— Да! — сказав Піркес. — Я тобі даю півгодини. Де хочеш, ти повинен розшукати Аглаю Вікентіївну. Вона, очевидно, в вагонних майстернях з більшовицьким комітетом гуртує робітників. Ти принесеш мені від неї вказівки.

Це ж три кілометри звідси! — змолився Макар. — За півгодини?

— Ти ж форвард! — обурився Піркес. Макар зірвався і зник.

Групи озброєних кірасирів проходили передмістями Пеньки, Угольник, Кавказ — з краю в край. Від часів страйку вони добре знали, де живуть машиністи, помічники, кочегари. Вони хапали їх і вели до депо. Вони примушували розпалювати паровози і виводити під ешелони. Їм треба було негайно їхати додому.

Ешелон за ешелоном рушали від закордонного павільйону, з військової рампи, з товарної станції. Під блокпостом поїзди ставали в чергу. Кірасири лізли до машиністської будки і нетерпляче сіпали гудок. Паровози ревли без угаву. Швидше, швидше проїзди — давай путь проїхати іншим! Додому, на батьківщину! З війною покінчено! Настав мир!

Кантина в дев'ятому полку була немов на місці катастрофи у повінь. Прострілені в бочках дірки ніхто не затуляв. Питво вільно й густо точилося додолу. Високий поріг відділяв залу від сіней, і страшна суміш рому, слив'янки та коньяку дурманним озером пінилася врівень з порогом. Тут і там у ній плавали трупи. Поснулих п'яниць ніхто не займав, і, впавши, вони потопали. Новоприбулі розбризкували чобітьми страшне питво. Інші брали відрами просто з підлоги.

Селяни тим часом уже насмілилися. Австрійці вже не були армією. Вони були точнісінько такі, як і свої солдати рік тому, коли покинули фронт і рушили по домах. На них можна було вже гримати й матюкати. Селяни заїздили возами просто на військовий плац. Сокирами вони рубали двері бараків. Через віконця під дахами просто на вози вони викидали паки білизни, в'язанки черевиків, оберемки тужурок і штанів.

Тут натрапив на Нальчицького Кашин.

— Ой, понт! — зрадів Бронька. — Лафа.

Вони опинилися в бараку з причандаллям батальйону зв'язку. Бронька вже начепив на себе десяток телефонних апаратів. У мішок він набирав якісь ножики, інструменти, кишенькові електричні ліхтарики. Кашин від нього не відставав. Броньчин мішок був повний — більше він уже не міг захопити. Він кидав ящики додолу і трощив їх ударами чобіт.

— Гіп-гіп-ура! — репетував він, виконуючи дикий танець на польових сумках, телефонних апаратах, друкарських машинках. Електричні ліхтарики, батарейки, якісь баночки хрумтіли в нього під ногами. В ящики, повні електричних лампочок, він просто плигав з розгону.

Півста озброєних робітників, керовані більшовицьким комітетом, тим часом вирушили з вагонних майстерень. Вони розкинулися цепом і йшли проти вокзалу. Зустрічні кірасири кидали зброю і в паніці тікали геть. Дітворі, що бігла ззаду за цепом, Аглая наказувала підбирати покинуту зброю і зносити всю докупи в депо. Комітет вирішив зайняти вокзал, роззброїти кірасирів і оголосити в місті владу ревкому.

В цей час, одбивши й розсіявши офіцерів, партизани Юринчука спинилися на розі проти кондитерської Банке, звідки видно було вздовж і впоперек місто в чотири кінці, їх зразу ж оточили кірасири, розпитуючи, хто вони за люди і що збираються громити.

Зілов став на придорожній стовпчик, спираючись на плече Юринчука.

— Товариші! — заговорив він. — Проти власної волі вас прислано сюди неволити й грабувати нас, таких же селян і робітників, як і ви! — він говорив по-українському і по-російському, Ганс Бруне перекладав по-німецькому. Абрагам Цріні — по-угорському. — Товариші! Настав вам час відшкодувати свій невільний злочин. Беріть знову зброю до рук, шикуйтесь в батальйони — допоможіть нам скинути владу гетьмана! Пролетарі всіх країн, єднайтеся проти світового імперіалізму!

— Нам же додому треба!.. — тоскно попросився хтось із юрби.

— Німці! — гукнув хтось. — Вони ж над нами зверху! А вони за вашого гетьмана…

— Німці… німці… — загув натовп. — Проти німця он яку силу треба мати! Німці!..

