Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

З павільйону назустріч вийшов юнак. В петличці в нього була прив'яла гілка білого перського бузку. Він був у парадній гімназичній одежі — синьому мундирі з срібними ґудзиками і на руках мав білі рукавички, як того вимагала форма. Мундир, правда, був тісний і ветхий, рукавички якісь іржаві, а штани з одвислими коліньми й рясними ріхмушками внизу. Юнакові було років вісімнадцять.

Юнак хутко стягнув рукавичку з правої руки, затис її в лівім кулаці і пішов просто до губернатора. За десять кроків він раптом сягнув правицею до кишені. За вісім він вихопив з неї револьвер. За п'ять звів його вгору. І за три кроки — вистрілив просто в серце блакитноокій губернаторові й дочці…

Губернатор кинувся вбік, губернаторша впала, зомліла, їхня смертельно поранена дочка схопилася за груди, захиталася і тихо сіла долі. Кілька конвалій і цілий дощ конфетті — вони були кинуті ще до пострілу, коли вона була ще жива, — посипалися невідомо звідки на дівчину, і вона відкинулась горілиць мертва. Юнак стояв розпатланий і блідий. Очі йому горіли, рот був скривлений останньою посмішкою. Щоки були вогкі від сліз. Юнак плакав. Він притулив револьвер собі до виска і вигукнув:

— Будьте ж ви прокляті!

Городовики підбігли до нього, коли він уже лежав ниць, впоперек через тіло забитої ним дівчини. Його кров заливала її білу гімназичну пелеринку.

Віталій Калмиков за якийсь тиждень мав уже одержати матуру — атестат зрілості. За тиждень він уже не буде гімназистом, карандашей, він стане студентом, він Матиме своє самостійне життя. Надя Багратіон-Шуйська теж в понеділок мала одержати своє свідоцтво про закінчення семикласної жіночої гімназії відомства імператриці Марії. Калмиков був найперший на цілу гімназію математик, і він ні хвилини не сумнівався, що страшний конкурс по інституту інженерів шляхів сполучення він складе цієї ж осені. Він буде інженером. Надя змалку вільно розмовляла по-німецькому і по-французькому, крім того, вона дуже мило грала на роялі. Вона хотіла б піти до консерваторії. Як це прекрасно — бути інженером або закінчити консерваторію!

Віталій і Надя вирішили, що вони наречені. Через п'ять років Віталій буде інженером, Надя на той час закінчить консерваторію. Вони поберуться і стануть чоловіком і жінкою і склали одне одному присягу на це. Щоранку, ідучи до гімназії, вони зустрічалися на розі і на мить потопали одне водному.

— Назавжди? — шепотів Віталій.

— Назавжди! — на цілий світ гучно відповідала Надя, ледве ворухнувши беззвучними вустами.

Вони прийшли до батьків Наді і призналися. Вони просили дозволу їм бути нареченими. Вони заявили, що це кохання для них над усе.

Губернаторша зразу ж зомліла… Губернатора теж мало не хопив грець. Плебей, безштанько, жебрак — син поштаря і швачки — дозволив собі покохати його дочку, кревну дворянку, батько якої от-от сподівався на одержання графського титулу! Нахабний парвеню насмілився просити руки його, губернаторової, дочки! Завтра ж поліцеймейстерові буде віддано наказ поштаря з швачкою виселити за межі підвладної йому губернії!..

Віталію Калмикову було сказано, що губернатор сподівається його ніколи більше не бачити. Лакеям було наказано ніколи не пускати його у губернаторські покої, а коли що — то просто «гнати в шию». Наді було категорично заборонено зустрічатися чи шукати зустрічі в будь-яких обставинах з цим брудним, неотесаним мужиком…

Зустрівшись того ж вечора в кущах саду при губернаторському палаці, Віталій і Надя обговорили своє становище. Вони не плакали і до розставання і разу не поцілувалися. Калмиков був бідний, як і його батьки, — в інституті він мав сам себе утримувати на лекції з математики. Надя була багата. Вона могла, мабуть, втекти з дому, забравши всякі коштовності, за які жити хватило б добрий десяток літ. Але на це не могли згодитися вони — Віталій і Надя. Вони не хотіли писати пошлого роману про своє прекрасне життя.

Отже, виходу не було.

Там же в кущах квітучого перського бузку при світлі ясного південного місяця, на сторінках, видертих з томика Бальмонта[123], впоперек через текст віршів вони написали свою посмертну записку. В ній з'ясували все, як було. І чому не знайшли іншого виходу. Вони просили батьків Віталія простити їх. Батьків Наді, губернатора і губернаторшу Багратіон-Шуйських, вони не згадали в записці й словом. Вони кінчали записку так:

«В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя. Поховайте нас поруч і над нами посадіть кущ перського бузку.

Віталій і Надія Калмыковы — перед богом і людьм и»

Вони зірвали по гілочці бузку. Надя застромила одну собі за корсаж, другу — Віталію в петличку. Вони поцілувалися — міцно, ціломудрено, назавжди. Потім Віталій поліз через високий кам'яний мур з битим склом на прузі, що оточував губернаторову резиденцію. По той бік муру постійно вартували городовики. Але Віталій ще ніколи їм до рук не потрапляв. Надя почекала, поки його постать зникла — розтанула в зеленавій безкрайності місячного неба — і впала обличчям в траву, заливаючи теплу ситу землю слізьми. Так хотілося жити!

Якби ви знали, як хотілося жити!

Просто — жити.

І жити — просто.

Похорон убієнної отроковиці Надії, дочки його превосходительства губернатора і генерала Багратіона-Шуйського, був призначений на другу годину Труна стояла в кафедральному соборі.

З першої години в соборі зібралося все губернське панство. Пройти до труни було неможливо. Всі вельможі і великі чиновники були в парадних, гаптованих золотом одежах. Золоте шитво було на комірах, на грудях. Був один, в якого впоперек заду був нашитий великий позолочений ключ. Всі тримали «триуголки», всі були при шпагах, декотрі з орденськими биндами через плече. Вельможні пані були в чорних туалетах, і чорний креп, звисаючи з чорних капелюшків, затуляв чорним серпанком чоло і очі. В руках, в обгортках із чорного фльору, вони тримали букети білих лілей. Вони сушили очі хустинками з чорними траурними бережками… Вони оплакували горе їх превосходительств Багратіон-Шуйських. Попереду в усьому чорному стояли і вони — їх превосходительства Багратіон-Шуйські — над труною Надії Калмикової.

Надія Калмикова лежала в постелі з білих і блідо-бузкових гіацинтів. Рясні бульденежі схилялися над її головою. Вуста були стулені, очі заплющені, чоло оперізувала паперова стрічка з словами «аз упокою вы». Надя була зовсім дівчинка. Вона не виглядала навіть на свої сімнадцять років. Але в труні її тіло зробилося ще молодше — дитяче — і дивно прекрасне в своїй непорушності, як мармурове різьблення.

Пахощі ладану, гіацинтів і лілей були печальні і гіркі.

Церква була повна. Величезний собор не вміщав усіх, хто волів продемонструвати губернаторові своє співчуття. Пани і вельможі стояли на паперті. Потім чиновники стояли довкола церкви. Потім стояли городовики і жандарми в білих рукавичках і з чорним крепом на рукавах. Потім весь кафедральний майдан був запружений сотнями кабріолетів — поміщиків і чиновників, що прибули на похорон з повітів і маєтків. Далі в розрізах вулиць стояв натовп людей, їх стримували городовики — простих людей на похорон не допускалося.

Але панахида правилася відразу по всіх міських церквах. За убієнну отроковицю Надію молилося і в Олександра Невського на Новому Плані, і в соборі на Руських фільварках, в монастирі, і в каплиці на Карвасарах,[124] і по церквах у пригородах. Молилися в кафедральному костьолі і костьолі на Польських фільварках. Молилися в турецькій мечеті. В синагозі. Скрізь виставлені були корогви і жалобні прапори. Горе губернатора було горем знаті цілої губернії.

О другій — ридання потрясли кафедральний собор і ноші з труною попливли до виходу. Їх несли віце-губернатор, військовий начальник, предводитель дворянства і брат губернатора — в білих штанах і золотим ключем на заду. Попереду йшов архієрей і восьмеро попів. Зведений хор єпархіальних шкіл і духовних училищ заходився в плачі останньої «вічної пам'яті». Військовий оркестр зустрів на майдані труну Надії Багратіон-Шуйської прекрасною мелодією шопенівського маршу. За корсажем в Надії Калмикової досі була зів'яла і присохла гілочка перського бузку. Цією гілочкою вона й обручилася навіки з своїм віднині чоловіком перед богом і людьми — Віталієм.

вернуться

123

Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867–1942) — російський поет-символіст. Його вірші позначені високою поетичною культурою. З 1920 р. — емігрант.

вернуться

124

… на Карвасарах… — назва району Старого міста в Кам'янці-Подільському, де знаходився караван-сарай східних купців.

37
{"b":"266536","o":1}