Це була Роза Камінер, дочка годинникаря Камінера. Проходячи повз Юру, вона посміхнулася і раптом стукнула його рукою у підборіддя. Юра здригнувся, рот Юри закрився, зуби клацнули, і язик був прикушений. З диким ревом Юра втік мерщій на кухню.

В кухні ставили вже десятий самовар. Перехованців відпоювали чаєм, окріп був також потрібний обмивати й обтирати численних немовлят в дитячій. Мама бігала і суєтилася. Їй допомагали якісь жінки. Текля вийшла в двір на рекогносцировку — визирнути з воріт, що там діється на вулиці. Юра прослизнув у передпокій і пильно обревізував всі кутки. Проте червоного зонтика ніде не було. Невже ж Роза Камінер не принесла його з собою?

В кабінеті в цей час відбувалося таке:

Роза Камінер лежала на канапі, розстебнувши на шиї свою червону блузку, і жадібно курила грубезну батькову цигарку. Голову вона поклала на коліна Пашці-юродивому, що примостився в кутку. Обличчя Пашкине було, як завжди, скривлене набік, а очі порожнім і невидющим, але невідривним поглядом прикипіли до якоїсь точки навпроти на стіні. Юра навіть підійшов ближче до стіни і роздивився на те місце — там нічогісінько не було. Лівою рукою Пашка недбало ворушив чорні коси Рози Камінер. Семінарист Воздвиженський сидів поруч на стільці, заклавши ногу на ногу і широко розкинувшись. Очі його були змружені сонливо й презирливо, на правому чоботі танув необтрушений сніг і крапав на підлогу, утворивши на ній вже ціле озерце. Юра кинув в нього зламаного сірника, стан накарачки і подув — сірник поплив, мов човен. Але Воздвиженський саме в цей час перемінив ногу і боляче вдарив Юру по голові підбором. — Пшол! — гукнув він, очевидно думаючи, що то собака.

Юра вирішив, коли виросте, неодмінно купити револьвер і застрелити семінариста Воздвиженського. Льоня Ліберман сидів тихий, акуратний і чистенький, як завжди. Його рожеві щоки були тепер, з хрещенського морозу, зовсім фіолетові, блакитні очі, як завжди, лагідно й привітно посміхалися, маленьким кишеньковим ножичком він чистив собі нігті. Куховаренко стояв на весь зріст — худий і довгий — засунувши руки глибоко до кишень, закусивши губу, і волосся звисало йому на лоб. Він дивився собі під ноги і злегка похитувався на підошвах величезних чобіт.

Батько стояв позаду письмового столу. Він тупотів ногами, кричав і кидався книжками. Руда його борода настовбурчилася, і за нею майже не було видно лиця. Тільки чорні скельця консервів моторошно полискували в золотих ниточках оправи. Двері до сусідньої дитячої були відчинені, і звідтіля визирало принаймні з десяток голів. Батькові крики переполошили перехованців.

— Хлопчаки! — репетував батько, хапаючи задачник Верещагіна. — Цс вам не іграшки! — жбурнув він задачник у другий кінець столу. — Коли вам наплювать на себе, — він вхопив задачник Шапошнікова, — то ви не маєте права забувати про ваших батьків! — Шапошніков полетів за Верещагіним. — Нуте-с?

— А може, я сирота? — зухвало і презирливо кинув Воздвиженський.

— І потім, — Роза Камінер сіла на канапі, — переконання вище від усього…

— Розо!! — розітнувся зразу ж у дитячій зойк.

Двері дитячої розчахнулися і, розштовхуючи всіх, що стовпилися на порозі, з темноти кімнати вибігла стара жінка і кинулася до дівчини. — Розо! Дівчинко! Ти жива!

Роза ніяково звелася і почервоніла. Стара жінка впала їй на груди і заголосила. Інші жінки й чоловіки висипали з дитячої і, обступивши Розу з матір'ю, збуджено і радісно загомоніли. Роза обійняла старуху і тісно притулила її до себе. — Я жива, мамочко…

Вона поклала старій голову на плече і раптом теж заплакала. Роза в червоній кохті, яка з червоним зонтиком на чолі натовпу розбила острог, плакала немов маленька. Юра обійняв Розині коліна, ткнувся між ними головою і заревів уголос…»

У першодруку після слів: «бігали з кімнати до кімнати, голосячи і не знаючи, куди подітися» (с. 53) було надруковано: «На порозі кабінету стояв Куховаренко і, розмахуючи руками, намагався всіх перекричати.

