— Тут! — повторив Володька. — Вона. Ну?
— Хр… хр… хр… — захарчав Ваня, — бо… бо… бо… — говорити він не міг. Він хотів сказати «Христом-богом».
Озирнувшися кілька разів, Володька став на приголів'ї, Ваню і Юру він поставив на боках горбка. Потім він хрипло відкашляв і урочисто простяг руку над могилою.
— Ну?..
Ваня і Юра простягли свої тремтячі руки теж. Вони поклали свої пітні холодні долоні поверх Володьчиної. Лівою рукою Володька смикнув кашкета з голови. Юра поспішив зробити те ж саме. Ваня також метнувся був до голови, але тут тільки згадав, що він простоволосий.
— Во ім'я отця! — урочисто прошепотів Володька. — Бо ім'я отця! — поправився він трохи голосніше, але на такому ж шепоті. — І сина, і святого духа…
— Амінь! — відгукнувся Юра. До Вані дар мови ще не повернувся.
— Перед богом! — ще урочистіше зашипів Володька. — І один перед одним… ми присягаємося смертною присягою… Ну? Повторюйте ж за мною… дураки!.. Ми присягаємося смертною присягою. Нехай бог покарає того з нас, котрий порушить цю смертну присягу!
— … смертну присягу…
— Нехай він стане самогубцем… І буде похований без хреста і сповіді… нехай потрапить до' пекла… І нехай диявол знущається там над ним, як йому завгодно…
— … як йому завгодно…
— Ми присягаємося…
— … присягаємося…
— Нікому… ніколи… ні за яких обставин… не виказати того, що довірив нам всім один із нас… на ймення Юрій…
— … Юрій…
— І ми обіцяємо всіляко допомагати йому в усіх його заходах.
— Амінь!
— … інь… — прошепотів і Ваня. Дар мови потроху повертався до нього.
В свіжій могилі під ними лежав похований сьогодні вранці самогубця. Це був найкращий на все місто Глухів парикмахерський підмайстер, мсьє Жорж. Він повісився два дні тому з перепою. Присяга над свіжою могилою самогубці — як відомо кожному, хто бодай трохи розуміється на присягах, — найбільша з-поміж усіх можливих присяг.
Юриній бабі було дуже багато років[108].
Так багато, що вона вже давно перестала цікавитися подіями довкола і взагалі чим-будь, окрім своєї власної персони, її зв'язок з зовнішнім світом, власне, її реагування на прояви життя довкола неї обмежувалися двома реченнями. Якщо хтось під час обіду, сніданку або вечері кидав слово про те, що от, мовляв, отака страва йому подобається, а отака ні, — баба флегматично, але голосно промовляла ні до кого:
— На вкус и цвет товарищей нет!
Якщо коло столу виникала жвава і заповзята розмова, баба раптом починала вовтузитися на місці, жувати губами, кректати і, нарешті, враз хитрим, примруженим, затаєним оком позирала на всіх:
— А вот скажите, — мружилася вона, готова враз приголомшити всіх присутніх, — почему это луна не из чугуна?
— Почему, бабушка? — мусили всі хором, виказуючи глибоке здивування, запитувати її, інакше-бо вона страшенно ображалася. — Почему? Вот уже не можем себе представить.
— А потому… — тріумфуючи виголошувала баба, — что на луну надо б много чугуну…
Після того вона гордовито зводилася, кликала всіх своїх котів і на чолі котячої зграї демонстративно йшла до себе.
Котів у баби було постійно не менше дев'яти штук. Вони проїдали все батькове утримання, всі мамині приробітки і все те хазяйство, яке намагалася мама утворити. Коти дерли курчат, перекидали і розбивали глечики з варенням і сушенням, знищували всі запаси в комірці, жерли миттю все, що зоставалося на столі бодай секунду неприбраним. Мамине в'язання вони розпускали, мамині нитки плутали, на кожну забуту м'яку річ вони гадили. Крім того, вони постійно потрапляли в липкі мухомори, і тоді в квартирі зчинявся дикий шарварок. Загорнувшись в мухомора, з несамовитим репетом кицька качалася по підлозі, всі інші її одноплемінці, б'ючи посуд, перекидаючи вазони і трощачи статуетки, розліталися по всіх шафах і комодах, всі мешканці, віддавлюючи один одному ноги, металися по кімнатах, ловлячи злощасне створіння, а баба, скочивши на стілець і підібравши спідниці, тупотіла ногами і верещала смертним вереском.
