— Втрата крові недостатня, щоб стати причиною смерті, — сказав він. — Можливо, це кровотеча з носа або невелике поранення. Коли ви були з ним, у професора Россі була кровотеча з носа? Він не здався вам хворим тієї ночі?

— Ні, — сказав я. — Я ніколи не бачив, щоб у нього йшла кров, він ніколи не розмовляв зі мною про своє здоров’я.

Раптом я усвідомив і чітко зрозумів, що я тільки-но говорив про наші з ним бесіди у минулому часі, ніби їх більше ніколи не буде. Емоції переповнили мене, і я замовк, пригадавши, як Россі привітно посміхався у дверях свого кабінету, коли проводжав мене. Він якось порізав себе, можливо, навіть спеціально? У момент душевного розладу, а потім вийшов із кабінету, замкнувши за собою двері? Я уявив, як він блукає парком. Можливо, він змерз і голодний. Може, він сів у якийсь автобус і поїхав навмання у якесь місто. Жодне з цих припущень не підходило. У Россі був сильний характер, він був найспокійнішою та найрозсудливішою людиною з тих, кого я будь-коли зустрічав.

— Подивіться навколо дуже уважно, — сказав поліцейський, відпустивши моє плече; він пильно спостерігав за мною, а я відчував, як декан й інші люди юрмляться у дверях. Раптом до мене дійшло, що поки я не доведу свою непричетність до злочину, буду серед підозрюваних в убивстві Россі. Але Бертранд й Еліас заступляться за мене, як і я за них. Я уважно оглядав кімнату, намагаючись щось побачити. Та марно. Усе здавалося нормальним, реальним і спокійним, лише Россі не було.

— Ні, я не помічаю нічого дивного.

— Гаразд, — сказав поліцейський і повернув мене до вікна. — Тоді подивіться сюди.

На білій стелі над столом розтяглася темна пляма завдовжки приблизно п’ятнадцять сантиметрів, вона ніби показувала на щось зовні.

— Це теж кров. Не переймайтеся: можливо, це не кров професора Россі. Стеля занадто висока, людині важко дотягтися до неї, навіть ставши на стілець. Ми все перевіримо. А тепер добре поміркуйте. Россі згадував, що того вечора у кабінет залітав птах? Можливо, ви чули якісь звуки, коли виходили, ніби щось влітає? Ви пригадуєте, чи було відчинене вікно?

— Ні, — мовив я. — Він нічого не згадував такого. Вікна були зачинені, я впевнений.

Я не міг відірвати очей від плями. У мене було таке відчуття, що коли я довго вдивлятимусь, то зможу зрозуміти щось за його жахливою, закрученою формою.

— У наш будинок уже кілька разів залітали птахи, — додав декан. — Голуби. Іноді вони потрапляють у вентиляційний люк.

— Можливо, — сказав поліцейський. — Проте ми не знайшли екскрементів, отже, це мала ймовірність.

— А як щодо кажанів, — сказав декан. — Як щодо них? Що тільки не живе в цих старих будинках!

— Це теж можливо, особливо якщо Россі намагався вдарити по чомусь палицею або парасолькою, поранивши при цьому істоту в польоті, — припустив професор, який стояв у дверях.

— Ви бачили тут щось схоже на кажана або птаха? — знову запитав мене поліцейський.

Кілька секунд я розтуляв свої пересохлі губи, щоб сказати просте слово.

— Ні, — відповів я, але сам ледь зрозумів зміст його питання.

Поглядом я нарешті зрозумів зміст плями, яка ніби відволікала від чогось. На верхній полиці книжкової шафи Россі, у ряду його «невдач», була відсутня одна книга. Куди він переставив свою загадкову книгу два дні тому? Замість неї тепер на полиці серед інших книг чорніла діра.

Мої колеги вивели мене з кімнати, поплескуючи по спині, вони говорили, щоб я не хвилювався, бо я зблід, як аркуш паперу. Я повернувся до поліцейського, що замикав двері за нами.

— Чи є шанс, що професор Россі зараз перебуває в лікарні, якщо він порізався або хтось поранив його?

Офіцер похитав головою.

— У нас усі лікарні на зв’язку, я відразу ж усе це перевірив. Його ніде немає. А що? Ви гадаєте, він міг себе поранити? Ви ж самі сказали, що він не був схильний до самогубства й не перебував у депресії.

— Ні, усе було гаразд.

Я глибоко зітхнув, і знову відчув ґрунт під ногами. Стеля була занадто висока для нього, щоб він міг намалювати на ній цей знак — у кожному разі це малоймовірно.