— Спокійно! — насаджувався він. — Спокійно! Допоможіть краще забарикадувати двері і вікна!

Роза Камінер приставила стільця до шафи і дістала невеличку коробочку — ах, якби ж ту коробочку Юрі! То були кулі до батькового «бульдога».

Пашка-юродивий разом з семінаристом Воздвиженський тягли важкий стіл з їдальні до дверей у передпокій».

У виданні 1937 р. після слів: «Це був сімейний ритуал» (с. 53) було надруковано: «Юрі зараз тридцять сім років, двадцять три від смерті батька, він не чув цього маршу, родини не зосталося — але кожної видатної події Юриного життя й досі в душі Юриній починає звучати ця рідна мелодія…

Батько грав! Всі кинулися до кабінету. Льоня Ліберман схопив стільця і сів поруч з батьком. Батько тільки кинув на нього оком і пересунув руки на басовий регістр. Льоня виждав такту і вдарив по дискантах. Тепер, в чотири руки, мелодія зазвучала ще веселіше, ще гучніше».

У першодруку після слів: «… гукнув до своєї орави виходити з дому геть» (с. 55) було надруковано: «Матері він, проходячи, поцілував руку, а Розу Камінер, яка весь час лежала на канапі, одвернувшися до стіни, Коловратський, проходивши, «осенил крестным знамением» — Да повернет здравие господь болящим, аки прибегают с верою к нему… — Він вважав її за хворого члена родини…»

У виданні 1937 р. після слів: «… всі тнсли йому руки і вихваляли» (с. 55) було надруковано: «Куховаренко вийшов у двір і, повернувшися, сповістив, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки. Куховаренко, Роза Камінер, Воздвиженський, Пашка-юроднвий і Льоня Ліберман попросили залишити їх самих, бо вони мають конфіденціально порадитися, як їм бути і що їм робити далі.

Але довго радитися їм не прийшлося».

У першодруку після слів: «Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло» (с. 55) було: «Тим паче не було ніколи полкового військового оркестру. В соборний храмовий празник місцевий ісправник виписував для урочистості чотирьох горністів з Брянського гарнізону. Військовий оркестр на вулиці! Більшість людей, що знаходилися зараз у цьому домі, військовий оркестр чули взагалі вперше в житті».

У виданні 1937 р. після слів: «присланий з Чернігова у Стародуб на втихомирення» (с. 55) було: «Хвилювання знову охопило нашу квартиру. Мати Рози Камінер заплакала вголос і запричитала. Роза, Куховаренко, Воздвиженський, Льоня і Пашка-юродивий кинулися до передпокою. Вони хапали свої плащі і шляпи. Тепер вже було ясно — тікати треба було негайно. Драгуни зараз робитимуть облаву, підуть по мосту з трусом і в першу чергу шукатимуть, звичайно, революціонерів і забастовщиків. Ще вдосвіта треба було вийти за межі міста і приміських селищ. Ще вдосвіта треба було добігти до пущі. А вже від Почепа їм вкажуть дорогу й до Соловйова. Вони тисли руки, вони дякували за все, вони заявляли, що йдуть боротися, вони говорили, що вся Росія не сьогодні, так завтра підніметься і повстане, вони згадували щось про сокиру, яку неодмінно треба гострити і яку гострить руський мужик. Куховаренко трусив руку батькові, закохано дивився йому в очі і все бідкався, що не міг принести скрипку на перехованця, і тепер вона пропаде, бо завтра його кімната буде зруйнована і розграбована поліцією або чорною сотнею. Льоня Ліберман стояв поруч і все чекав, коли Куховаренко дасть і йому потиснути батькову руку. Роза Камінер голубила стару матір, вона гладила їй волосся, цілувала в чоло і говорила, що все це її обов'язок, що кожна чесна людина, вся молодь, а єврейська, може, насамперед, повинна зробити це. Воздвиженський стояв осторонь, зневажливий, сумний і самітний. Пашка-юродивий був уже на порозі і, сердито скривившись, гукав до всіх, що треба швидше, і досить вже ніжностей!..

Потім Пашка рішуче попростував до дверей, і Куховаренко, Льоня, Роза Камінер та Воздвиженський рушили за ним. І тоді до передпокою потислися всі. Всі зичили щастя, тисли руки, пропонували гроші, цигарки і сірники — в дорозі пригодиться. Старики докірливо хитали головами, жінки плакали. Нарешті, двері зачинилися, і мати Рози Камінер, страшно зойкнувши, простяглася на підлозі непритомна…»