Коли Пія говорила, то затуляла рота долонею — ховала поламані зуби.

— Ти її хочеш? — запитав Хайме Пека, коли дівчина пішла.

Зброєносець перетворився на червоний буряк.

— Якщо вона не заперечує, то хай щастить. Мала тебе навчить дечого, що стане в пригоді у шлюбну ніч, май певність. А байстрюка ти їй навряд чи нарядиш. — Пія розсувала ноги перед половиною батькового війська і не понесла ані разу; найпевніше, вона була неплідна. — Та коли вже лягаєш із дівчиною, будь до неї лагідним.

— Як, мосьпане? Як мені…

— Лагідні слова. Лагідні доторки. За дружину вона тобі не пара, та якщо береш до ліжка, то поводься так, наче з нареченою.

Хлопець кивнув.

— Так, мосьпане, але… де мені з нею…? Тут ніде немає місця, щоб… щоб…

— …лишитися наодинці? — вишкірився Хайме. — Ми вечерятимемо кілька годин. Солом’яник тут з грудками, але для справи годиться.

Пек вибалушив очі аж на лоба.

— В ліжку його вельможності?…

— Якщо Пія знає свою справу, то після неї ти сам пишатимешся, наче вельможа.

«Хтось же має знайти добрий ужиток для цього жалюгідного солом’яника.»

Коли Хайме Ланістер того вечора сходив до бенкету, на ньому був жупан червоного оксамиту з альтембасовими розрізами та золотий ланцюг із чорними діамантами. Золоту руку, налощену до яскравого блиску, він теж причепив. Білий стрій був би недоречний — обов’язок чекав на нього у Водоплині, а сюди його привела похмуріша потреба.

Велику трапезну замку Даррі хтось назвав би великою лише з непорозуміння. Столи на кобильницях займали її від стіни до стіни, сволоки стелі чорніли від диму. Хайме посадовили на помості, одесну порожнього Ланселевого крісла.

— Хіба мій брат у перших не вечерятиме з нами? — спитав він, коли всівся.

— Мосьпан князь постують і не бажають перериватися, — відповіла Ланселева дружина, та сама пані Амерея. — Вони досі побиваються з розпачу за бідолашним верховним септоном.

То була довгонога, повногруда, міцна молодиця років вісімнадцяти, здоров’ям не квола і на вроду показна, хоча гостреньке личко з крихітним підборіддям нагадало Хайме покійного брата в перших Клеоса, що завжди скидався йому на тхора.

«Постує? Та він ще гірший дурень, ніж я чекав.» Брат мав би не гаяти часу — наряджати зі своєю удовицею малого тхорика собі в спадкоємці — замість морити себе голодом на смерть. Хайме стало цікаво, що сказав би пан Кеван на новознайдену Ланселем ревність у вірі. Чи не вона стала причиною, чому дядько поїхав з таким поспіхом?

За мисками квасоляної юшки зі шкварками пані Амерея розповіла Хайме, як її першого чоловіка вбив пан Грегор Клеган, коли Фреї ще билися за Робба Старка.

— Я ж благала його не ходити у бій, але мій Баш був такий хоробрий, аж страх! Присягався, що сам уб’є те чудовисько. Хотів укрити себе славою.

«Нам усім не чужі ці дурниці.»

— Коли я був зброєносцем, то казав собі, що сам уб’ю Усміхненого Лицаря.

— Усміхненого Лицаря? — зачудувалася вона. — Хто він був?

«Гора мого дитинства. Удвічі менший, зате удвічі божевільніший.»

— Розбійник, давно вже загиблий. Вашій вельможності не варто ним перейматися.

Вуста Амереї затремтіли. Карі очі налилися слізьми.

— Даруйте моїй доньці, — мовила старша жінка. Пані Амерея привезла з собою до замку зо два десятки Фреїв: сестру, дядька, зведеного дядька, ще кілька дальших родичів… і рідну матінку, в дівоцтві Даррі. — Вона досі так сумує за батьком.

— Їх замордували розбійники! Підло, підступно! — схлипнула пані Амерея. — Батечко поїхали відвезти викуп за Петира Пуздрю. Привезли тварюкам усе золото, яке ті вимагали. А панотця все одно підвісили!

— Повісили, Амцю, не підвісили! Твій панотець був не баранячий окіст. — Пані Марія обернулася до Хайме. — Здається, ви його знали, ясний пане.

— Так, ми служили зброєносцями разом у Кракеголі.

Хайме не зайшов би так далеко, щоб твердити про якусь дружбу між ним і Меретом Фреєм. Коли Хайме тільки прибув, той уже вважався в замку причепою і задиракою до молодших хлопців. «А тоді спробував причепитися до мене…»

— Ваш батько був… вельми дужим чоловіком.

Іншої хвали Хайме на думку не спало. Мерет був повільний, незграбний і тупоголовий, але сили йому справді не бракувало.

