Великий князь зачервонівся лицем.

— І цього було досить?

— Я сказала йому, що коли Мирцела стане королевою, то дасть нам дозвіл побратися. Він хотів узяти мене за дружину.

— Бачу, ти зробила все можливе, щоб утримати його від порушення обітниць, — зауважив батько.

Тепер настала її черга зашарітися. Зваблення пана Ариса забрало майже півроку. Хоча він твердив, що знав інших жінок, перш ніж одягнув біле, Аріана б ніколи не повірила. Пестощі його були незграбні, поцілунки похапливі, а вперше у ліжку він пролив сім’я їй на стегно, щойно вона спробувала спрямувати його рукою в себе. Ба гірше — його з’їдало почуття сорому та вини. Якби їй давали золотого дракона щоразу, як він шепотів «Нам не можна цього робити», вона була б уже багатша від Ланістерів. «Він кинувся на Арео Готу, сподіваючись врятувати мене? — питала вона себе. — Чи хотів здихатися мене і змити ганьбу кров’ю свого життя?»

— Він кохав мене, — почула Аріана власні слова. — І загинув за мене.

— Якщо так, він може стати першим з багатьох. Ти й твої сестри хотіли війни. Ваше бажання може справдитися. Ще один воїн Королегвардії наближається до Сонцеспису цієї миті. Пан Балон Лебедин везе мені голову Гори. Моє значкове панство затримує його, купуючи мені час. Вили вісім днів розважали його ловами та соколами на Кістяному шляху. Коли він вийшов з-поміж гір, то на два тижні застряг на бенкетах у князя Крицака. Зараз він у Торі, де пані Джордейн влаштовує на його честь бучні забави. Коли ж лицар досягне Примар-Горба, то побачить, що пані Толан має намір її перевершити. І все ж рано чи пізно пан Балон таки дістанеться Сонцеспису, а тоді захоче побачити принцесу Мирцелу… і пана Ариса, свого присяжного братчика. Що мені йому казати, Аріано? Брехати, що Дубосерд загинув на полюванні чи впав зі слизької сходинки? Можливо, Арис купався у Водограйних Садах, послизнувся на мармурі, вдарився головою і потонув?

— Ні, — заперечила Аріана. — Скажіть, що він загинув, захищаючи свою маленьку принцесу. Скажіть панові Балону, що Темна Зоря намагався її убити, що пан Арис став між ними і врятував їй життя.

Саме так мали гинути білі лицарі Королегвардії — віддаючи свої життя за життя тих, кого присяглися захищати.

— Пан Балон може плекати підозри, як плекали ви, коли Ланістери вбили вашу сестру та її дітей, але доказів не матиме…

— …доки не поговорить з Мирцелою. Чи хоробрій дитині теж доведеться загинути у нещасному випадку? Якщо так, почнеться війна. Жодна брехня не врятує Дорн від гніву королеви, якщо її донька загине, знаходячись під моїм захистом.

«Я потрібна йому, — зрозуміла Аріана. — Ось чому він послав по мене.»

— Я можу сказати Мирцелі, що їй говорити, але навіщо це мені?

Хмара гніву промайнула батьковим обличчям.

— Застерігаю тебе, Аріано: мені уривається терпець.

— Застерігаєте мене? — «Я вже не дивуюся, батечку.» — Отакої! До князя Тайвина та усіх Ланістерів ви завжди мали поблажливість Баелора Блаженного. Не те що до рідної дитини.

— Ти плутаєш терплячу обачливість з поблажливістю. Я наближував падіння Тайвина Ланістера від того дня, коли мені розповіли про Елію та її дітей. Я плекав надію позбавити його всього, що йому миле та любе, перш ніж убити… але його син-карлик відібрав у мене цю втіху. Втім, дещо мене розрадила думка, що Ланістер помер наглою смертю від руки покруча, якого сам і породив. Та нехай. Князь Тайвин виє у смертних муках пекла… де скоро тисячі приєднаються до нього, якщо твоя необачність призведе до війни. — Батько скривився, наче його боляче вкололо саме слово. — Адже ти цього хотіла?

Але князівну не так легко було схилити.

— Я хочу звільнення моїх сестер у перших! Я хочу помсти за дядька. Я хочу свої права!

— Твої… права?

— Дорн!

— Ти матимеш Дорн, коли я помру. Невже тобі вже кортить позбавитися мене?

— Це питання я мала б звернути до вас, пане батьку. Ви багато років намагалися позбавитися мене.

— Це неправда.

— Неправда? Може, спитаємо мого брата?

— Тристана?

— Квентина!

— Чому його?

