Час, здавалося, зупинився у великому холі бібліотеці, незважаючи на жвавий рух. Я повністю прочитав один лист, але під ним було ще щонайменше чотири. Підвівши очі, я помітив, що за верхнім вікном видніється темно-синє небо — сутінки. Мені час уже йти, подумав я, як перелякана дитина. І знову в мене виникло бажання побігти до кабінету Россі й постукати до нього. Звичайно ж, він буде там, сидітиме за своїм столом й у жовтому світлі лампи перегортатиме сторінки манускрипта. Я знову був спантеличений, як буває після смерті друга, у нереальності ситуації, коли мозок натрапляє на неймовірність і неможливість. До речі, я був стільки ж заплутаний, як і наляканий, моє здивування тільки збільшило мій страх, тому що я не міг впізнати себе в тому стані, у якому перебував.
Міркуючи над цим, я подивився на акуратно розкладені папери на моєму столі. Вони зайняли практично всю поверхню. Через це, імовірно, ніхто не сідав напроти мене й не займав жоден стілець. Я вже почав думати про те, Чи не зібрати мені все й чи не піти додому, щоб продовжити роботу там, як раптом підійшла дівчина й сіла з іншого краю стола. Я озирнувся навколо й побачив, що всі найближчі столи були зайняті, на них лежали книги інших людей, друковані документи, шухляди каталогів і блокноти, їй більше нікуди було сісти, я зрозумів це, але раптом у мене виникло бажання захистити документи Россі, я з жахом думав про те, що їх може побачити стороння людина. Невже вони були справді такими абсурдними? Чи, може, божевільним був я?
Я вже почав збирати документи, акуратно, намагаючись зберегти їх у певному порядку, спакував їх і вже зібрався зробити той повільний, увічливий рух, яким ви запевняєте людину, котра тільки-но підсіла до вас за стіл у кав’ярні, що ви вже збираєтеся йти, як раптом помітив книгу, яку читала дівчина, піднявши її до рівня очей. Вона вже дійшла до середини, поруч із нею напоготові лежали блокнот і ручка. Я здивовано подивився на назву книги, а потім на дівчину, після чого подивився на другу книгу, яку дівчина поклала поруч. І знову глянув на дівчину.
У неї було молоде обличчя, але вже дорослої людини, навколо її очей були маленькі милі зморщечки, такі самі були й навколо моїх очей — я щоранку бачив їх у дзеркалі. У її обличчі була ледь прихована утома, і я здогадався, що вона, імовірно, була аспіранткою. У неї було витончене худе обличчя, що було б доречним на середньовічному зображенні біля вівтаря, якби не злегка розширені вилиці. Обличчя було блідим, але варто їй було з тиждень позасмагати на сонці, як шкіра набрала б оливкового кольору. Вії опущені, тверді губи й гарні брови трагічно реагували на все, що очі прочитували на сторінці. Темне, майже чорне волосся було зачесане назад від чола з більшою недбалістю, ніж було модно в ті суворі дні. Назва її книги, з огляду на величезний вибір бібліотеки, збентежила мене, я подивився на неї, а потім ще раз і знову був збентежений — у руках дівчина тримала книгу «Карпати», а біля рукава її темного светра лежала книга Брема Стокера «Дракула».
Тієї миті дівчина підвела очі й ми зустрілися з нею поглядами, тоді я зрозумів, що пильно дивився на неї і це, напевно, їй було неприємно. До речі, вона вороже подивилась на мене своїми темними, глибокими очима, але в їх глибині був ще якийсь бурштиновий відтінок, схожий на мед. Я не був, як заведено ще називати чоловіків, бабієм, радше я був самітником. Але я все розумів, мені стало соромно, тому я поквапився пояснити все. Пізніше я зрозумів, що її ворожість була захистом разюче гарної жінки, на яку постійно дивляться.
— Вибачте, — сказав я. — Я не міг пройти повз книги, які ви читаєте.
Вона знову подивилася на мене, цього разу в неї був якийсь безпорадний погляд, вона звела темну брову. Книги лежали перед нею розкриті.
— Розумієте, я працюю над цією самою темою, — продовжив я. Її брова звелася трохи вище, але я показав на папери, що лежали переді мною. — Ні, справді. Я щойно читав про… — я подивився на купку документів Россі, які лежали переді мною, і різко зупинився. Я почервонів від її зневажливого погляду.
