— Котрий з кишаків побіжить до батька в кабінет і принесе мені сигару! Мені щось скортіло запалити, я перехвилювався. Що? У вашого батька нема сигар? Мій татко палить тільки гавани, по десять карбованців одна. Він скурює на день штук двадцять і ще, крім того, всіх, хто до нього приходить, частує. А англійських люльок у вашого батька теж нема? Ні, простих цигарок я не палитиму. Вони ж, мабуть, з дешевого тютюну?..

— Хочеш, — запитав Юра в Юзека, — ми підемо на кухню, там наша кицька привела шестеро котенят? Такі манюні-манюні, і тільки вчора почали бачити!

— На кухні хлопи, — пропищав Юзек і напиндючився. — До хлопів не годиться ходити.

— Чому?

— Бо не годиться.

Юра не зрозумів. Помовчали.

— А навесні я все одно втечу у пампаси, — заявив тоді Юра. — Ти знаєш слюсаревого Казимирку? В нього є справжній череп самого Кочубея.

— Кочубей також був хлоп.

— Він був полковник і великий поміщик. Пушкін каже, що «его луга необозримы, там табуны его коней пасутся вольны, нехранимы».

— Все одно, татко казав, що він з хлопів. А хто такий Пушкін?

— Письменник.

— Хлоп?

— Не знаю… Олександр Сергійович. А що таке хлоп?

— Мужик. Помовчали.

— Навесні, — запищав Юзек, — я поступлю до гімназії.

— Ага!

«Я теж», — хотів був вихопитися Юра, але враз спохватився. Йому раптом зовсім перехотілося вступати до гімназії. Він заздро подивився на Юзекову шабельку.

— Гімназисти, — сказав він, — ябедники. Вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж і б'ють. Паничі! Мамині мазунчики! Карандаші!

— А коли я кінчу гімназію… — запищав був ще Юзек, але Юра його зразу ж перебив: — Вони ябедники! Вони виказують на своїх! І їх не беруть у солдати!

— Але я поступлю до польської гімназії, — погордливо закричав Юзек. — Вона відкривається тут з весни. Там будуть самі шляхтичі!

— Дурак! — схватився Юра і раптом обома руками ухопився за Юзекову шабельку.

— Віддай! — сіпнувся Юзек убік.

Ремінець зразу ж урвався, і шабелька опинилася в Юри-них руках.

— Віддай! — зарепетував Юзек і затупотів ногами. — Віддай! Вуличний хлопчисько! Хлоп!

— Бий! — залементував і Юра. Шабля змахнулася вгору і впала вниз. З усієї сили Юра потяг піхвами Юзека по спині. — Бий гімназистів!

— Гвалт! Он мне біє!

Але шабля була зовсім не замашна. Юра кинув її геть і загилив Юзека кулаком у вухо. З скаженим зойком Юзек простягся на підлозі. Тоді Юра затопив йому ще в потилицю. Потім копнув ногою під бік. І аж тоді кинувся щодуху навтікача. Мама, пані Бржонковська, Броніслав, Зося, Олег і Маруся вже бігли до кімнати з усіх боків. Юзек лежав на спині і, пацаючи ногами, верещав на цілий світ…

Тікати треба було навсправжки і ховатися так, щоб ніхто не знайшов. Таке місце в Юри було. Він вибіг до коридора, проскочив у сінці біля кухні і мерщій чкурнув по сходах на другий поверх. То були чорні сходи до гімназичного пансіону. Але чорний хід був замкнений і не відкривався майже ніколи. Ключа від нього мав батько і користався інколи, коли бувало пансіонери здіймали раптом шарварок над головою і треба було їх несподівано накрити і посадити у карцер. Ще мав від дверей ключа пансіонський сторож Іван — у нього тут, на площадці, переховувалися лампові стекла, ганчірки, щітки, а також пляшка з горілкою і оселедці в газеті.

Юра забіг на площадку і заховався в найдальший закуток. Було темно, пахло' тасом, пилом і оселедцями. Знизу, з коридора, чулися схвильовані голоси. Пані Бржонковська хвилювалася, Юзек хлипав, мама кликала Юру. Серце Юри колотилося, як чуже. Так йому й треба, противному Юзеку, — але все ж таки було здорово страшно. Що ж тепер мало бути?.. Мама, окликаючи Юру, пройшла до кухні.

— Юрку! — гукнула мама. — Де ти, паршивий хлопчисько! Іди зараз же сюди!

Юра зовсім затиснувся між бідони з гасом. Нафтовим духом било в ніс і боляче різало краєм бідона під ребра. Мама пройшла з кухні назад. І раптом спинилася під площадкою. Юрине серце зовсім перестало існувати.

