприсяжцем.» А втім, навіть і те байдуже. Вона ж бо пообіцяла пані Кетлін, що поверне її доньок — а немає клятви урочистішої, ніж клятва мертвій людині. Хайме твердив, що менша дівчинка давно загинула — та Ар’я, котру везли на північ віддати заміж за байстрюка Руза Болтона, була несправжня. Лишалася тільки Санса. І Брієнна конче мусила її знайти.

Надвечір вона побачила біля струмка табірне вогнище, коло якого двоє чоловіків смажили рибу, поскладавши зброю та броню під деревом. Один був підстаркуватий, інший — молодший, хоча теж далеко не юнак. Молодший підвівся привітатися; його чимале черево випирало крізь шворки плямистого замшового каптана. Щоки та підборіддя йому вкривала кошлата нестрижена борода кольору старого золота.

— Гей, пане лицарю! — гукнув він. — Ми тут пструга засмажили, на трьох вистачить!

Брієнну вже не вперше приймали за чоловіка. Вона скинула з голови шолома, дозволила розсипатися волоссю — кольору брудної соломи і майже такому ж крихкому, як стара солома. Довге, але тонке та ріденьке, воно розлетілося навколо плечей.

— Маєте мою дяку, пане лицарю.

Заплотний лицар так скривився, примружившись, що вона зрозуміла: чолов’яга був добряче короткозорий.

— То ви панна, абощо? У броні та при зброї? Ласка божа, Ільку, ти лишень подивися на цю статуру!

— Я теж подумав, що вона — лицар, — буркнув старший, перевертаючи пструга на вогні.

Навіть у чоловічій подобі Брієнна вважалася б дебелою та довготелесою; в жіночому тілі вона була величезною. «Потвора» — саме таке слово чула вона тут і там всеньке своє життя. Рамена мала широчезні, стегна — ще ширші, ноги — довжелезні, руки — могутні й товсті. На грудях наросло більше твердих м’язів, ніж м’яких цицьок. Долоні скидалися на лопати, ступні — на корчі дерев. Ще й красою дівчина не вродилася: мала довге кінське обличчя, вкрите ластовинням, і завеликі зуби, що аж випиналися з рота. Втім, вона сама все про себе знала і зайвих нагадувань не потребувала.

— Панове добродії, — мовила вона, — чи не стрічали ви на шляху дівчини тринадцяти років? Вона має блакитні очі, рудаво-брунатне волосся. Можливо, подорожує в товаристві чоловіка сорока років, опасистого, червоного обличчям.

Підсліпуватий заплотний лицар почухав потилицю.

— Щось не пригадую такої дівчини. То що в неї за волосся, кажете: руде чи брунатне?

— Тобі ж сказали: рудаво-брунатне, — мовив старший. — Буває і таке. Але ні, ми її не бачили.

— Еге ж, не бачили, — піддакнув молодший. — Злізайте вже з коня, риба майже спеклася. Їсти хочте?

Їсти вона хотіла, але й обережності не втрачала. Заплотні лицарі не надто славилися лагідністю та шляхетністю. «Де заплотник, там і розбійник — два краї одного меча» — казало прислів’я. «Але ці двоє на вигляд не надто небезпечні.»

— Чи можу я взнати ваші імена, панове?

— Маю честь зватися Крейтоном Довголозом. Ім’я моє уславлене в піснях, — відповів череватий. — Можливо, ви чули про мої звитяги, скоєні на Чорноводі. А супутник мій — пан Іліфер Безгрішний, та не думайте, що без гріха — лишень без грошей.

Якщо про Крейтона Довголоза хтось і склав пісню, Брієнна її ніколи не чула. Названі імена проказували їй не більше, ніж побачені герби. На зеленому щиті пана Крейтона виднівся лише брунатний вершок, а до нього — глибока зарубка чиєюсь бойовою сокирою. Щит пана Іліфера був розділений золотими та горностаєвими клинцями, хоча все у лицарі підказувало, що крім мальованого золота і мальованого ж горностаю, інших він ніколи не знав. Років од народження він мав принаймні шістдесят, як один день, обличчя — вузьке та гостре під каптуром латаної, грубо зітканої подорожньої свитини. На собі він також мав і кольчугу, але залізом її розсипалися, наче ластовиння, плямки іржі. Брієнна була на голову вища за кожного, мала кращого коня, кращу зброю та обладунок. «Коли почну лякатися отаких, саме час буде скласти меча і сісти плести шкарпетки.»

— Дякую вам красно, ласкаві панове, — мовила вона, — і радо поділю з вами рибу.

Зіскочивши додолу, Брієнна розсідлала кобилу, підвела її до води, сплутала ноги та пустила щипати траву. Зброю, щита, сакви вона склала під в’язом. Пструг тим часом спікся до хрусткої кірки. Пан Крейтон подав їй рибу, і вона сіла повечеряти на землю, схрестивши ноги.