— Про Дракулу? — сказала вона із сарказмом. — Схоже, у вас там оригінальні джерела. — Вона говорила з акцентом, але я не міг визначити з яким, голос у неї був ніжний, але сильний, стримуваний бібліотечною тишею, і здавалося, він ще міг розійтися на повну силу.
Я спробував іншу тактику.
— Ви читаєте ці книги заради задоволення? Тобто щоб розважитись? Чи ви проводите дослідження?
— Розважитись? — дівчина не закривала книги, мабуть, щоб якнайшвидше я відчепився від неї.
— Ну, це незвичайна тема, а якщо ви пишете роботу про Карпати, ви, мабуть, дуже зацікавлені в цій темі? — так швидко я не говорив від часів складання усних іспитів на здобуття звання магістра. — Я саме збирався переглянути цю книгу, точніше, обидві ці книги.
— Правда? — запитала вона. — І чому ж?
— Ну, — ризикнув я, — до мене в руки потрапили ці листи від… з незвичайного історичного джерела, у них згадується Дракула. Точніше, у них ідеться про Дракулу.
У її погляді з’явився слабкий інтерес, немов бурштинові вогники в очах перемогли й пробились назовні Вона злегка відхилилася на стільці і прийняла вільну позу, набравши дещо чоловікоподібного вигляду, але не забирала рук від книги. Мене вразило те, що цей жест я вже бачив сотні разів, це задумливе розслаблення, спад напруження, своєрідне запрошення до розмови. Де ж я бачив це?
— Про що ж ці листи? — запитала вона своїм тихим голосом іноземки.
Я раптом подумав про те, що мені треба відрекомендуватися, повідомити про свій статус, перш ніж пускатися в такі розмови. Але я відчував, що не можу почати із цього, не можу потиснути її руку, сказати, на якому відділенні я вчуся тощо. До мене також дійшло, що я ніколи не бачив її раніше, а отже, вона була не істориком (хіба що була новенькою або ж перевелася з іншого університету). Чи варто мені брехати, щоб захистити Россі? Я інтуїтивно вирішив, що не варто. Я просто викреслив його ім’я з рівняння.
— Я працюю з одним чоловіком, у якого невеликі проблеми, ці листи він написав понад двадцять років тому. Він дав мені їх, вважаючи, що я зможу допомогти йому вийти із ситуації, яка пов’язана з його науковим дослідженням. Я хочу сказати, з тим, що він вивчав…
— Розумію, — сказала вона з увічливою холодністю. Вона почала збирати свої книги спокійно, не кваплячись. Потім вона взяла сумочку й підвелась: дівчина була саме такою високою, як я й уявляв, трохи мускулиста, з широкими плечима.
— Чому ви вивчаєте Дракулу? — запитав я в розпачі.
— Ну, вимушена буду вам сказати, що це не ваша справа, — промовила вона різким тоном, повертаючись в інший бік, — я планую одну поїздку, хоча не знаю, коли сама туди поїду.
— У Карпати? — раптом я відчув утому від цієї розмови.
— Ні, — кинула вона зневажливо це останнє слово. А потім, ніби вона не могла стримати себе, додала зарозуміло, після чого я не зважився продовжувати: — У Стамбул.
— Боже мій, — раптом звернувся батько до сутінкового неба. Останні ластівки над нами поверталися до гнізд, приглушені вогні міста повільно поринали в долину. — Нам не слід сидіти тут, зважаючи на те, що завтра нас очікує підйом. Пілігрими мусять повертатися рано, я впевнений — з настанням темряви, щось у такому дусі.
Я поворухнула ногами: одна нога затерпла. Раптом бруківка церковного двору здалася мені гострою й дуже незручною, особливо коли я знала, що попереду на мене чекає м’яке ліжко. Дорогою в готель затерпла нога колола, немов у неї встромляли голки. Але обурення усередині турбувало мене набагато більше, ніж нога. Батько знову надто рано закінчив розповідь.
— Поглянь, — батько показав убік. — Гадаю, це Сен-Матьє.
Я простежила поглядом за його жестом і серед темних масивних гір побачила слабкий вогник. Поруч із ним більше не було ніякого світла, і здавалося, поряд не було жодного жилого місця. Це світло нагадувало єдину блискітку серед безлічі складок темної тканини, воно сяяло високо, але не біля найвищих вершин. Цей вогник висів між містом і нічним небом.