— Ну, тоді нам час іти, — поліцейський обернувся до декана, і вони пішли, продовжуючи розмову притишеними голосами. Натовп біля дверей кабінету почав танути, і я теж пішов. Мені треба було знайти тихе місце, щоб сісти й заспокоїтись.

Моя улюблена лавка у невеличкому дворі університетської бібліотеки все ще була теплою від останніх променів осіннього сонця. Біля мене троє чи четверо студентів тихо розмовляли, і я відчув, як по тілу пробігає хвиля студентського спокою. Просторий хол бібліотеки було видно через великі різнокольорові вікна; сюди також виходили вікна читальних залів, темних коридорів і внутрішніх двориків, тому я бачив людей, які заходили, виходили, працювали за великими дубовими столами. Звичайний день завершувався: сонце незабаром покине кам’яні плити під моїми ногами, світ порине у сутінки і буде рівно сорок вісім годин, як я востаннє бачив свого куратора. А поки тут панувало навчання й рух, відсуваючи далі межу темряви.

Я маю сказати тобі, що в ті дні, коли я вчився, я любив залишатись на самоті, щоб мене не турбували, сидіти, немов у полоні монастирської тиші Я вже описував тобі мій стіл у бібліотеці, за яким я постійно працював, — моє робоче місце було на одному з верхніх поверхів, у сховищі бібліотеки. Там у мене була власна кімнатка, у якій я й знайшов цю дивну книгу, що за одну ніч змінила мене й моє життя. Ще за два дні я вчився, був зайнятий і нічого не боявся, готовий у будь-яку мить залишити підручники про Нідерланди й поспішити на зустріч із науковим керівником, щоб приємно поспілкуватися. Я ні про що не думав, окрім того, що Герберт і Хеллер написали рік тому про економічну теорію Утрехта і як я можу спростувати їхні слова в статті — напевно, її слід було написати, ґрунтуючись на окремих розділах моєї дисертації.

До речі, якби я уявляв собі минуле, у моїй уяві з’явилися б безневинні нідерландці, які, важко дихаючи, сперечалися через невеликі проблеми гільдії, або уявив би, як вони стоять, узявшись у боки, уздовж каналу та спостерігають, як піднімають коробки з новим товаром на верхній поверх їхніх будинків, котрі одночасно були й складами. Уявляючи минуле, я бачив би лише обгорілі на сонці, обвітрені морем обличчя, густі брови, сильні руки, чув би скрип їхніх потужних кораблів, вдихав би запах спецій, смоли й стічних вод причалу, дивувався б з їхньої винахідливості в торгівлі й обміні.

Але історія, як виявилося, могла обернутися чимось зовсім іншим — кривавим сплеском, агонія якого не зникає за ніч, а може, й за кілька сторіч. Я вирішив: від сьогодні моє дослідження стане зовсім іншим: для мене воно буде романом, як колись стало для Россі й для багатьох інших, котрі вибрали собі шлях через ті самі нетрі. Я хотів почати це нове дослідження в гучній веселій обстановці головного холу, а не в тиші кабінок, де можна завжди почути дивні кроки на сходах. Я хотів відкрити нову фазу свого життя як історик і працювати під поглядами молодих етнографів, які нічого не підозрювали, сивих бібліотекарів, вісімнадцятирічних першокурсників, котрі думають тільки про футбол і нові білі кросівки, я хотів працювати серед усміхнених аспірантів і необразливих божевільних професорів у відставці — серед звичайного університетського життя. Я ще раз поглянув на переповнений хол, швидко танучі сонячні промені, на вхідні двері, котрі то відчинялися, то зачинялися, ляскаючи на бронзових петлях. Потім я підняв свій потертий портфель, відкрив його й витяг звідти товстий темний конверт, на якому Россі зробив напис своєю рукою. Там було написано: «ЗБЕРЕЖИ ДЛЯ НАСТУПНОГО».

Наступного? Я не звернув на це увагу два дні тому. Що він мав на увазі: зберегти цю інформацію в запечатаному вигляді до наступного разу, коли він спробує знову взяти штурмом цю темну фортецю? Можливо, це я був «наступним»? А може, це доказ божевілля Россі?

Усередині конверта я побачив документи різного розміру й ваги, багато з них постаріли й порвалися від часу, деякі густо заповнені друкованим шрифтом і покриті цигарковим папером. Там було багато матеріалу. Треба буде розкласти його, вирішив я і підійшов до найближчого стола мідного кольору біля карткового каталогу. Там усе ще було повно народу — всі дружні незнайомці, але я все ж таки обережно обернувся через плече, перш ніж витягти всі документи й розкласти їх на столі.