— Це що таке? — обурено спитала Серсея в юрби. — Навіщо ви ховаєте Блаженного Баелора під курганом гнилого падла?

Наперед виступив, важко спираючись на дерев’яного костура, одноногий чолов’яга.

— Це, ваша милосте, кістки святих людей, чоловіків і жінок, замордованих за віру. Септони, септи, брати брунатні, жовті й зелені, сестри білі, сірі та блакитні. Одних повісили, інших випатрали. Безліч септів пограбували і споганили, дів та матерів поґвалтували безбожники та гемонські посіпаки. Зазіхнули навіть на сестер-мовчальниць! Вишня Мати плаче й побивається з гніву та розпачу. Ми знесли сюди кістки від усіх країв держави — засвідчити перед богами страждання Святої Віри.

Серсея відчувала, як на ній зійшлися похмурі погляди.

— Король дізнається про ці жахіття, — урочисто пообіцяла вона. — Його милість Томен поділить ваше обурення. Це справа рук Станіса і його червоної відьми, а ще диких північан, що вклоняються деревам та вовкам. — Вона підвищила голос. — Не бійтеся, добрії люде, за ваших мертвих на злочинців чекає відплата!

Відповіддю їй було кілька ріденьких вигуків.

— Ми не просимо відплати за мертвих, — мовив одноногий, — лише захисту живим. Безпеки для септів та святих місць.

— Залізний Престол мусить боронити Святу Віру! — гарикнув дебелий мугиряка зі змальованою на чолі семикутною зіркою. — Король, що не захищає вірних підданих, не є королем!

Голоси навколо забурмотіли згоду. Один нахаба з натовпу мав зухвалість ухопити пана Мерина за п’ясть і закликати:

— Час усім помазаним лицарям облишити світських панів і стати на захист Святої Віри! Якщо ви любите Седмицю, добрий воїне, ходімо з нами!

— Пусти руку! — загарчав пан Мерин, викручуючись.

— Я вас чую, — мовила Серсея. — Мій син зовсім юний, але палко любить Седмицю. Над вами нині простерта рука його захисту, як і моя власна.

Але мугиряка з зіркою на чолі не вгамовувався.

— Нас захистить Воїн, — заперечив він, — а не пухкий хлопчак на престолі.

Мерин Трант потягнувся по руків’я меча, але Серсея зупинила його, перш ніж він устиг оголити клинка. Поруч із нею серед моря горобців стояло лише два лицарі. Королева бачила навколо дорожні ковіньки та селянські коси, кийки та довбні, кілька сокир.

— Я не дозволю проливати кров у цьому святому місці, добрий лицарю!

«Чому всі чоловіки такі недолугі, наче малі діти? Ну заріж ти його — і юрба повисмикує нам руки й ноги.»

— Всі ми — діти однієї Матері. Ходімо. На нас чекає його пресвятість.

Та коли нарешті королева пробралася крізь натовп до сходів септу, звідкілясь на захист дверей з’явилася купа озброєних людей. Вони мали на собі кольчуги, шкіряні кубраки, подекуди панцирні бляхи. Одні тримали в руках списи, інші мали мечі при боці, але більшість озброїлася сокирами і нашила на білі вапенроки червоні семикутні зірки. Двоє мали нахабство схрестити списи і загородити шлях.

— Це так ви вітаєте вашу королеву? — гнівно запитала Серсея. — Ану покличте сюди Райнарда і Торберта!

Ті двоє ніколи не впускали нагоди підлеститися. Торберт зазвичай влаштовував цілу виставу, падаючи на коліна і намагаючись омити їй ноги.

— Я не знаю, про кого ви кажете, — мовив один із білих вапенроків з червоними зірками, — але якщо вони належать до Віри, то Седмиця, напевне, приставила їх до якоїсь нагальної служби.

— Септон Райнард і септон Торберт належать до Превелебних! — визвірилася Серсея. — Ось дізнаються вони, як ви мені перешкоджали, тоді начувайтеся! Ви смієте забороняти мені вхід до святого септу Баелора?

— Ваша милосте, — відповів сивобородий і сутулий, — ми щиро вітаємо вас у храмі, але ваші люди мають лишити тут паси з мечами. Всередині не можна мати при собі зброю. Такий наказ верховного септона.

— Лицарі Королегвардії ніколи не залишають своїх мечів. Навіть у присутності короля.

— У домі короля править воля короля, — відповів старий лицар, — але тут — дім богів.

До Серсеїних щік прилинула барва. Одне слово Меринові Транту — і горбатий старий зустрінеться з богами швидше, ніж бажає. «Але не тут. Не зараз.»