— Юрок! — сказала мама зовсім тихо, немовби не хотіла, щоб її хтось почув, або немовби їй було відомо, де знаходиться Юра. — Юрок, вилазь, милий! Вони, бог дасть, зараз підуть!

Мама помовчала якийсь час, немов прислухаючись, і пройшла.

Юра заплакав тихо і гірко. Йому було дуже жалко маму і себе. Що ж тепер буде? Ця чортова управителька ще може наробити мамі якоїсь капості. А що, коли вона покличе поліцію? Злість вирувала в Юриних грудях. Проклятий Юзька, задавака! Йому, бачите, діло до Юриної дірки. Аж мама почервоніла! Бідна мама… А Бронька і Зоська? Сигари по десять карбованців, двадцять штук, і всіх гостей частувати! Кукли їй, бачите, не вистачає! Паничі! Мазунчики! Дураки! Юра ще їм покаже! Нехай начуваються! «Дірка на черевику»!..

Лють кублилася Юрі в грудях, і всидіти на місці було несила.

Юра виповз з-поза бідонів і тихо поплазував по сходах униз. У кухні на столі стояла мамина робоча корзиночка — гачки до в'язання, наперсток, нитки, голки і ножиці. Юра взяв ножиці. Тоді тихо, навшпиньках, крадькома посунувся до передпокою.

І в передпокої, і в коридорі було тихо. Голоси приглушено гули аж з їдальні. У смерку Юра намацав вішалку. От і пальто. Довге — Броньчине, коротенька кофточка з буфами — Зосьчина. Ага, от і Юзека бекешка. Ножиці тихо схлипнули і застогнали. Нехай знає дірку на черевику, задавака! Гімназист! Одну секунду Юра завагався. Тоді клацнув ножицями кілька разів і пообрізав і пані Бржонковській на шубці ґудзики. Нехай не приходить, мармиза! Учительство, бачите, злиденно проживає. Шубку варто було б суціль покремсати!..

Раптом голоси з їдальні ударили в передпокій дзвінко і гучно — то відчинили двері до коридора. Ножиці брязнули долі, і Юру здуло, мов вітром попіл. За півхвилини він був уже знову за бідонами, на площадці нагорі. Голоси прямували по коридору у передпокій. Ага, значить, Бржонковські вже йдуть! Не дочекалися й свого фаетона, щоб він вам по дорозі обломився! Постривайте, постривайте, не таке ще вам буде! Он Юра як покличе усіх своїх, як гукне Сьомку, Васька, Казимирку, Васютку, Федька, — вони їм ще пустять червоного півня. Того, що гуляє і по губернії. Сатрапи!

Юрі чути, як мама тихо і лагідно все ще перепрошує за нього. Але що це? Що це гуде? Та ж то батьків голос. Він вже повернув з гімназії! Він гуде, бубонить, хвилюється. О, він перепрошує теж! Юрине серце млосно стискається. Що він наробив! Таж зараз…

Страшні зойки розтинаються раптом з передпокою. Юра тулиться ще далі у куток і прикривається зверху Івановими гасовими ганчірками. Зойки щосекунди зростають. От Юзекова бекешка, от Зосьчииа кофта, от Броньчине пальто. І пані Бржонковської ґудзики… Здається, лементує цілий дім, цілий двір, ціле місто. Цілий світ! Юзька реве, Зоська верещить, пані Бржонковська сокоче, немов квочка після яйця. А мама? Бідна мама, вона гірко плаче. Батьків голос гримить залпами, і так страшно, що можна вмерти.

— … віддам в свинопаси! — стріляє він зразу з дванадцяти гармат.

— Да, да!.. — чути Юрі, як схлипує мама.

Сльози заливають Юрі лице, тужурку і навіть штани. Юра ж нікому не потрібний. Нікому! І нікого в нього ж нема. Батько і мама проженуть. Казимирка, Сьомка і хлопці його прогнали. Бо він учителівський, а вони вуличні. Цих проклятих панків Юрі ніколи не треба — він ще їм допече! І він буде собі сам… Нехай! Нікого йому не потрібно. Все життя буде собі сам… Або вмре… От візьме зараз і вмре. Хай ховають! Хай плачуть! Тоді побиватимуться, що були з ним несправедливі, та буде вже пізно. Нехай! Юра лежатиме собі у труні, і довкола буде рясно-рясно квітів. І бузок, і троянди, і айстри. Всі плакатимуть, а він лежатиме собі… лежатиме собі… собі… мертвий…

Ні, вмирати, звісно, не було потрібно. Так хотілося ще пожити. Юра просто одягнеться зараз і втече з дому назовсім. І житиме собі один. Як Робінзон. На невідомому острові. У Великому або, ще краще, в Тихому океані. Він збудує собі з уламків корабля ранчо, ні — гасієнду, ні — бунгало, ні — просто вігвам і житиме сам, навіть без П'ятниці.