Виповзаючи з ліжка кволою, наче кошеня, Аріана зрозуміла, що виглядає жалюгідно.

— Скажи Моррі та Мелеї наготувати купіль, — мовила вона до Готи, — а Тимохові, щоб приніс попоїсти. Нічого важкого. Холодної юшки, окраєць хліба, кілька плодів.

— Авжеж, — відповів Гота. І ніколи ще вона не чула солодшої відповіді.

Сотник почекав ззовні, поки князівна скупається, розчеше волосся і обережно скуштує трохи сиру та садовини, принесених челяддю. Щоб заспокоїти шлунок, вона випила ковток вина. «Я налякана, — зрозуміла вона. — Уперше в житті я боюся власного батька.» І раптом засміялася, аж вино вихлюпнуло носом. Коли настав час вдягатися, Аріана обрала просту лляну сукню вершкового кольору, з винними лозами та темними ягодами по рукавах і станові. Коштовностей вона не вдягла зовсім. «Я мушу виглядати цнотливою, сумирною, розкаяною. Я маю кинутися до його ніг і благати пробачення. Бо інакше ніколи більше не почую людського голосу.»

Коли нарешті вона була готова, почало сутеніти. Аріана гадала, що Гота відведе її до Башти Сонця, де батько чинитиме суд і прокаже вирок. Та натомість сотник доправив її до великокняжої світлиці, де за столиком для циваси сидів Доран Мартел; його подагричні ноги підтримував ослінчик з подушкою. Великий князь грався з оніксовим слоном — крутив його у червоних набряклих руках. Виглядав він гірше, ніж Аріана пам’ятала: обличчя було бліде і напухле, суглоби — такі запалені, що й дивитися страх. Побачивши батька таким, Аріана полинула до нього всім серцем… але не змогла примусити себе стати на коліна і благати, як спершу замірялася.

— Батьку, — просто мовила вона.

Коли великий князь підняв на неї голову, темні очі затуманив біль. «Що йому болить? Подагра? — подумала Аріана. — Чи я?»

— Дивний, химерний люд — ті волантинці, — пробурмотів він, відставляючи слона. — Я колись бачив Волантис дорогою до Норвосу, коли вперше стрів Меларіо. Калатали дзвони, ведмеді танцювали на сходах. Арео має пам’ятати той день.

— Пам’ятаю, — лунко і басовито погодився Арео Гота. — Танцювали ведмеді, калатали дзвони, великий князь мав на собі червоне, золоте і жовтогаряче. Моя панна спитала, хто це так яскраво сяє.

Князь Доран слабенько всміхнувся.

— Залиште нас, сотнику.

Гота грюкнув п’ятою ратища сокири об підлогу, розвернувся на п’ятах і закрокував геть.

— Я велів поставити у тебе в покоях столика для циваси, — мовив батько, коли вони удвох лишилися на самоті.

— І з ким я маю грати?

«Навіщо він завів розмову про гру? Невже подагра вкоротила йому розум?»

— З собою. Іноді буває корисно спершу дізнатися щось про гру, а вже потім пробувати в неї грати. Чи добре ти знаєш цю гру, Аріано?

— Досить добре, щоб грати.

— Але не досить, щоб перемогти. Мій брат любив битися з хіті до битви. Проте я граю лише в такі ігри, де можу перемогти. Тому циваса не для мене.

Він роздивився її уважним довгим поглядом і запитав:

— Навіщо? Скажи мені, Аріано. Скажи, навіщо.

— Заради честі нашого дому.

Голос батька розлютив її. Він був такий сумний, такий виснажений, такий кволий. «Ви ж великий князь дорнійський! — кортіло їй заволати. — Ви маєте палати гнівом!»

— Ваша згідливість плямує ганьбою весь Дорн, пане батьку. Ваш брат поїхав до Король-Берега у ваше місце, і його вбили!

— Гадаєш, я не знаю? Оберин постає поруч зі мною щоразу, як я заплющую очі.

— І певно ж, вимагає, щоб ви нарешті їх розплющили!

Аріана всілася навпроти батька за столиком для циваси.

— Я не давав тобі дозволу сідати.

— То прикличте Готу і накажіть відшмагати мене за зухвалість. Ви ж великий князь дорнійський. Це в вашій владі. — Вона торкнулася однієї з фігур циваси — важкого вершника. — Ви схопили пана Герольда?

Великий князь заперечливо захитав головою.

— Якби ж то. Ти вчинила нерозважливо, залучивши його. Темна Зоря — найнебезпечніша людина в Дорні. Ви з ним завдали нам великої шкоди.

Аріана відчула переляк, але все ж спитала.

