Я не міг зрозуміти такої поведінки. Мені стало якось моторошно, тому я швидко склав лист і приготувався їсти. Він пішов, не сказавши жодного слова, а я став стежити за ним, коли він ходив по ресторану. Це був високий широкоплечий чоловік із чорним волоссям, зачесаним назад, і великими чорними очима. Він міг би бути гарним, якби його зовнішність не була, як ви кажете, зловісною. Він, здавалося, увесь час ігнорував мене, навіть після того, як я поїв. Я дістав книгу, щоб кілька хвилин почитати, і тут він раптом підійшов до мене й поставив переді мною чашку гарячого чаю. Я не замовляв чаю, тому і здивувався. Я подумав, що це може бути або пригощання, або помилка. «Ваш чай, — сказав він, коли ставив чашку на стіл. — Я подбав, щоб він був гарячий».

Потім він подивився мені просто в очі, і не можу пояснити, яким жахливим був для мене його погляд. Він був блідим, майже жовтим, наче він, як би мовити, постарів усередині. Очі його були яскраві, чорні, під великими бровами, схожі на очі тварини. Його рот був як червоний віск, а зуби білі й довгі — вони виглядали дивно здоровими на хворобливому обличчі. Коли він нахилився із чаєм і посміхнувся, я відчув від нього дивний запах, від якого мені запаморочилося в голові. Ви будете сміятися, друже мій, але це був запах, що за інших обставин був мені приємним — це був запах старих книг. Ви ж знаєте цей запах? Пергамент, шкіра й щось іще.

Я знав, і сміятися мені зовсім не хотілося.

— За мить він повільно, не кваплячись, пішов назад, у кухню ресторану. А я залишився там сидіти, і в мене було таке відчуття, ніби він хотів показати мені щось, напевно, своє обличчя. Він хотів, щоб я уважно розглянув його, я не міг вигадати собі нічого такого, що виправдало б мій жах. — Тургут і зараз виглядав блідим, сидячи у середньовічному кріслі. — Щоб заспокоїти свої нерви, я поклав цукор у чай і розмішав його ложкою. Я думав заспокоїти себе гарячим напоєм, але потім сталося щось незвичайне.

Тургут понизив голос — його майже не було чутно, він ніби жалкував, що почав цю розповідь. Мені було дуже добре знайоме це почуття, і я кивнув, бажаючи підбадьорити його.

— Будь ласка, продовжуйте.

— Мені дивно все це говорити вам зараз, але я говорю щиро. Пара піднялася із чашки, ви ж знаєте, як піднімається пара, коли ви мішаєте щось гаряче? Отож, коли я помішав свій чай, пара піднялася над чашкою у формі маленького дракона. Він завис над чашкою на кілька секунд, а потім зник. Я на власні очі бачив це! Я швидко зібрав свої паперті, заплатив і вийшов.

У мене пересохло в роті.

— Ви бачили цього офіціанта ще коли-небудь?

— Ніколи. Кілька тижнів я не ходив у той ресторан, але потім цікавість узяла гору, і я знову пішов туди ввечері, але офіціанта ніде не було. Я навіть запитав одного з офіціантів про нього, і мені відповіли, що той чоловік працював усього лише кілька днів і його прізвища не знають. Ім’я того чоловіка Акмар. Я більше ніколи його не бачив.

— Ви тоді подумали, що з його обличчя було зрозуміло, що він… — я не договорив.

— Я був наляканий. У той час я не міг би сказати більше. Побачивши обличчя бібліотекаря, якого, як ви сказали, ви привели, я відчув, що вже бачив десь щось схоже. Це не просто обличчя мерця. Є ще щось у самому виразі… — Тургут озирнувся й подивився у бік ніші, де висів портрет.

— У вашій історії, у тій інформації, яку ви мені щойно дали, мене вражає те, що сили американського бібліотекаря зросли з того моменту, як ви вперше його бачили.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли він напав на міс Россі у вашій бібліотеці, ви змогли збити його з ніг. Але мій друг з архіву, на якого це чудовисько напало сьогодні вранці, сказав, що вампір був дуже сильний, а мій друг не набагато слабкіший від вас. І цьому лиходієві, на жаль, удалося випити досить крові з мого друга. Тим часом цей вампір вийшов на сонячне світло, коли ми бачили його, тому він, може, і сам не повністю заражений. Я думаю, що з цієї істоти висмоктали життя удруге або у вашій бібліотеці, або в Стамбулі, і якщо в нього є зв’язки тут, він одержить і третє зле хрещення незабаром, і тоді навіки стане живим мерцем.

