— Здрасте, господа гимназисты!
— Здрасте… здрав-жлам… наше поважання…
Штабс-капітан Дерев'янко подавився другим вусом і трохи почервонів:
— Ну, отвечать ротному командиру мы научимося опосля, а теперича давайте построимся. Умеете?
— Звичайно! Ще б пак! — дещо ображено відгукнулись ми. Три ж роки ми були в «потешных», потім три роки нам викладав сокольську гімнастику[239] поручик Бакрадзе.
Штабс-капітан Дерев'янко трохи соромився. Видно було, що в такому освіченому й високому товаристві, як гімназисти старших класів, йому доводилося бути вперше. Він намагався висловлюватися «вольною» мовою, але це йому погано вдавалося. Підпрапорщик Дерев'янко дійшов штабс-капітанського чину вже за часів війни.
Ми вистроїлися вздовж стіни й затихли. Штабс-капітан Дерев'янко ліниво й незграбно пройшовся по залі, нудно позираючи повз наші голови у вікно. Його рудуваті козацькі вуса ворушилися невпинно, немов там вовтузилася комашня. Дійшовши лівого флангу, штабс-капітан Дерев'янко враз дзвінко клацнув закаблуками й моторно обернувся «кругом». Чорт побери, але це був уже не він! Де поділася ота лінькуватість, вайлуватість і незграбність? Ноги штабс-капітана пружинили, плечі розвернулися, очі розкидали іскри, навіть кітель рівно й елегантно обтягав його дебелий і мужній, дарма що й опасистий, торс. Ми не встигли кліпнути очима, як на місці вайлуватого зауряд-чиновника стояв уже бравий служака-муштровик, молодецьки підкручуючи бравий вус.
— Господа гимназисты! — скрикнув не своїм голосом штабс-капітан Дерев'янко. Це був металевого тембру голос ротного командира. Ми насторожились.
— Смирна-а-а-а-а! — зарепетував ротний командир.
Якась невідома сила раптом ударила нас ізсередини, випростала, напружила, приклеїла руки до боків і клацнула закаблуками — точнісінько, як ото щойно зробив сам штабс-капітан Дерев'янко. Ми виструнчились і заніміли.
— Ссе пра-во-го флангу на пер-торой расечи-тайсь!
Нас було близько ста, і ні один з нас не помилився. Капітанові вуса лізли вгору від неприхованого задоволення. Фізіономія директора сяяла гордістю, немовбито саме він і навчив нас цієї прекрасної військової муштри.
— Ряды сдвой!.. Ать-два!
Ми виконували перестроювання бездоганно.
— Сомкнись!.. Смирно!.. Молодцы!
— Рад-старат-ваш-скородь!
Нашій відповіді могла б позаздрити навіть зведена рота гвардійських вольнопьорів. Штабс-капітан Дерев'янко обер нувся до директора і чемно до нього відкозиряв. Директор передав йому достойно вихованих юнаків. Фізіономія директора зовсім потопла в щасливих зморшках і радісній слині Навіть сіпнулося його праве плече — правій руці закортіло відкозиряти капітанові.
— Вольно!..
Ми стали «вольно», і штабс-капітан Дерев'янко коротко поінформував. нас, яким чином буде здійснюватися наша воєнізація. Через те, що нам треба було докінчувати нашу гімназичну науку, нам, отже, дозволялося в казармі не жити Ми мали приходити туди лише на навчання: муштра, маршировка, гімнастика, рукопашний бій, гвинтівка, граната ручні прийоми, стрільба, караул. А також і словесність уста ви польової і внутрішньої служби.
Все цс мало відбуватися щодня, окрім неділь, а також церковних свят і царських тезоіменитств. Смирно!
Штабс-капітан Дерев'янко вистроїв нас по чотири і вивів у двір. Ми мали негайно ж строєм пройти до роти й дістати гвинтівки. Кожний діставав за номером гвинтівку, яку й мав розбирати, чистити, доглядати. На ніч їх ставили в козли і лишали під охороною бородатих ополченців, наших віднині колег.
В роті приміщення третього взводу вже чекало на нас Залізні солдатські ліжка, на яких нам не треба було спати, були розсунуті попід самі стіни. Тепер солдатський дортуар виглядав немов величезна зала. Її асфальтова долівка була чисто вимита й побризкана карболкою. Величезний портрет «государя императора Николая Александровича» висів на стіні якраз проти вхідних дверей. В другому кутку висіла таких же розмірів ікона Георгія Побєдопосця із списом у руці та драконом під ногами. Маленька зеленавого скла лампадка неп гасимо тріпотіла вогником перед нею. В широкому проході між ліжками стояло і лежало різне гімнастичне та учбове причандалля. Турнік, паралелі, кобила, козел, кілька великих рам з почепленими до них напханими соломою мішками. Ці мішки ми мали колоти, немов живі німецькі животи.
