Я уважно слухав.

— А як ви з матір’ю переїхали сюди?

Хелен знову зітхнула.

— Моя мати на дванадцять років молодша від Єви, — сказала Хелен. — Вона завжди була улюбленицею Єви серед молодших братів і сестер, їй було лише п’ять років, коли Єва поїхала до Будапешта. Потім моя мати у дев’ятнадцять років завагітніла (до того ж незаміжня!). Вона боялася, що про це довідаються батьки або будь-який житель села. Ти розумієш, що за тих умов і традицій вона могла стати жертвою вигнання й, можливо, померла б від голоду. Вона написала Єві й попросила про допомогу, тітка й дядько організували її переїзд у Будапешт. Мій дядько зустрів її на кордоні, який дуже пильно охороняли, й забрав її у місто. Одного разу я почула від тітки, що мій дядько дав величезного хабаря митникам. В Угорщині ненавиділи жителів Трансільванії, особливо після тієї угоди. Мати казала мені, що захоплювалася дядьком, не тільки тому, що він допоміг їй вийти зі складної ситуації, але також тому, що він ніколи не давав їй відчути різницю між їх національним походженням. Вона дуже страждала, коли він загинув. Адже він перевіз її в Угорщину і допоміг почати нове життя.

— А потім народилася ти? — запитав я тихо.

— Потім народилася я в найкращій будапештській лікарні. Мої тітка й дядько допомагали виховувати мене, дали освіту. Ми жили з ними доти, доки я не пішла в університет. Під час війни Єва знайшла нам місце в селі, де якимось чином зуміла нас прогодувати. Моя мати теж тут училася, вивчила угорську мову. Вона завжди відмовлялася вчити мене румунської, хоча я іноді чула, як вона уві сні розмовляла румунською. — Вона сумно подивилася на мене: — От бачиш, що твій улюблений Россі зробив з нашим життям, — сказала вона, при цьому її губи затремтіли. — Якби не мої тітка з дядьком, моя мати вмерла б сама десь у лісі, де її зжерли б вовки. Обох нас, до речі.

— Я теж вдячний твоїм тітці й дядькові, — сказав я, а потім, боячись її погляду, став наливати собі каву з металевої посудини, що стояла біля мого ліктя.

Хелен не відповіла. За хвилину вона дістала якісь папери й сказала:

— Може, повторимо ще раз доповідь?

Ранкове сонце й прохолодне повітря були сповнені небезпеки для мене, поки ми йшли до університету, я міг думати тільки про ту мить, що наближалася з неймовірною швидкістю, коли мені доведеться читати доповідь. До цього я лише один раз виступав із доповіддю на презентації, спільній із Россі, — відбулося це торік, коли він організував конференцію з голландського колоніалізму. Кожен із нас написав по половині доповіді, моєю половиною виявилася жалюгідна спроба втиснути у двадцять хвилин зміст ще не написаної дисертації. Россі був чудовим — його частина була схожа на розгорнутий трактат про культурну спадщину Нідерландів, стратегічну силу голландського військового флоту й про витоки колоніалізму. Незважаючи на власне почуття неадекватності до всього, що відбувалося, мені підлестило те, що він залучив мене до своєї доповіді. До того він підтримував мене своєю присутністю на кафедрі, своєю впевненістю й спокоєм. Він по-дружньому поплескав мене по плечі, коли я звернув увагу публіки на нього. Сьогодні я буду сам на сам з аудиторією. Перспектива була жахливою, мене тішила тільки думка про те, як з усім цим упорався б Россі.

Елегантний Пешт лежав навколо нас, і зараз при яскравому денному світлі я бачив, що вся його пишнота відбудовується, точніше відновлюється, після зруйнування під час війни. У багатьох будинків усе ще не було стін і вікон, а іноді й цілих поверхів, і якщо уважно придивитися, можна побачити, що майже кожна поверхня, із чого б вона не була зроблена, пробита кулями. Як мені хотілося пройти далі, щоб побачити більшу частину Пешта. Але ми домовилися, що відвідаємо всі ранкові доповіді, щоб не викликати підозри щодо законності нашої присутності.

— Пізніше, увечері, я хочу дещо зробити, — сказала Хелен задумливо. — Ми підемо в університетську бібліотеку перед закриттям.

Коли ми підійшли до великого будинку, у якому вчора проводили прийом, вона зупинилася:

— Зроби мені ласку.

— Звичайно. Яку?

— Не говори з Гежею Йожефом про наші подорожі й про те, що ми шукаємо когось.

— Я й не збирався цього робити, — сказав я роздратовано.