Потім, коли кіт уже був уловлений, мухомор одірваний і липучку відмито нашатирним спиртом, — Юру ставили носом у куток. Над ним завжди висіла підозра, що то він навмисне садовить котів у мухомори. Це було трагічне непорозуміння. Навдивовижу Юра сам дуже любив котів і ніколи не дозволив би собі зробити такої до них нечемності. Правда, то були не просто коти, а коти бабині, отже, якимсь способом дошкулити їм було варто, одначе з Юри цілком вистачало інколи наступити котромусь на хвіст, облити водою або дмухнути крейдою в ніс.
Мишей бабині коти не ловили.
Втім, за свого чоловіка — севастопольського героя — баба одержувала пенсії двадцять три карбованці сорок сім копійок щомісячно. Ні на родину, ні на котів цих грошей баба не витрачала ні копійки. В неї були інші, важливіші витрати. Щовівторка, о шостій годині, вона брала на плечі чорну єдвабну пелеринку, залишену їй у спадок її бабою, і, зачинивши котів у своїй кімнаті, відправлялася на нову програму у синематограф «Ілюзіон». Вона купувала квиток за сімнадцять копійок у першому від екрана ряду стільців і, не рухаючись з місця, висиджувала всі три сеанси до дванадцятої. Її улюбленими фільмами були водевілі з участю Ліндера, Пренса і Глупишкіна, особливо ті місця, де вони били, скляний посуд, ламали меблі, роздирали одежу. Вона свято вірила, що все, показане в кіно, так насправді й було, і, коли хтось пробував переконати її, що кінофільми видумуються, баба знизувала плечима: «Хто ж навмисне битиме стільки посуду? Це ж, глядіть, самих тарілок він набив сьогодні карбованців щонайменше на двадцять». До кіно баба ходила сама і ніколи нікому з онуків квитка не купувала.
Другою статтею бабиних витрат був шоколад. Його споживала баба на п'ятнадцять копійок щоденно — чвертьфунтову плитку «Сіу і К°». Напнувши єдвабну пелерину, вона відправлялася до сусідньої крамнички і, діставши плитку шоколаду, повертала назад, але додому не заходила. Вона сідала на стовпчик на розі за ворітьми і акуратно, підібравши всі крихти, з'їдала свою порцію солодкого. Кольористу обгортку вона кидала тут же, а сріблястий аркушик фольги, старанно розгладивши на коліні, приносила додому і ховала в спеціальну шухлядку свого комода. Марно було б вдатися до баби з проханням дати шматочок шоколадки — баба відверталась і не відповідала й словом. Після бабиної смерті, кілька років пізніше, в її комоді в далекій шухляді було виявлено на кілька фунтів блискучих аркушиків фольги.
Крім усього цього, з баби був ще й неабиякий читець.
З року в рік вона передплачувала петербурзьку «Газету-копейку»[109]. Це вона робила з двох причин: по-перше, через подив перед такою низькою ціною; по-друге, через те, що безплатним додатком до цієї газети були кримінальні романи Раскатова, в творчості якого баба дуже кохалася. Звісна річ, ніхто, крім неї, не мав права читати цих її книжок, і Юрі їх доводилося хитро викрадати.
Але найголовнішим адресатом, куди збувалися бабині гроші, був якийсь «мсьє Рід», паризький лікар.
Якось на сторінках своєї «Газеты-копейки» баба прочитала оголошення, що славетний паризький лікар, мсьє Рід, береться лікувати від усіх хвороб, причому його не спиняє жодне віддалення. Він пропонував свої лікарські послуги всім мешканцям Європи, Африки, Азії і Австралії за дуже помірну плату: в російській валюті — карбованець за кожну консультацію. Баба негайно ж купила закордонну марку і написала мсьє Ріду листа. Вона просила шановного медика точно встановити всі, які в неї є, хвороби і негайно вилікувати її від них. Мсьє Рід не примусив чекати і за тиждень відповів шановній клієнтці. Він дав згоду, незважаючи на всю свою переобтяженість, негайно ж взятися за вивчення, а далі й лікування сердешної пацієнтки. Гарантію на видужання доктор давав абсолютну. Зворушена баба сплакнула з такої уважності закордонного лікаря — що то значить цивілізована країна Франція! — славнозвісний медик, якому й дихнути, мабуть, не було часу, написав їй такого ввічливого і докладного великого листа. На те, що лист був друкований в друкарні в тиражі щонайменше тисяч двадцять, баба не звернула, та й не зуміла б звернути уваги. Листування з тої пори зав'язалося регулярне. Доктор вивчив пацієнтку і вирішив лікувати її самогіпнозом. Шовечора, облягаючись, і шоранку, встаючи від сну, баба повинна була проробляти такі лікарські маніпуляції. Вона ставала посеред кімнати, очима на схід сонця, і проказувала негучно, повільно і вдумливо, з щирою вірою в свої хотіння, як того вимагали приписи доктора Ріда, такі три речення:
