Муся тим часом виказувала неприховане незадоволення. Увага до сестри її, правда, не дуже турбувала — адже Воропаєв та Репетюк трималися біля неї невідступно. Але її дратувала сама тема наших захоплених з Тосею розмов.

— Фі! — кривилася вона, коли крізь компліменти Воропаєва та нашіптування Репетюка до неї долинали слова з гурту коло Тосі. — Фі! Подумаєш, як цікаво! Українофілка! Терпіти не можу цієї хохломанії! А ще курсистка…

— А ви не курсистка?

— Цього ще б бракувало! Не цікаво! Я вийду заміж і буду господарювати тут, у маєтку. Нехай вже Тоська побавиться.

Тим часом Тося вже винесла на терасу цілу купу різнокаліберних книжок. На хвилину Тосі пощастило навіть відірвати від Мусі Репетюка і всунути йому дві невеличкі брошурки, за що дістала від сестри лиховісний погляд.

Роздавши книжки, Тося показала тим, хто на тому не розумівся, особливості українського правопису й прононсу на письмі руською абеткою. Зілов негайно ж засвідчив свої абсолютні незнання. До того ж український прононс йому давався зовсім погано. Тося була вражена: він же цікавився більше від усіх.

— Я думаю, — червоніючи, виправдувався Зілов, — це тому, що я погано розумію тс, що я читаю. От коли ви говорите, то це інша справа: я тоді чую звучання і розумію зміст, а сам…

— Ну, це дурниці! Раз ви українець…

— Я не українець…

— Як не «українець?» — здивувалася Тося.

— Я руський. Мій батько з Орловської губернії.

— Для чого ж тоді ви хочете знати українську мову!?

Зілов почервонів. Він не вмів дати вичерпну відповідь на це запитання. Для чого? Просто так. Скрізь же довкола бринить ця мова. Батькові товариші по роботі — всі ті слюсарі, кочегари, машиністи — між собою вживають саме цієї мови. Селяни тільки тією мовою і говорять. Потім, ця мова чомусь заборонена. Крім того… крім того, Зілов не звик, щоб йому ставили запитання. Він більше звик питатися сам і відповіді на свої запитання не діставати. Тим-то він промовчав і на Тосине запитання не відповів.

Тося на відповідь недовго й чекала. Вона й так заволоділа вже загальною увагою, і це її приємно хвилювало. Шаріючися і раз у раз поправляючи пенсне, що ніяк не хотіло триматися на її гостренькому носику, вона говорила швидко і запально, засипаючи нас горою нечуваних відомостей.

— У нас у Києві, — хвилювалася вона, — до останнього часу видавалося кілька газет і журналів українською мовою. Тепер, з початку війни, вони заборонені. Було кілька українських видавництв, але й їх, певна річ, тепер ліквідовано. Був величезний театр з всесвітньовідомими артистами. А скільки було аматорських капел, хорів та співочих товариств! Потім — музей! Рідне мистецтво, незважаючи на обмеження цензури, саме розквітало перед війною! Наша нація!.. Наша культура!..

Ми всі мовчали, і Тося говорила сама. Хто б міг таке подумати! Ми слухали, затамувавши дихання. Муся кидала на сестру погляди злісні й похмурі. Тосина мова привернула увагу вже й Воропаєва з Репетюком — вона розповідала вже про студентство, університетське життя, українофільський рух, легальні земляцтва та нелегальні громади, революційні настрої.

— У нас у Києві… націоналісти… соціалісти… анархісти, революціонери…

Ми знали — «соціалістами», або ж «скубентами», поліцаї та двірники обзивали студентів. Анархісти, або ж «експропріатори», то були відчайдушні урвиголови, мабуть, вигнані з гімназії з «вовчими» білетами — в чорних плащах, чорних ширококрисих капелюхах і з бомбами в руках. Революціонери ж і революція…

Воропаєву нарешті пощастило прохопитися крізь рясні і швидкі слова Тосиної мови:

— Ат! — скривився він. — Ми й «сами з усами». Начиталися ми вже й ваших революціонерських прокламацій. Чорт знає, що таке!..

— Прокламація! Яка прокламація? Це дуже цікаво! Тося, Нюся і Ася, ба навіть Муся, були надзвичайно зацікавлені.

Ми зам'ялися, не знаючи, як нам бути, але Воропаєва вже пізно було стримувати. Він розповів і про Якова, і про інспектора, і про самий антивоєнний зміст прокламації. Ася і Нюся дивились на нас захоплено, як на героїв. Навіть Муся кілька разів прошепотіла своє «надзвичайно!». Тося тим часом розпалилася знов.

— О! — захлиналась вона. — У нас у Києві маса всяких революційних нелегальних, тобто підпільних, організацій і партій. Є соціалісти-революціонери[229] українські, соціалі-сти-революціонери російські, є анархісти-синдикалісти[230], бундівці[231], «Поалей-Ціон»[232]. Потім соціал-демократи. Дуже багато! Є й українські соціал-демократи[233]. І кожна партія має свою власну програму! Вони всі, — Тося знизила голос свій до шепоту і озирнулась, чи нема близько покоївок, — вони всі проти царя…

— Ну, добре, — встряла Муся, — це дуже цікаво. Але ж проти війни! В цей час! Це надзвичайно!

— Проти війни, — підхопила Тося, — я знаю, то ціммервальдці[234]. Теж, здається, така партія або фракція у партії. Вони збиралися в нейтральній Швейцарії, у місті Ціммервальді. У нас у Києві теж були такі прокламації. А ти, Муська, взагалі нічого не розумієш! Ну, що з того, що проти війни? Це — пораженці. У нас у Києві…

— Як «що»? Росія повинна перемогти в цій війні…

— І нічого ти не розумієш! Зовсім навпаки. Нехай краще вона потерпить поразку, і тоді…

Ми похололи. Воропаєв позеленів. Нехай — за війну, нехай — проти війни, але ж — щоб перемогла Німеччина?!

— Це зрада! — зірвався Воропаєв.

— Це надзвичайно! Та як ти смієш?!! — зірвалася й Муся. Тося зірвалася теж, бліднучи й поправляючи пенсне.

— Я дуже просила б вас, дорога сестро, — вона завжди переходила на «ви» в хвилини суперечок і сварок із сестрами, — я дуже просила б вас бути культурною і залишити нарешті цей мужицький тон…

— Ти дура!

— Ти сама дура!

— Ти ідіотка!

— Сама!

— А ще курсистка!

— Та вже ж не «соломенная невеста»!

Муся аж затупотіла ногами й заплакала від безсилої злості. Ми всі посхоплювалися і оточили сестер, готових кинутися одна на одну, благаючи їх не сваритися «через політику».

— Маріє Карпівно! Антоніно Карпівно!

Тося заспокоїлася перша і, пересмикнувши плечима, відійшла геть:

— Теж мені! Подумаєш! І чого вона накинулася на мене? У нас у Києві кожному студентові відомо, які є політичні партії і навіть які їхні програми. Кожному ж дурневі відомо, що є пораженці, так при чому тут я? Ціммервальдці он закликають армії повернути зброю проти своїх же урядів і робити у себе революцію — так мені за них відповідати? Або українські есери хочуть перемоги німців, щоб приєднати Україну до Австрії — так я винна?..

Муся звелася і демонстративно проголосила якнайгучніше:

— Панове! Будь ласка! Морозиво чекає на нас! Нюся! Ася! Частуйте своїх кавалерів!

Вона взяла під руку Воропаєва і пішла. Репетюк негайно ж запропонував руку Тосі. Муся, безперечно, віддавала перевагу Воропаєву, і, на злість їй, ідучи до столу, він був винятково галантний коло Тосі і навіть підкреслено забалакав до неї по-українському.

Ми не примусили припрошувати нас удруге і миттю розсілися довкола столу.

Раптом з-за рогу будинку враз розітнувся страшний галас і крик. Принаймні півста верескливих жіночих голосів лементували заповзято, всі враз і на найвищих нотах можливої гами. Ми кинулися в кінець тераси, звідкіля було видно двір за рогом будинку. Муся замахала руками, намагаючись нас затримати й заспокоїти.

— Заспокойтеся, панове! Дурниці! Це баби. Солдатки. Вони мало не щодня приходять сюди влаштовувати концерти! — і Муся затулила вуха рожевими пальчиками з золотими каблучками.

— Пана! Хай пан сам вийде! Не хочемо попихачів! Хай з паном будемо балакати!