— Познайомте ж мене з Репетюком, — тихо сказала вона Сербину. — Незручно.

Її познайомили. Репетюк клацнув шпорами і поштиво схилився. Шурку Можальську, як і вона його, він знав з першого класу гімназії, але знайомитися їм справді не траплялося: вона була з іншої компанії.

Коли все нарешті було з'ясовано, Репетюк знову прибрав офіціальний тон і надів шапку, розправивши шлик.

— Так от, панове добродійство! — сказав він, і голос його злегка завібрував, немовби він збирався виголосити промову. — «Український національний союз» став на боротьбу проти гетьмана за самостійну неньку Україну. Ми кличемо всіх щирих українців до військ Директорії. Ви можете зараз же вступити до моєї сотні. І ми підемо боротись за націю вільних казаків!

— А як же німці? — поцікавився Макар. — Взагалі, я не розумію…

— З німцями Директорія складе угоду — вони додержуватимуть нейтралітету. В наші внутрішні справи їм нема потреби втручатися. Вони прийшли гнати з України більшовиків! І залишмо політику, мілорди! Ми повинні бути лицарями нашої неньки, і більше нічого. Потім партії між собою розберуться. А зараз ненька Україна гине! — він викрикнув це майже істерично.

— Але ж ми студенти… — непевно почав Сербин, та Репетюк його зразу ж перебив:

— Авжеж! І поки ми не займемо Київ, не проженемо гетьмана, університети не відкриваються!

Він змовк і почав застібати пояс, підчіплюючи кобуру. Всі мовчали також.

— Запам'ятайте ще! — скрикнув знов Репетюк. — Коли кінчимо наш бій, ми побачимо тоді, хто був не з нами, хто не хотів нашої перемоги!.. Бунчужний! — гукнув він.

Бунчужний Дзюба ввійшов. Знадвору до вікон поприлипали обличчя козаків. Знічев'я вони зазирали досередини — що там коїться таке в сотниковій хаті.

— Хай виведуть коня! — наказав Репетюк. — Вже скоро ранок.

— Ловко! — спинив його Тсменко. — Я йду… Всі щирі українці… Бігме!

— І я! — заломив кашкет набакир Туровський… — За неньку Україну!.. Христя! А ти? Коля?

— Слава неньці Україні! — гукнув Репетюк.

— Воювати… так же не хочеться воювати… — тоскно прошепотів Сербин. — А за Україну, що ж, звичайно… проти гетьмана… коли так…

Макар мовчав.

— Молодця! — вдарив Репетюк Сорбина по плечу. — Ми ж з тобою старі футболісти. П'ять років у парі на футбольному полі йшли! Можеш мені повірити. Тебе я призначаю сотенним писарем.

— Кінь під кульбакою! — виструнчився Дзюба.

— Чудово! Бунчужний! Видати зброю і шлики оцим трьом козакам. Вони вступили до нашої сотні.

Не глянувши на Макара, Репетюк пройшов до дверей. З порога він відкозиряв Шурі.

Справді, райок уже надійшов. Тихий, повільний і невиразний. Сиві тумани стелилися низько, поземно.

Шликів не було до чого чіпляти — кашкети ж були студентські, — і тим часом доводилося засувати їх у кишені. Бунчужний видав кожному гвинтівку й кулеметну стрічку а патронами. Хлопці взяли гвинтівки на ремінь і підняли трупу. Вирішили поховати Icy десь тут: і на захід і на схід залізнична колія була ще гетьманська. Макар з Шуркою мали й далі йти пішака.

Вони вийшли надвір. Окіл залягали чорні під паром поля, халупка стояла край дороги. Півкілометра далі починався виселок. Ближче праворуч була ліщина і за нею, очевидно, став чи річка.

— Ідіть до ліщини, — порадив хтось з козаків. — Там з учорашнього бою одна коло одної воронки, і копати не треба. Поставите у воронку, землею присиплете, от і вже.

В ліщині справді були сліди недавнього бою. Багато кущів розламано або викинуто з корінням, там і тут валялися підсумки, порожні стрічки. Неглибокі, тридюймові воронки траплялися тут і там. Вчора Петлюрині «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків[473]. За згірком справді текла річка.

