Брат Нарберт закопилив губи і напружився.

— Жінка?

— Так, брате. — Брієнна розпустила волосся і струснула ним. — Ви не маєте тут жінок?

— Зараз не маємо, — відповів Нарберт. — Хоча, буває, навідуються. Поранені, хворі, тяжкі дітьми. Седмиця поблагословила нашого Старшого Брата цілющими руками. Він повернув здоров’я багатьом людям, котрим не допомогли навіть маестри, і жінок серед них чимало.

— Я не хвора, не поранена і не тяжка дитиною.

— Панна Брієнна — діва-войовниця, — повідомив септон Мерібальд. — Вона шукає Хорта.

— Шукає? — широко розкрив очі Нарберт. — Навіщо він вам?

— Не мені, а йому, — відповіла Брієнна, виразно поклавши долоню на руків’я Вірноприсяжця.

Паламар уважно роздивився її з ніг до голови.

— Ви… досить міцні, як на жінку, ніде правди діти, але… напевне, краще відвести вас до Старшого Брата. Він мав бачити, як ви перетинаєте береговину. Ходімо.

Нарберт повів їх всипаною камінцями стежкою, потім крізь яблуневий садок до побіленої стайні з гострою солом’яною стріхою.

— Тварин можна лишити тут. Брат Гілам подбає про їхній харч та воду.

Стайня була на три чверті порожня. На одному її кінці стояло з півдесятка мулів; коло них порався невеличкий клишоногий брат, котрого Брієнна завважила за згаданого Гілама. На іншому кінці, якнайдалі від решти тварин, почувши їхні голоси, гучно заіржав і хвицьнув дверцята свого стійла величезний чорний огир.

Пан Гайл окинув великого коня захопленим поглядом, поки віддавав повід власного братові Гіламу.

— Пречудовий звір!

Брат Нарберт зітхнув.

— Седмиця нас благословляє, та вона ж і випробовує наші сили. Так, він пречудовий, але налупили його, напевне, в одному з семи пеклів. Ми звемо його Плавником. Щойно спробували запрягти його у плуг, як він хвицьнув брата Рівню — зламав йому сурелю в двох місцях. Ми сподівалися, що як вихолостити його, то він пом’якшає норовом, але… брате Гіламе, покажете?

Брат Гілам скинув з голови каптур. Під ним знайшлася шапка білявого волосся навколо виголеної маківки і заплямована кров’ю перев’язка там, де мало бути вухо.

Подрік аж зойкнув з несподіванки.

— Цей кінь відкусив вам вухо?!

Гілам кивнув і знову накинувся каптуром.

— Даруйте, брате, — мовив пан Гайл, — та я б вам теж вухо відкусив, якби ви лізли до моїх причиндалів з ножицями.

Брат Нарберт жарту не оцінив.

— Ви є лицарем, пане. А Плавник — тварина, яку Коваль дарував людині на поміч у всякій праці. — Він відвернувся в інший бік. — Ходімо, коли ласка. Старший Брат має вже чекати.

Пагорб був крутіший, ніж здавалося з того берега припливного болота. Щоб полегшити собі шлях, брати збудували дерев’яні сходи, що бігли туди й сюди схилом між будівлями. Після довгого дня у сідлі Брієнна раділа нагоді розім’яти ноги.

Дорогою вгору гості проминули з десяток братів тутешньої обителі в брунатно-сірих рясах з каптурами; вони кидали цікаві погляди, але не казали ані слова вітань. Один вів двійко молочних корів до низької повітки, вкритої дерниною; інший збивав масло. Нагорі схилу вони побачили трьох молодих хлопців, що гнали овець, а ще вище проминули цвинтар, де більший за Брієнну на зріст брат силувався копати могилу. З його рухів було ясно, що він кульгавий на одну ногу. Кинувши за плече заступ кам’янистого ґрунту, він трохи не влучив просто у них.

— Обережніше! — дорікнув йому брат Нарберт. — Бо нагодуєш септона Мерібальда землею.

Копач мовчки схилив голову. Пес пішов понюхати його; брат кинув заступа і почухав йому за вухом.

— Новий послушник, — пояснив Нарберт.

— А могила кому? — спитав пан Гайл, коли вони знову рушили сходами вгору.

— Братові Клименту, хай Батько дарує йому правий суд.

— Він був старий? — запитав Подрік Пейн.

— Якщо вважати сорок і вісім років старістю, то так. Але вбили його не роки. Брат помер від поранень, завданих йому в Солепанві. Возив туди зварений нами мед на базар. Того самого дня, коли на місто напали розбійники.

— Хорт? — запитала Брієнна.