— Так, — погодився я. — Ми нічого не можемо зробити із цим американським бібліотекарем, якщо тільки не спробуємо знайти його, тому вам доведеться охороняти свого друга дуже пильно.

— Я буду охороняти, — пообіцяв Тургут рішуче. Він замовк на мить, а потім знову потягнувся до книжкової шафи. Не кажучи жодного слова, він дістав великий альбом із написом латинськими буквами на першій сторінці. — Румунська, — сказав він мені. — Це колекція картин із церков Трансільванії й Валахії, її зібрав історик, який нещодавно помер. Він змалював багато картин із церков, зруйнованих під час війни. Мені дуже важко про це говорити. Тому ця книга має неабияку цінність. — Він передав книгу мені. — Чому б вам не відкрити двадцять п’яту сторінку?

Я відкрив. Там була картина на весь розворот — кольорове зображення фрески. Церква, у якій знаходилася ця фреска, була зображена на чорно-білій фотографи. Це був гарний будинок з візерунчастими дзвонами. Але мою увагу привернула велика картина. Ліворуч красувався лиховісний дракон у польоті, хвіст його закручувався не один раз, а двічі, золоте око закотилось, як у маньяка, з рота вивергалося полум’я. Здавалося, він спускався вниз, щоб атакувати постать праворуч — чоловіка, який тремтить від страху, в кольчузі й смугастому тюрбані. Чоловік зігнувся від страху, в одній руці в нього була крива турецька шабля, а у другій круглий щит. Спочатку я подумав, що він стоїть у полі посеред дивних рослин, але коли придивився, то зрозумів, що предмети в нього під ногами — це люди, цілий ліс людей, посаджених на палю. У деяких на головах були тюрбани, вони, наче гіганти, були розташовані посередині, а навколо були люди в селянському одязі. Але були ще вдягнуті у вбрання з парчі й високі хутряні шапки. Були темні голови й світлі, знать із довгими вусами, декілька священиків і ченців у чорному одязі та довгих клобуках. Там були жінки з довгим волоссям, голі хлопчики й немовлята. Там були також одна чи дві тварини. Усі вони корчилися в агонії.

Тургут спостерігав за мною.

— Цю церкву захищав Влад Дракула під час другого царювання, — сказав він тихо.

Я ще ненадовго затримав свій погляд на картині, але коли вже не в змозі був витримати, закрив книгу. Тургут забрав її в мене з рук і відклав убік. Коли він повернувся до мене, його погляд був жорстким. — Як ви, друже мій, збираєтеся шукати професора Россі?

Це пряме запитання полоснуло мене, немов лезо.

— Я все ще намагаюся скласти докупи всю інформацію, — повільно проговорив я, — навіть після того, як ви з містером Аксоєм провели колосальну роботу, я відчуваю, що знаю надто мало. Можливо, Влад Дракула з’являвся в Стамбулі після своєї смерті, але як ми можемо дізнатися, чи був він похований тут, чи перебуває його могила все ще в місті? Це все залишається для мене загадкою. Щодо наших наступних кроків, я можу тільки сказати, що ми збираємося на кілька днів у Будапешт.

— Будапешт?

Я ніби побачив, як здогад заграв на широкому обличчі Тургута.

— Так, ви пам’ятаєте, як Хелец розповідала історію про свою матір і професора — її батька. Хелед упевнена, що в матері може бути інформація, яку дівчині ніколи не вдавалося витягти з неї, тому ми ідемо туди, аби особисто поговорити з її матір’ю. Тітка Хелен — якась поважна особа в уряді, і ми сподіваємося, що вона влаштує нам усе.

— Ось як? — він майже посміхнувся. — Добре, що є високопоставлені друзі та родичі. Коли ви ідете?

— Можливо, завтра або післязавтра. Ми пробудемо там п’ять-шість днів, а потім повернемося сюди.

— Дуже добре. Ви повинні взяти це із собою.

Тургут раптом підвівся й дістав із шафи коробочку з інструментами для полювання на вампірів, яку показував нам день тому. Він обережно поставив її переді мною.

— Але це ж ваші скарби, — заперечив я. — До того ж це можуть не дозволити провезти через митницю.