Я згадала, куди він поставив книгу, зробивши це ніби між іншим, коли ми розмовляли. Вона мала стояти на полиці під черепом ліворуч. Я пробігла пальцями по краю полиці. Барлі стояв поруч (у такій маленькій кімнаті було неможливо стояти далеко одне від одного, але як би я хотіла, щоб він пішов на балкон) і дивився з цікавістю. Там, де мала стояти книга, була діра, ніби зуб вирвали з рота. Я завмерла: було очевидно, що батько ніколи, ніколи не украв би книгу! Тоді хто міг її взяти? Але за кілька секунд я знайшла її: вона стояла далі, на відстані простягнутої руки. Хтось явно пересував її після останнього разу, коли я була тут. Може, батько повертався, щоб іще раз подивитися? Або хтось інший брав її з полиці? Я підозріло поглянула на череп у скляній посудині, але він дивився на мене порожнім анатомічним поглядом. Я дуже обережно взяла книгу: вона була велика, у палітурці кольору старої кістки, а зверху стирчала чорна шовкова стрічечка. Я поклала її на стіл і знайшла назву, написану французькою: «Vampires du Moyen Age»[3] Барон де Хей дук, Бухарест, 1886.

— Що вам треба від цього моторошного сміття? — запитав Барлі, дивлячись через моє плече.

— Для шкільної роботи, — промурмотіла я.

Книга була поділена на розділи, наскільки я пам’ятала: «Вампіри Тосканії», «Вампіри Нормандії» та інші. І нарешті я знайшла потрібну: «Вампіри Прованса і Піренеїв». О Боже, невже моя французька настільки гарна? Барлі позирав на годинник. Я провела пальцем над сторінкою, намагаючись не торкатися чудового паперу кольору слонової кістки. «Vampires dans les villages de Provence…»[4] Що батько шукав тут? Він дивився на першу сторінку цього розділу. «Il у а aussi une legende…»[5] Я нахилилася нижче.

З тієї миті я вже багато разів переживала те, що відчула тоді вперше. До того мої набіги на письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають. З того часу я пізнала цей момент істини з вивченням інших мов: німецької, російської, латини, грецької і на якусь мить — санскриту.

Але того першого разу відбулося одкровення, варте всіх наступних разів.

— Il у а aussi une legende, — прочитала я на вдиху. Барлі нахилився й став читати далі. Він перекладав слова, хоча я вже одразу зрозуміла їх: «Одна легенда розповідає, що Дракула, найтитулованіший та найнебезпечніший серед усіх вампірів, поширив свою силу не тільки на регіон Валахії, але також через єресь у монастирі Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, чернечому будинку, заснованому 1000 року нашої ери».

— Для чого ви таке читаєте? — спитав Барлі.

— Для шкільної письмової роботи, — повторила я, але ми якось дивно перезирнулися над книгою, він подивився на мене так, ніби бачив уперше. — Ви дуже добре знаєте французьку? — запитала я сором’язливо.

— Звичайно, — він посміхнувся і знову нахилився до сторінки. — «Кажуть, Дракула відвідує монастирі кожні шістнадцять років, щоб віддати належне своїм витокам і поновити те, що дозволяло йому жити після смерті».

— Продовжуйте, будь ласка, — я вчепилася в край стола.

— Звичайно, — повторив він. — «На початку сімнадцятого сторіччя брат П’єр з Прованса порахував, що Дракула відвідує Сен-Матьє в період половини місяця у травні».

— А який місяць зараз? — перервала я, але Барлі теж не знав. Більше не було згадування про Сен-Матьє, ішлося про документ із церкви в Перпіньяні, про якусь моровицю, що вразила овець і кіз у тому регіоні 1428 року. І точно не можна було сказати, кого засуджував церковний писар: вампірів чи викрадачів худоби.

— Дивно, — прокоментував Барлі. — Отакі речі ваша сімейка читає заради задоволення? Хочете послухати про вампірів на Кіпрі?

Але в цій книзі не було більше нічого корисного для моїх цілей, і коли Барлі знову подивився на годинник, я понуро відвернулась від привабливих полиць із книгами.

— Ви мене потішили, — сказав Барлі, коли ми спускалися сходами. — Ви незвичайна дівчина, так?