— Чекайте тут, — кинула вона Королегвардії, а сама рушила сходами вгору. Списники розвели списи, двоє інших налягли на двері, які прочинилися з гучним стогоном.

У Світличній Палаті Серсея побачила зо два десятки септонів на колінах, але не за молитвою, а за миттям підлоги; поруч стояли цебра води з милом. Ряси грубого плетіння, сандалі з ременями спершу змусили Серсею сприйняти їх за горобців. Але потім один підняв голову; обличчя його було аж бурякове, а на руках — криваві пухирі.

— Ваша милосте!

— Септоне Райнарде?! — не повірила своїм очам королева. — Що ви робите на колінах?

— Миє підлогу. — Той, хто відповів, був на кілька вершків нижчий за королеву і худий, наче держак мітли. — Праця — різновид молитви, яка найбільше тішить Коваля.

Він підвівся, тримаючи в руці жорстку щітку для підлоги.

— Ми чекали на вашу милість.

Бороду чолов’яга мав брунатно-сиву, коротко підрізану; волосся було зв’язане у тугий вузол на потилиці. Ряса, хоч і чиста, була поношена і залатана. Рукави він закотив до ліктів, щоб мити підлогу, але поли нижче колін темніли від води. Обличчя старий мав загострене, глибоко посаджені очі — карі, наче земля. «Та він босоніж» — з відразою помітила Серсея. Босі ноги, що стояли на кам’яній підлозі, були тверді, як ріг, укриті шарами мозолів.

— То це ви — його пресвятість верховний септон?

— Так, це ми.

«Батьку, даруй мені сили.» Королева знала, що має стати на коліна, але підлогу вкривала брудна мильна вода, в якій напевне зіпсується її сукня. Вона зиркнула навколо себе — на стариганів на колінах.

— Не бачу тут люб’язного мені й престолові септона Торберта.

— Септона Торберта посаджено до покаянної келії на хліб та воду. Гріх людині в часи, коли половина держави голодує, наїдати таке черево.

Серсея почула вже досить для одного дня і вирішила спустити гнів з налигача.

— Оце так ви мене вітаєте? Зі щіткою в руках, посеред калюж води? Та ви знаєте, хто я?

— Ваша милість є королевою-намісницею на державі Семицарства, — відповів чоловік, — але писано у «Семикутній зірці», що як люди схиляються перед панами земними, а пани — перед королями, так і королі з королевами мають схилятися перед Сімома, Котрі Суть Одне.

«Це він мені наказує стати на коліна, абощо?» Якщо так, то він її ще не знає.

— Ви мали б вітати мене на сходах, у найкращих шатах, з кришталевим вінцем на голові!

— Ми не маємо вінця, ваша милосте.

Серсея насупилася ще суворіше.

— Мій вельможний панотець подарував вашому попередникові вінця рідкісної краси з кришталю та плетеного золотого дроту.

— І за сей дар ми шануємо його в наших молитвах, — мовив верховний септон. — Проте вбогі потребують їжі в череві більше, ніж ми — золота і кришталю на голові. Того вінця було продано, як і всі інші з наших сховищ, а з ними — всі персні, прикраси, коштовні шати срібного та золотого плетива. Людина не замерзне і у вовні — на те Седмиця дарувала нам добрих овечок.

«Та він конче божевільний.» Превелебні теж — як інакше вони могли обрати таку істоту на верховного септона!… хоча хтозна… чи божевільні, а чи налякані юрбою жебраків перед храмом. Кайбурнові шепотинники твердили, що септонові Люцеону лишалося дев’ять голосів до обрання, коли двері репнули, і горобці увірвалися до Великого Септу зі своїм ватажком на плечах та сокирами у руках.

Королева пришпилила малого чоловічка крижаним поглядом.

— Тут є місце, де б ми могли побалакати наодинці, ваша пресвятосте?

Верховний септон віддав щітку одному з Превелебних і мовив:

— Прошу вашу милість за мною.

І повів королеву крізь внутрішні двері — у приміщення септу, куди не було дороги кожному. Кроки лунко розносилися мармуровою підлогою. Часточки пилу літали у стовпах кольорового світла, що падали навскіс крізь олив’яне скло великої бані. Пахощі ладану солодили повітря, свічки сяяли зірками коло семи вівтарів. Тисяча миготіла вогниками перед вівтарем Матері, майже стільки ж — коло Діви, але порахувати свічки Морокові вистачило б двох рук, і навіть лишилося б кілька пальців.