— Ви разом билися проти Братства Королівської Пущі, — хлюпнула носом пані Амерея. — Батечко розповідали мені.

«Батечко тобі брехав і дурно вихвалявся, радше сказати.»

— Саме так, пані.

Головні звитяги, скоєні Фреєм у поході проти Братства, полягали в тому, що він підчепив ганебну хворобу від табірної дівки, а потім потрапив у полон до Білої Сарни. Розбійницька королева випалила йому на дупі свій знак і продала за викуп назад Самнерові Кракеголу. Мерет не міг сісти ще два тижні… хоча Хайме сумнівався, що біль у дупі був гіршою карою порівняно з казанами лайна, в яке його вмочили інші зброєносці після повернення. «Хлопчиська — найжорстокіші створіння на землі.» Хайме підхопив золотою рукою келих вина і здійняв над головою.

— На згадку про Мерета, — промовив він. Легше випити за покійного, ніж вигадувати про нього щось хороше.

Після здравиці пані Амерея припинила скиглити, і розмови за столом звернули на вовків — цього разу чотириногих. Пан Данвел Фрей оголосив, що звірів розвелося у околицях більше, ніж міг би пригадати навіть його дідусь.

— Вони втратили останній страх до людей! Цілі зграї нападали на наш обоз дорогою до Близнюків. Лучникам довелося з десяток пригостити стрілами, щоб решта втекла.

Пан Аддам Марбранд розповів у відповідь, що їхня власна валка мала той самий клопіт дорогою з Король-Берега. Хайме тим часом зосередився на страві перед собою, відривав шматки хліба лівицею і так-сяк порав келих з вином правицею. Він спостерігав, як Аддам Марбранд зачаровує дівчину поруч із собою, як Стефон Звихт переповідає битву за Король-Берег шматочками хліба, горіхами та морквинами. Пан Кенос притяг собі на коліна служницю, заохочуючи попестити його ріг. Пан Дермот розважав кількох зброєносців оповідками про лицарське життя в Мокрохащах. Далі за столом Гуго Ванс уже заплющив очі. «Напевне, міркує про таємниці нашого життя, — подумав Хайме. — Чи дрімає від однієї страви до іншої.» Він обернувся до пані Марії.

— Розбійники, що вбили вашого чоловіка… вони були зі зграї князя Беріка?

— Ми так гадали спершу. — Волосся пані Марії трохи побила сивина, але на вроду вона ще лишалася нічогенька. — Вбивці розбіглися хто куди, коли залишили Старокамені. Князь Виплиг вистежив одну їхню купку аж до Ярмаркового, але там загубив. Чорний Вальдер повів за іншими мисливців з хортами до Відьминої Багви. Селяни брехали, що нікого не бачили, та коли їх допитали суворо, то заспівали іншої. Казали про одноокого чоловіка, ще одного у жовтому сіряку… а ще про жінку в киреї з каптуром.

— Жінку? — Хайме здавалося, що Біла Сарна мала навчити Мерета більше не потикатися туди, де можна стріти жінок-розбійниць. — У Братстві Королівської Пущі теж була жінка.

— Я про неї знаю.

«Як не знати, — проказував її голос, — вона ж на моєму чоловікові лишила свою позначку.»

— Але Біла Сарна, кажуть, була молода і вродлива. Ця ж у каптурі — ані те, ані інше. Селяни розповідають, що лице її пошматоване і в рубцях, а в очі жахливо дивитися. Твердять, що саме вона очолює розбійників.

— Очолює?! — В це Хайме було важко повірити. — Але ж Берік Дондаріон і червоний жрець…

— …там не з’являлися, — твердо і впевнено відповіла пані Марія.

— Та Дондаріон давно здох, — втрутився Дужий Вепр. — Гора йому кинджалом в око поцілив. Серед наших людей є такі, що самі бачили.

— Одні кажуть одне, інші — інше, — заперечив Аддам Марбранд. — Хтось твердить, що князя Беріка взагалі вбити не можна.

— Пан Гарвин каже, що ті оповідки — просто брехня. — Пані Амерея накрутила косу на палець. — Він пообіцяв мені голову князя Беріка. Він такий відважний та шляхетний.

Хайме пригадалася голова, яку він показував Пії. У вухах почувся смішок меншого брата: «Куди подівся старий звичай дарувати жінкам квіти?» Саме так запитав би Тиріон. І про Гарвина Бросквина кілька слів би добрав — от лишень «шляхетного» серед них не було б. Бросквинові брати були дебелі, опасисті чолов’яги: товстошиї, червонопикі, галасливі, спраглі до жіноцтва, швидкі на сміх та гнів, але так само швидкі й пробачати. Проте Гарвин, мабуть, упав з іншого бросквинового дерева: твердоокий, мовчазний, без краплі прощення… і смертельний для ворога з келепом у руці. Очолити залогу замку — кращого не знайти, але для кохання — навряд. «Утім… хтозна» — подумав Хайме, роздивляючись пані Амерею.