Я не могла зрозуміти, що він мав на увазі, але сподівалася, що це був комплімент.

У потязі Барлі розважав мене розповідями про своїх друзів-студентів, історіями про дивацтва викладачів, потім поніс мою сумку на пором, який стояв у каналі на сірій воді з оливними плямами. Була ясна, прохолодна днина, ми влаштувалися на пластикових сидіннях усередині, де було тихо і затишно.

— За весь семестр я жодного разу не виспався, — сказав мені Барлі й відразу заснув, підклавши під голову пальто.

Мені було на руку те, що він заснув на кілька годин, бо я мала багато що обдумати. Проблема полягала не в знаходженні зв’язків в історичних подіях — моєю проблемою була місіс Клей. Вона, мабуть, зустріне нас у холі нашого будинку в Амстердамі, повна невсипущої турботи про мене й мого батька. Через її присутність я буду замкнена вдома на ніч, а якщо не повернуся додому зі школи, вона пуститься по моєму сліду, як зграя вовків, і можливо, половина штату поліцейських Амстердама складе їй компанію. Але ще ж був Барлі. Я поглянула на обличчя сплячого поруч зі мною — він стримано сопів на своєму пальті. Завтра вранці Барлі вирушить на пором, а я піду до школи, і мені слід бути обережною й не перешкодити йому в цьому.

Місіс Клей і справді була вдома, коли ми приїхали. Барлі стояв поруч зі мною на порозі, поки я шукала ключі, і з замилуванням оглядав старовинний торговий дім і сяючий канал.

— Чудово! І всі ці обличчя Рембрандта на вулиці!

Місіс Клей відчинила двері і майже силоміць затягла мене всередину. Барлі ледь встиг зайти. Я з полегшенням помітила, що його гарні манери переважили. Коли вони обоє пішли на кухню, щоб зателефонувати майстру Джеймсу, я поспішила нагору, сказавши, що хочу вмитися. Але насправді (від цієї думки моє серце винувато забилося з шаленою швидкістю) я хотіла відразу подолати батьківську цитадель. Пізніше я придумаю, що мені робити з місіс Клей і Барлі. Зараз же мені треба було знайти те, що, я відчувала, знаходилося там.

У нашому будинку, побудованому 1620 року, було три спальні на другому поверсі; це були вузькі темні кімнати, які дуже подобалися батькові, бо, за його словами, йому здавалося, ніби тут присутні всі ті люди, які жили в них із самого початку. Його кімната, обставлена чудовими голландськими меблями, була найбільшою. До спартанського меблювання він додав оттоманські килими, мініатюрний малюнок Ван Гога й дванадцять мідних тарілок із французької ферми — усе це висіло на одній стіні й відбивало сяйво каналу внизу. Тепер я розумію, якою особливою була та кімната — не тільки через світлові переваги, а й через монастирську простоту. У ній не було жодної книги, всі вони знаходилися в бібліотеці внизу. Ніякий одяг ніколи не висів на спинці великого крісла сімнадцятого сторіччя, ніколи газета не опоганювала блискучу поверхню стола. У кімнаті не було ні телефону, ні навіть годинника (батько завжди прокидався сам дуже рано). Це був тільки житловий простір — кімната, в якій треба спати, прокидатися, молитися (хоча я не знала, лунали тут молитви чи ні), як було колись. Мені подобалась ця кімната, але я рідко заходила туди.

Зараз я ввійшла тихо, як злодій, зачинила двері й висунула шухлядку його стола. У мене було жахливе відчуття, ніби це все одно, що зривати печатку з труни, але я була наполегливою й висувала всі шухляди для паперів, переглядала їх і акуратно складала все на місце. Листи від його друзів, гарні ручки, папір для нотаток. Нарешті в мої руки потрапив заклеєний пакет. Я безсоромно відкрила його й побачила рядки, адресовані мені із вказівкою прочитати листи, що додаються, тільки в разі несподіваної смерті батька або тривалого зникнення. Адже я бачила, як він безперервно писав ночами, хіба не так? І прикривав рукою щораз, коли я з’являлася поруч. Я жадібно схопила пакет і засунула шухлядку, віднесла знахідку у свою кімнату, уважно прислухаючись до кроків місіс Клей на сходах.