В очах пана Гайла спалахнула цікавість.

— Раегарові рубіни? Ті самі?

— Може, й вони. Хто зараз скаже? Битва сталася за багато верст звідси, але річка невтомна і невпинна. Ми знайшли шість. Чекаємо на сьомий.

— Краще вже рубіни, ніж мертві тіла. — Септон Мерібальд відтирав ноги; грязюка сходила пластівцями й розсипалася між пальців. — Не всі річкові дарунки однаково приємні. Добрі брати збирають по берегах також і трупи. Потонулих корів, оленів, що захлинулися у повенях, свиней, розбухлих чи не більшими за коней… і людей теж.

— Забагато нині трупів, — зітхнув Старший Брат. — Наш копач могил не знає спокою. Річкові, західняки, північани — сюди вимиває усіх. Чесних і простих, лицарів і наймитів… а ми ховаємо усіх обіч одне одного, хто б не був їхніми панами — Старки чи Ланістери, Чорноліси чи Бракени, Фреї чи Даррі. Такої служби вимагає від нас річка навзамін своїх дарунків, і ми служимо, як уміємо. Інколи знаходиться жінка… або ще гірше — мала дитина. Ті дарунки — найжорстокіші з усіх.

Він обернувся до септона Мерібальда.

— Маю надію, ви знайдете час відпустити нам гріхи. Відколи наскочники вбили старого септона Бенета, не було кому вислухати наші сповіді.

— Мабуть, знайду для вас трохи часу, — відповів Мерібальд. — Лишень сподіваюся, ви нагрішили цікавіше, ніж до минулої моєї з’яви. — Знизу підбрехнув Пес. — Чуєте? Навіть йому тоді було нудно.

Подрік Пейн виглядав здивованим.

— Я думав, тут нікому не можна розмовляти. Ну, не нікому. Братії. Іншим братам, крім вас.

— Нам дозволено порушувати мовчання при сповіді, — посміхнувся Старший Брат. — Важко розповідати про гріхи, мекаючи й теліпаючи головою.

— То септ у Солепанві спалили? — запитав Гайл Добич.

Усмішка Старшого Брата зникла.

— У Солепанві спалили геть усе, крім замку. Бо лише його муровано з каміння. Та містечку з тієї купи каменів стільки ж зиску, як зі старої гнилої шкури. Мені випало лікувати людей, що вижили. Рибалки перевезли їх через затоку, коли пожежі згасли, і вони нарешті завважили за безпечне висадитися на берег. Одну бідолашну жінку зґвалтували з півтора десятки разів, а груди їй… ви, панно, носите чоловічу кольчугу, і я не рятуватиму ваші вуха від жахіть… груди їй було подерто, пожовано і поїдено, мов зубами хижого звіра. Я зробив для неї, що зміг, хоча і не досить. Коли вона лежала при смерті, то проклинала найгірше не тих, хто її ґвалтував, і не те чудовисько, яке жерло її живу плоть — а пана Кінсея Човнара, котрий замкнув браму, щойно розбійники ввійшли до міста, і відсидівся за кам’яними мурами, поки його піддані гинули у муках.

— Пан Кінсей вже старий, — примирливо мовив септон Мерібальд. — Його сини та зяті далеко звідси або й на тому світі, онуки ще малі, до того ж є дві доньки. Що він міг зробити сам проти зграї горлорізів?

«Міг спробувати захистити людей, — подумала Брієнна. — Міг загинути з честю. Старий чи молодий, а правдивий лицар пам’ятає обітниці. Обітниці захищати слабших хоча б і за ціну власного життя.»

— Кажете мудро і доречно, — звернувся Старший Брат до септона Мерібальда. — Коли переїдете до Солепанви, пан Кінсей напевне попросить вас пробачити йому гріхи. Я радий, що ви тут і зможете дарувати йому прощення. Бо я не зміг.

Він відставив кухоль з плавникового дерева і підвівся.

— Скоро дзвонитимуть до вечері. Чи не підете, друзі, до септу зі мною — помолитися про душі добрих людей Солепанви? А потім сядемо зломити хліба та поділити трунок і частунок.

— Радо підемо, — відповів Мерібальд. Пес гавкнув.