— А де він?

— У війську князя Крицака на Кістяному шляху.

— Ви добре вмієте брехати, пане батьку, годі казати. Навіть оком не змигнули. Квентин поїхав до Лису!

— Чого це ти таке надумала?

— Друзі розповіли.

Вона теж мала свої таємниці. І легко їх не виказувала.

— Твої друзі збрехали. Даю тобі слово: твій брат не поїхав до Лису. Присягаюся сонцем, списом і Седмицею.

Та Аріану не так просто було обдурити.

— То до Миру? Чи до Тирошу? Я знаю, що він десь за вузьким морем. Винаймає сердюків, щоб позбавити мене мого першородства.

Батькове обличчя потемнішало.

— Недовіра до мене, Аріано, не робить тобі честі. Це Квентин мав би змовлятися проти мене. Я відіслав його від себе ще дитиною, надто малою, щоб розуміти потреби Дорну. Андерс Крицак став йому кращим батьком, ніж я. І все ж твій брат лишився мені вірним та покірним.

— А чом би й ні? Ви завжди прихилялися саме до нього. Він схожий на вас лицем, думає так само, і ви хочете віддати йому Дорн, навіть не заперечуйте. Я читала вашого листа. — Слова досі палали вогнем у неї в пам’яті. — «Одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном» — написали ви йому. Скажіть-но мені, пане батьку, коли ви намірилися позбавити мене законного спадку? Того дня, коли народився Квентин? Чи того, коли народилася я? Що я такого зробила, щоб викликати вашу ненависть?

Проказавши це, Аріана розлютилася сама на себе, бо очі мимохіть налилися слізьми.

— Я ніколи не плекав ненависті до тебе, дитино. — Голос великого князя Дорана, повний суму, ламався, наче старий крихкий пергамен. — Ти не розумієш, Аріано.

— Ви заперечуєте, що написали ті слова?

— Не заперечую. Це було тоді, коли Квентин поїхав до Крицака. Так, я замірявся зробити його спадкоємцем. Бо для тебе вже мав інші задуми.

— О так, — зневажливо скривилася вона, — ще й такі розкішні. Гиліс Росбі. Сліпий Бен Чмелик. Сивоборід Грандісон. Отакі ви мали задуми?

Часу на відповідь вона йому не дала.

— Я знаю, що мій обов’язок — подарувати Дорнові спадкоємця. І ніколи про нього не забувала. Я б радо вийшла заміж, але наречені, яких ви пропонували — то була суцільна зневага. Один гірший за іншого; що не жених — то наче плювок межи очі. Якщо ваша батьківська любов справді ще жива, навіщо ви сватали мене за Вальдера Фрея?!

— Бо я знав, що ти його відкинеш. Я мусив робити вигляд, що шукаю тобі пару, відколи ти досягла певного віку — інакше б виникли підозри. Та не смів пропонувати чоловіків, яких ти могла б схвалити. Адже ти була обіцяна, Аріано.

«Обіцяна?!» Аріана вирячила очі, повні недовіри.

— Що ви таке кажете? Знову неправда? Ви ніколи навіть не згадували…

— Угоду було укладено потай. Я мав намір сказати тобі, коли ти станеш дорослою… коли досягнеш певного віку… але…

— Мені двадцять і три роки! Я вже сім років доросла жінка!

— Знаю. Якщо я так довго тримав тебе у пітьмі, то лише задля твого ж захисту. Аріано, з твоєю вдачею… для тебе таємниця — це лише добірна оповідка, якою так захопливо пошепки поділитися вночі у ліжку з Гарином та Тієною. Гарин уміє пліткувати, як це роблять лише сирітки, а Тієна нічого не приховує від Обари та панни Нім. А якщо дізнаються вони… Обара надто часто заглядає у чарку, а Нім надто близька до близнючок Раріг. А з ким діляться, кому довіряють близнючки Раріг? Хто їх зна. Я не міг узяти гріха на душу!

Вона геть розгубилася, нічого не розуміючи. «Обіцяно? Мене обіцяно?»

— Хто це? З ким я була заручена усі ці роки?

— Байдуже. Він мертвий.

«Що далі, то гірше.»

— Ці підстаркуваті вельможі такі кволі. Що вбило цього: зламане стегно, нежить, подагра?

— Казан розплавленого золота. Ми, князі світу цього, ретельно будуємо задуми, а боги трощать їх на друзки.

Великий князь Доран стомлено ворухнув червоною набряклою рукою.

— Дорн буде твій. Маєш моє слово, якщо воно досі для тебе щось важить. Твоєму братові Квентину лежить попереду важча дорога.