Шурка вибрала воронку край ліщини, у вибалку. Вона була глибша за інші й примітна — над нею височіла розчепірена стара верба. Хлопці спустили труну на землю. Ранок був мрячний, пронизливий, з голови до ніг прохоплював дрож. Після безсонної ночі ломило голову. Шурка стояла, тісно запнувшися в своє пальто, — тільки два пасомки кучерів стріпувались з-під шляпки. Всі похапали лопати — тягло зогрітися і розім'яти застиглі кістки.

Дно воронки трохи розчистили, на дно встановили навскоси труну.

— Ну, Ico, спи, — сказала Шурка, — прощай!

Вона нахилилася, взяла жменю глини й кинула на труну. Тоді кожний також взяв грудку і кинув. Поривом вітру принесло дощ, і він заторохтів по труні.

— Треба б той… — зніяковів Сербин, — сказати щось чи заспівати, як це буває, я не знаю…

Всі подумали якийсь час. Говорити не було що. Шурка взяла лопату й копнула землі. Тоді Туровський зсунув кашкет на потилицю:

Всім стало незручно, але стиха всі підтягли теж — понуро, журно, немов і ховали вони саме ці слова, саме цю мелодію старої студентської пісні:

Шурка заплакала. Великі швидкі сльози потекли по мокрих щоках.

— Рано ти, Ico, померла… Прекрасна дівчина, тобі б жити й жити. Ці сволочі забили тебе. Нехай, нехай! їм це не минеться! — Шурка посварилася кулаком кудись назад. Потім вона підхопила спів на весь голос:

За п'ятнадцять хвилин на місці воронки виріс невеличкий горбок.

— Запам'ятати б, де… — тоскно сказала Шурка. — А що, як вербу цю зрубають?

— Все одно, — гірко сказав Макар, — завтра цього місця не знайти. Осінь, дощ… — Він махнув рукою.

— Пішли.

Край ліщини стали прощатися.

— Ну, козаки! — криво посміхнулася Шурка, і Сербин, Туровський та Теменко почервоніли всі враз. — Прощавайте, козаки. Була б хустка, подарувала б котромусь. Як у пісні тій… Неодмінно хустки треба…

Макар мовчки потис руку всім трьом. Потім вони з Шуркою перестрибнули через воронку і пішли.

— Зайди ж до мами! — гукнув Сербин. — Скажи, що я скоро. От тільки Київ візьмемо. Чуєш?

— Добре.

Макар з Шуркою зійшли з пагорба і пішли вздовж річки. Туман здіймався вгору — була, мабуть, вже восьма година. Шурка ховала підборіддя в піднятий комір. Макар тер здоровою рукою неголені щоки. Йшли похмурі й мовчазні. Так пройшли не менше версти.

— Дураки, — зітхнув нарешті Макар, — не розумію…

— Я теж чогось не розумію, — Озвалася Шурка. — З одного боку, вони проти гетьмана, але з другого… — я чогось не розумію!

— Розуміти, взагалі, нічого! обурився Макар. — Націоналістичний бунт! Як ви не розумієте! Націоналістична інтелігенція на чолі селянської власницької стихії. Все зрозуміло, і це агломерат, ні, конгломерат…

— Що таке агломерат і конгломерат?

Макар гнівно поглянув на Шурку.

— Ви ж скінчили гімназію, Можальська!

— Макар! — розітнулося раптом десь здалека ззаду. — Шура!

Вони спинились.

— Сербин? Чи хто?

То був Сербин. Він біг з пагорба, розмахуючи руками.

— Щось трапилося. Чи нам вертатись назад?

— Почекайте! — гукнув Сербин.

Він підбіг задиханий, притримуючи серце, довга піхотинська гвинтівка, взята на ремінь через плече, нещадно колотила його по клубах і попереку. Кілька секунд він не міг мовити й слова.

— Що таке?

Сербин гучно зітхнув і почав стягати гвинтівку через голову.

— Я піду з вами… — благально прошепотів він, немов чекав на рішучу відмову.

— А гвинтівка?

Сербин розмахнувся і пошпурив її геть униз, у річку. Гвинтівка шумно вдарила по воді і несподівано тихо й швидко зникла. Якусь мить ще розбігалися брижі туди та сюди. Потім їх знесла вода, і річка знову пливла собі далі, тиха й байдужа.