Робітники тим часом проминули вже депо і почали загинати фланги перед вокзалом. Волочиською колією, просто по шпалах межи рейок, гнав верхівець, припавши до луки.

— Стій! Стій! — перепинили йому шлях робітники. Верхівець осадив коня проти багнетів Стаха і Золотаря.

— Парчевський? — впізнала його Аглая. — Пане поручику?

— Робітники! — закричав Парчевський. — З Житомира, Бердичева і Козятина вирушили ешелони німецьких драгунів сюди, на приборкання австрійського бунту. Полк німецьких драгунів! За годину вони вже будуть тут. З моєї сотні я можу зібрати чоловіка з тридцять. Накажете виступити проти ешелонів в лоб чи зайняти оборонні позиції на підступах до міста?..

Натовп кірасирів довкола Зілова танув на очах. Вони розходилися на чотири боки. Вони не збиралися більше воювати. Куди там! Чотири роки! Навоювалися вже! Геть війну! Хай живе мир! Мерщій додому!

Вікно на другому поверсі над головою в Зілова розчинилося. Звідти висунувся соборний регент Хочбихто. Лице його було стривожене. В руках він тримав олівець — вони докінчували пульку в дантиста Кирчика. Побачивши знайоме обличчя, Хочбихто надзвичайно зрадів:

— Зілов! Добродію Зілов! — зарокотав він. — Що це таке в місті? Здається, якийсь переворот?

— Неизвестно! — сердито загукав Костя. — И приказываю закрыть окна! А то буду стрелять!

— Стихія! — махнув Зілов рукою. — Доведеться самим… Комітет стояв під ліхтарем біля залізничної аудиторії.

Треба було вирішати. Інші повідомлення були такі: австрійці повстали скрізь — від Одеси до прикордоння. Але це був звичайний бунт, масове дезертирство з грабунком, звичайний стихійний розклад деморалізованої армії. Завтра австрійці втечуть додому всі. Тим часом з Вінниці вже вирушив гетьманський офіцерський батальйон. За півгодини прибуде і полк німецьких драгунів.

Комітет вирішив, захопивши зброю, захопивши якомога більше зброї, розійтися мерщій по домах.

Голова комітету, механік Тихонов, махнув рукою:

— До швидкого побачення, товариші. Все одно гетьману тепер вже кликати півчу! Не завтра, так післязавтра і німцям кінець! Гвинтівки ховайте пильно. По дві гвинтівки, по три щоб кожний сховав. А вам спасибі, товаришу поручику! Машиніст Парчевський папаша вам буде? Хороший чоловік. Ну, розходься, нема чого вистоювати! Мітинг кінчено, концерту не буде!..

Неохоче люди посунули в різні боки.

Аглая повісила свою гвинтівку Тихонову на плече і почала обтріпувати й розправляти заляпане, зім'яте манто. Вона струсила боа, подула на нього проти волосу і акуратно поклала на плечі.

— Піду стрічати герн офіцірн, — криво всміхнулася вона. — Ех! Пропала моя карта австрійських дислокацій! Ціле ж літо… скільки лиха… ет!

Операція зірвалась, отже, операцію треба готувати знову. Аглаї Вікентіївні це було не впервину. Більшовичкою вона стала ще на студентській лаві, потім — арешт, заслання, втеча і довгі роки життя професіонала-революціонера, більшовицького підпільника-бойовика. З установленням гетьманщини на Україні — відрядження на підпільну роботу на залізниці півдня.

Вона кивнула Парчевському і мерщій задріботіла каблучками по перону вокзалу. Мжичка полискувала на волосинках її розкішного боа.

— В батька буваєте? — запитав Тихонов. — Так я зайду… — Потиснувши руку Парчевському, він також зник.

Парчевський залишився сам. Він потріпав коня по лискучій шиї. Кінь пирхнув і переступив з ноги на ногу. Близько нікого не було, і було зовсім тихо. Але довкола, звідусіль линули п'яні голоси, свист, стрілянина. Парчевський кинув повід і пустив коня ступою. Зашпурхаючися за рейки, кінь тихо побрів. Вацек звісив голову на груди і тихо засвистав під ніс:

Партизани відходили на захід по шосе. Партизанів стало менше. Ян втисся в якийсь ешелон і подався додому, в Тиса-Фюред під Дебреценом[484]. Громадський товарний села Бидлівці, Микифор Маложон, поліг славно в бою з офіцерами.