Вечеря у септрії видалася Брієнні чи не найчудернацькішою з тих, що вона їла, проте зовсім не відразливою. Страви були прості, але смачні й поживні. Подали паляниці хрусткого хліба, ще теплі з печі, грудки свіжозбитого масла, мед з власних вуликів септрію, а головне — густу юшку з крабів, скойок та трьох різновидів риби. Септон Мерібальд і пан Гайл перехилили по чарі меду, звареного братами, і проголосили його неперевершеним; Брієнна з Подріком вдовольнилися солодким сидром. Не була вечеря також ані мовчазною, ані похмурою. Перед тим, як подали страви, Мерібальд прочитав молитву; поки братія їла за чотирма довгими столами на кобильницях, один з тутешніх мешканців грав на високій арфі, наповнюючи трапезну тихим солодким наспівом. Коли ж Старший Брат відпустив музику попоїсти, брат Нарберт з іншим паламарем по черзі прочитали з «Семикутної зірки».

Врешті-решт читання скінчилося, страви прибрали послушники, чий обов’язок полягав у служінні старшим. Більшість із них були Подрікового віку або молодші, та стрічалися і дорослі чоловіки. Був там і здоровань-гробокопач, стрінутий ними на пагорбі — він ходив незграбною ходою каліки, припадаючи на одну ногу. Коли трапезна спорожніла, Старший Брат попрохав Нарберта провести Подріка та пана Гайла до солом’яників у братській спочивальні.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте поділити спільну келію? Вона невеличка, та ви знайдете там усі вигоди.

— Я хочу лишитися з моїм паном, — буркнув Подрік. — Тобто пані.

— Ваші стосунки з панною Брієнною в інших місцях — то між вами і Седмицею, — мовив брат Нарберт, — але на Упокої жінки з чоловіками не сплять під одним дахом, якщо не поєднані шлюбом.

— Ми маємо кілька скромних гостьових хатин для жінок, які нас відвідують — шляхетних паній або селянських дівчат, — мовив Старший Брат. — Вони нечасто бачать ужиток, але ми там прибираємо від бруду та вологи. Чи не дозволите, панно Брієнно, показати вам дорогу?

— Так, дякую. Подріку, йди з паном Гайлом. Ми — гості святих братів. Під їхнім дахом — їхній закон.

Хатини для жінок розташувалися на східному боці острова, понад обширом мокрої грязюки та віддаленими водами Крабової затоки. Тут було холодніше, ніж з боку суходолу, і якось дикіше. Пагорб був вельми крутий, стежка блукала туди-сюди серед бур’янів та шипшини, вивітрених скель, покручених колючих дерев, що відчайдушно чіплялися за кам’янисті схили. Старший Брат приніс ліхтаря освітити шлях. На одному повороті він спинився і мовив:

— Ясної ночі звідси можна бачити вогні Солепанви. Просто через затоку, отам.

Він вказав пальцем.

— Там нічого нема, — відповіла Брієнна.

— Там лишився тільки замок. Утекли навіть рибалки — ті щасливці, що були на воді, коли прийшли наскочники. Вони дивилися, як палають їхні домівки, слухали вереск і плач над затокою, не зважуючись у переляці висадитися на берег. Коли нарешті вони зійшли з човнів, то лише на те, щоб поховати рідних і друзів. Що їм лишилося у Солепанві, крім кісток і гірких спогадів? Вони перебралися до Дівоставу та інших міст.

Він майнув ліхтарем, і шлях продовжився.

— Солепанва ніколи не була важливим портом, але час від часу кораблі заходили й сюди. Саме цього прагнули розбійники — знайти галеру або коч і попливти через вузьке море. Коли ж не знайшли нічого, то розлютилися і звернули свій гнів та розпач на міщан. Даруйте мені цікавість, панно… але що ви сподіваєтеся там знайти?

— Дівчину, — відповіла Брієнна. — Шляхетно уроджену, тринадцяти років, вродливу обличчям, з брунатно-рудим волоссям.

— Сансу Старк. — Ім’я було вимовлене зовсім тихо. — Вважаєте, бідна дитина знаходиться в руках Хорта?

— Дорнієць сказав, що вона тікала до Водоплину. Тімеон — сердюк із «Хвацьких Компанійців», горлоріз, ґвалтівник і брехун… але про неї, гадаю, він мені не брехав. Розповів, що Хорт її викрав і повіз геть.

— Зрозуміло.

Стежка повернула, попереду показалися хатини. Старший Брат назвав їх скромними; такими вони й були — вуликами з каменю, низькими і круглими, без жодного вікна.

— Сюди, — мовив він, показуючи на найближчу хатку — єдину, де з дірки в даху здіймався димок. Брієнна мусила пригнути голову, щоб не побити її на одвірку. Всередині знайшлася земляна підлога, солом’яник для спання, хутра та ковдри для тепла, балійка води, глек сидру, трохи хліба й сиру, невеличке вогнище та два низькі стільці. Старший Брат сів на один і поставив поруч ліхтар.