— Я просто попереджаю тебе. Він може бути дуже чарівним, — вона підвела свою руку в рукавичці на знак примирення.

— Гаразд, — я притримав для неї великі двері в стилі бароко, і ми ввійшли.

У лекційному залі на другому поверсі багато які з людей, що я бачив учора, вже сиділи на стільцях, виставлених у ряд, професори жваво розмовляли або перегортали папери.

— Боже мій, — промурмотіла Хелен. — Відділ етнографії теж увесь тут.

За мить вона вже вітала колег і розмовляла. Я побачив, як вона посміхалася старим друзям, мабуть, колегам, з якими вона пропрацювала кілька років, і хвиля самотності нахлинула на мене. Здавалося, вона показувала в мій бік, намагалася відрекомендувати мене здалеку, але шум голосів і незрозуміла угорська мова утворювали між нами явний бар’єр.

Саме тоді я відчув, як торкнулися мого плеча, і переді мною з’явився Гежа. Його посмішка й потиск руки були теплими.

— Як вам наше місто? — запитав він. — Усе вам до вподоби?

— Усе, — відгукнувся я з такою самою теплотою. Я добре запам’ятав попередження Хелен, але ця людина не могла не сподобатися.

— Дуже радий, — сказав він. — Ваша доповідь буде сьогодні?

Я закашлявся.

— Так, — підтвердив я. — Так, саме так. А ви? А ваша доповідь сьогодні буде?

— О ні, ні, — сказав він. — Насправді я проводжу одне дуже цікаве дослідження. Але доповідати я не готовий.

— Яка тема вашого дослідження? — я не міг втриматися й запитав, але тієї миті професор Шандор з білою зачіскою підвівся й закликав аудиторію до порядку.

Юрба розсілася по місцях, як птахи на проводах, і запанувала тиша. Я сидів позаду поруч із Хелен і весь час позирав на годинника. Була тільки дев’ята тридцять, тому я міг ненадовго розслабитися. Гежа Йожеф сів спереду, я бачив у першому ряді потилицю його гарної голови. Озирнувшись, я також побачив обличчя знайомих мені людей з учорашнього прийому. Це були серйозні, трохи напружені обличчя, усі дивилися на професора Шандора.

— Guten Morgen, — випалив він, і мікрофон запищав, поки студент у блакитній сорочці й чорній краватці не підійшов і не полагодив його. — Good morning, вельмишановна аудиторіє. Guten Morgen, bonjour, ласкаво просимо в університет Будапешта. Ми раді привітати вас на першій Європейській конференції істориків… — раптом мікрофон знову засвистів, і ми упустили кілька фраз. У професора Шандора, як видно, закінчився до того ж запас англійських слів, тому кілька хвилин він говорив на суміші угорської, німецької й французької мов. Із французьких і німецьких слів я зрозумів, що обід будуть подавати о дванадцятій, потім, на мій жах, що я був окрасою програми, зіркою конференції, що я визнаний американський учений, фахівець не тільки з історії Нідерландів, а й у галузі економіки Оттоманської імперії й руху трудящих у Сполучених Штатах Америки (тітка Єва сама все це придумала?), що моя книга про купецькі гільдії у Голландії епохи Рембрандта вийде наступного року і що організаторам конференції дуже пощастило, оскільки вони дістали мою згоду на участь у конференції буквально на цьому тижні.

Це було гірше, ніж у моєму найжахливішому сні, я присягнувся, що Хелен пошкодує, якщо вона приклала до цього руку. Багато вчених в аудиторії оберталися й дивилися на мене, вдячно посміхалися, кивали, навіть показували мене один одному. Хелен сиділа поруч зі мною з королівською серйозністю, але іноді у вигині її плеча під темним жакетом я помічав (тільки я, сподіваюся) чудово приховане бажання розсміятися. Я намагався мати гідний вигляд, раз у раз повторюючи собі, що все це я робив заради Россі.

Професора Шандора змінив невисокий лисий чоловік із доповіддю, здавалося, про Ганзейську спілку. За ним виступала сива жінка в синій сукні: вона говорила про історію Будапешта, але я не міг зрозуміти жодного слова. Перед обідом виступив ще один молодий учений з Лондонського університету — він був приблизно мого віку, я був дуже радий, коли довідався, що він доповідатиме англійською, а угорський студент-філолог читав переклад його доповіді німецькою. (Дивно, подумав я, що тут лунає німецька мова після того, як буквально десять років тому німці зруйнували Будапешт, але потім нагадав собі, що ця мова була дуже поширена в часи Австро-Угорської імперії.)