— Хтось інший, та не менш лютий. Він вирізав Климентові язика, коли наш брат не схотів заговорити. Розбійник сказав, що як ти обітував мовчати, то й язик тобі ні до чого. Старший Брат знає більше. Найгірші новини він береже від братії, щоб не збурити спокій септрію. Багато наших братів приїхали сюди сховатися від жахіть світу замість запалюватися ними. Брат Климент був не єдиний тяжко поранений серед нас. Але деякі рани не видно ззовні.

Брат Нарберт махнув рукою праворуч.

— Отам наш літній виноградник. Ягоди малі й терпкі, але вино з них пити можна. Ще ми варимо власне пиво, а наші меди та сидри навіть здобули гучну славу.

— Невже сюди не дісталася війна? — запитала Брієнна.

— Ця війна — ні, дяка Седмиці. Нас захистили наші молитви.

— І ваші припливи, — додав Мерібальд. Пес гавкнув на знак згоди.

Верхівка пагорба була увінчана низьким муром з каменю без вапна чи глини, що оточував скупчення будівель: млин-вітряк, чиї крила рипіли, обертаючись, братську спочивальню, де спали усі мешканці септрію, трапезну, де вони їли, дерев’яний септ для молитов та побожних роздумів. Септ мав вікна олив’яного скла, широкі двері, прикрашені різьбленими подобами Батька і Матері, та семикутну дзвіницю з ходом навколо верхівки. Позаду розташувався город, де немолоді вже брати пололи бур’яни. Брат Нарберт провів гостей повз каштанове дерево до дверей, розташованих просто у схилі горбка.

— Печера з дверми? — зачудувався пан Гайл.

Септон Мерібальд посміхнувся.

— Її називають Схроном Самітника. Перші святі люди, що знайшли сюди шлях, жили саме тут. Вони творили неймовірні дива, і до них потяглися інші. Кажуть, це було дві тисячі років тому. Але двері поставили трохи згодом.

Можливо, дві тисячі років тому Схрон Самітника був вогкою і темною дірою, з болотом на підлозі та відлунням крапель води. Але зараз нічого подібного тут не лишилося. Печеру, куди ввійшли Брієнна з супутниками, давно перетворили на тепле й затишне помешкання. Підлогу вкривали вовняні килимки, стіни — виткані гобелени. Високі воскові свічки давали вдосталь світла. Обстава була незвична, але проста: довгий стіл, лава зі спинкою, скриня, кілька високих шаф з книжками, стільці. Усе було зроблено зі шматків плавникового дерева чудернацьких обрисів, ретельно припасованих один до одного і так налощених, що аж сяяли у світлі свічок.

Старший Брат виглядав зовсім не так, як чекала Брієнна. Найперше, він був не такий старий, як вважалося звичним для його звання. Брати на городі мали згорблені плечі та зігнуті старечі спини, а цей був прямий і високий, рухався зі жвавістю чоловіка у розквіті сил. Не мав він і лагідного обличчя, яке Брієнна чекала побачити в цілителя. Голова Старшого Брата була велика і кутаста, очі — меткі та пронизливі, ніс — помережаний червоними судинами. Голена маківка голови поросла такою самою жерницею, як і важка щелепа.

«Такому чолов’язі личить ламати кістки, а не зцілювати їх» — подумала Тарфійська Діва, дивлячись, як Старший Брат перетинає помешкання, щоб обійняти септона Мерібальда і попестити Пса.

— Світлим є кожен день, коли наші друзі Мерібальд і Пес шанують нас відвідинами, — оголосив він, перш ніж обернутися до решти гостей. — Але й нові обличчя ми завжди раді вітати. Адже ми так мало їх бачимо.

Перш ніж усістися на лаві, Мерібальд за звичаєм познайомив гостей з господарем. На відміну від брата Нарберта, Старшого Брата стать Брієнни не збентежила, та посмішка його згасла, коли він почув, навіщо вони з паном Гайлом з’явилися.

— Зрозуміло, — мовив він, відвернувся і заклопотався. — Ви, напевне, маєте спрагу. Прошу скуштувати нашого солодкого сидру — промочити горло від дорожньої пилюки.

Налив Старший Брат кожному сам. Кухлі теж було різьблено з плавникового дерева; жоден не був схожий на інший. Коли Брієнна похвалила копітку роботу, він відповів:

— Панна надто добра до плодів наших рук. Ми лише різьбимо і лощимо. Нашу домівку благословлено. Де річка стрічає затоку, течії та припливи змагаються одне з одним, і до нас на береги виносить безліч предивних речей. Плавникове дерево — найзвичніша з них. Також ми знаходимо срібні келихи і залізні казани, сувої вовни та шовку, іржаві шоломи та блискучі мечі… ба навіть рубіни.