— Мирцела. Вона…?

— Мертва? Ні, хоча Темна Зоря старався, як міг. Ніхто очей не зводив з твого білого лицаря, тому ніхто і не знає достеменно, що трапилося. Схоже, її кінь сахнувся від нього в останню мить, інакше б Герольд стяв дівчинці верхівку черепа. А так лише розпанахав щоку до кістки і відбатував праве вухо. Маестер Калеот зумів порятувати їй життя, проте ані масті, ані трунки не відновлять їй обличчя. Вона моя вихованка, Аріано! Заручена з твоїм братом, віддана під мій захист! Ти зганьбила нас усіх.

— Я не хотіла їй жодної шкоди! — наполягала Аріана. — Якби не втрутився Гота…

— …ти б коронувала Мирцелу королевою і підняла бунт проти її брата. Тоді замість вуха вона втратила б голову.

— Лише якби ми програли.

— Якби? Правильне слово буде «коли». З усіх семи королівств Семицарства у Дорні живе найменше людей. Юний Дракон щедро прибрехав про чисельність нашого війська, коли писав свою книжку, бо хотів зобразити своє завоювання величнішим. Нам теж до смаку поливати посаджене ним зернятко і змушувати ворогів думати, що ми сильніші, ніж є. Проте жінці великокняжого роду личить знати правду. Відвага — погана заміна числу. Дорн не може сподіватися перемогти у війні проти Залізного Престолу. Тільки не наодинці. Але ти нам подарувала, вельми імовірно, саме війну. Пишаєшся?

Великий князь не дав їй часу відповісти.

— То що мені з тобою робити, Аріано?

«Пробачити» — кортіло їй сказати, але батькові слова ранили надто глибоко.

— Робіть те, що робите завжди. Нічого!

— Ти не полегшуєш мені тяжку справу — проковтнути мій гнів.

— А ви не ковтайте, бо ще вдавитеся!

Великий князь не відповів.

— Розкажіть краще, як ви дізналися про мій задум.

— Я — великий князь дорнійський. Люди шукають моєї ласки.

«Хтось доповів.»

— Отже, ви знали, і все ж дозволили нам утекти з Мирцелою. Навіщо?

— То була моя помилка, що виявилася згубною. Ти моя донька, Аріано. Маленька дівчинка, що прибігала до мене, коли заб’є колінку. Я не міг змусити себе повірити, що ти проти мене змовляєшся. Я мав дізнатися напевне.

— Тепер ви дізналися. А я хочу знати, хто мене виказав.

— Я б теж хотів, якби був на твоєму місці.

— То ви мені скажете?

— Не бачу жодної причини це робити.

— Гадаєте, я сама не з’ясую?

— Спробуй, я не заважатиму. Скоро ти припиниш довіряти будь-кому, всім навколо… а трохи недовіри — це корисно для князівни. — Великий князь Доран зітхнув. — Ти розчарувала мене, Аріано.

— Ґава кряка на крука, чорним пір’ям доріка. Ви розчаровуєте мене вже багато років, батечку.

Вона не хотіла казати так відверто, але слова вирвалися самі. «Ну ось я і сказала.»

— Знаю. Я надто слабкий, надто згідливий, надто обережний, надто поблажливий до ворогів. Утім, зараз і тобі не завадила б часточка моєї м’якості. Ти мала б молити мене про пробачення замість сварити і гніватися.

— Я молю лише за друзів.

— Така шляхетність.

— Вони це вчинили з любові до мене! І не заслуговують зогнити у Сірій Скруті!

— На диво, я з тобою згоден. За винятком Темної Зорі, всі твої заколотники — лише дурні діти. І все ж це не гра в цивасу, де за столом нікому ніщо не загрожує. Ти з друзями зіграла у зраду, і я міг би стяти їм голови.

— Могли б, але не стяли. Дейн, Далт, Сантагар… ні, ви не насмілитеся зробити такі доми своїми ворогами.

— Те, на що я насмілюся, тобі й не снилося… проте облишмо поки що. Пана Ондрея відіслано до Норвосу служити твоїй матері протягом трьох років. Гарин проведе наступні два роки в Тироші. Від його родичів серед сиріток я отримав гроші та заручників. Панна Сильва не покарана, але їй саме час вийти заміж. Батько відіслав її кораблем на Зелен-Камінь до нареченого, князя Естермонта. Що до Ариса Дубосерда, він сам обрав свою долю і зустрів її сміливо. Лицар Королегвардії… що ти з ним зробила?

— Вграла його в ліжку, пане батьку. Ви ж наказали мені розважати наших вельможних гостей. От я і розважила.