Окремо, під стіною, в козлах, стояли чорні японські карабінки з пригвинченими широкими штиками.
Вітька Воропаєв зробив крок уперед і, виструнчившись перед командиром, хвацьки відкозиряв:
— Дозвольте сказать, вашекородь!
— Кажіть!
— Так що прохання, вашкородь! — рапортував Воронаєв з усією майстерністю стройової витяжки. — Ми просимо ви строїти нас з гвинтівками і провести маршем через місто Ми вміємо давати ногу і обіцяємо не підкачати, вашскородь!
Штабс-капітан Дерев'янко посміхнувся. Він був задоволений із своїх майбутніх учнів.
— Стройся! — гукнув Дерев'янко. — Смир-но!
Тісним, парадним строєм, з гвинтівками на лівому плечі ми виходили через півгодини на головну вулицю нашого міста. Підошви наші молотили брук, ноги майже не згиналися в колінах, живіт втягнутий, груди випнуті, голови назад. Зграї вуличних хлопчаків зустрічали нас здивованими й вітальними вигуками. Прохожі на тротуарах спинялися Гімназистки вражено ширили очі.
— Ногу! — репетував осатаніло штабс-капітан Дерев'янко. — Ножку! Ать-два-три!.. Левой!.. Левой!.. Левой!.
І ми давали «ножку». Ми грохкали лівими підборами щосили об збите та вищерблене каміння головної вулиці.
Ми давали ногу, ми відбивали крок, ми задирали голови ще вище, ми відмахували правою рукою щонайдальше, скільки могли. Японські карабінки муляли нам наші незвичні шістнадцятилітні плечі. Широкі леза штиків коливалися й блискали проти сонця вище наших голів. Ми входили зімкнутим строєм у чуже, щойно завойоване місто. Позаду дим і кров. Позаду бій. Тут вітальні крики. Розчулені сльози. Зашарілі дівочі личка. Вони кидають троянди свого захоплення під ноги нам — героям. Ми — герої! Генерал Суворов на Чортовому мості[240]. Скобелев на білому коні, сер Френч[241], Козьма Крючков[242], осавул Єпіфанцев, Володя Малафеев, Васька Жайворонок…
Вітька Воропаєв на правому флангу — високий, стрункий і ставний — стріпував білими кучерями й ніс на своїх повних губах розкішну посмішку бойового переможця та неперевершеного бального диригента.
Поруч з ним Теменко зовсім почервонів. На тротуарах траплялися знайомі, і перед ними чогось було надзвичайно соромно. Зате третій від флангу — Кульчицький — розплачувався за всіх і молодецьки ламав зір до дівчат. Макар ішов, замислившись і гублячи ногу. Його обличчя було невиразне і якесь нетутешнє. Старики Гегель і Кант марширували поруч із ним. Зразу за Гегелем і Кантом ішов Зілов. Він також був зосереджений і похмурий. Сотні запитань народжувалися й роїлися в його голові, але запитати було нікого. Крім того, в строю балачки заборонено. Потім ішли й інші. Оборонці Порт-Артура, герої Севастополя, балканські повстанці, трансваальські інсургенти. Потім — розгублений Туровський, зніяковілий Сербин, молодцюватий Кашин, сердитий Потапчук. Нарешті похнюплений, похмурий Піркес.
Левко Репетюк ішов окремо. Штабс-капітан Дерев'янко призначив його на «отдєльонного». Репетюк був без гвинтівки. Замість того при боці в нього була шабля. Це було особливо кумедно: синій гімназичний кашкет з білими кантами, срібний герб — дві пальмові гілочки з ініціалами поміж них — і шабля!
Ми відбиваємо крок, багнети похитуються, і публіка на тротуарах дивиться на нас. Яка хвилина! Два роки, від першого дня війни, ми мріяли про цю хвилину. Ми йдемо захищати віру, царя і отечество! Гуп-гуп-гуп-гуп! За віру — гуп! За царя — гуп! За отечество — гуп! І ще раз — гуп! В чотири ціпи. Макаре, що кажуть твої філософи про віру, царя і отечество? Солдат Яків таки втік. Він дезертир. Його ловлять георгіївські кавалери. Вася Жайворонок — теж георгіївський кавалер. Він уже вмер. Він віддав своє життя за віру, царя і отечество. Ножку! Левой! Левой! Левой! Гімназистки на тротуарах, безсумнівно, закохаються в кожного з нас. Вони будуть писати нам на фронт листи «о любви к отечеству и народной гордости». Вони в'язатимуть теплі панчохи і посилатимуть нам. Але ж — де Катря Крос? Чому немає Катрі Крос? Ах, ні — он і вона. Серце Сербина захлинулося. Випнути груди! Підтягти живіт! Рівніше ногу! Голову вище! Левой! Левой! Левой!
