Старий машиніст-інвалід Кульчицький, Стахів та Броньчин батько, висунувся з повітки, На обличчі в нього була дротяна сітка, голова й плечі замотані ганчір'ям. Зеленою гілочкою в правій руці він помахував навкруги. В лівій руці курився гніт. Старий саме брав осінній, гречаний мед. Стільники лежали гіркою серед двору. Два десятки вуликів усіх систем — від простої довбанки під стрішкою аж до берлепша й дзержона — вишикувалися рядками між кущів аґрусу та порічок під яблуньками й абрикосами.

— А, можна, можна, милості просю, голубок! — Старий закивав головою. — Наїдайся собі на здоров'ячко! — Він обережно знімав бджіл з пальців і пускав їх летіти. — Тільки ж гляди, щоб з двору не виносив! Хоч одне візьмеш у кишеню — дожену і наб'ю… Тю, дурна! — Він співчутливо похитав головою, знімаючи бджілку, що вжалила його в руку. — Я ж тобі зла, божа твар, не бажаю. Ай-яй-яй…

Старий підійшов до штахета, що відділяв палісадник від подвір'я, і вказав зеленою гілочкою:

— От тамечки рви, голубок. Циганку можеш, золоту ранету або ж антонівку. Тимофія теж. Мордочок скільки хоч. Фунтовку вирви одну. Або гіркий запах… Маргарита ось та сонця тільки не займай, голубок! Вони лічені. Маргарита сімнадцять, японського сонця три. — Старий зітхнув і похитав головою. — Така вже біда! Третій рік сонечко родить, а ніяк скоштувати не дадуть: не виспіє ще, а вже обносять. Мені б тільки встановити, яке воно на смак, а там… — Він махнув рукою. Потім таємниче нахилився до Золотаря через плече. — Я вже до неї, до яблуньки то їсть, таїнствений сигнал приладнав. Як секрет…

Старий переступив штахет і підійшов до молоденької яблуньки з трьома великими вогнисто-жовтими плодами. Він простяг руку і тихо торкнувся гілля.

Тої ж секунди оглушливий дзвін вибухнув з усіх боків. Калатало десь у хаті, деренчало під повіткою, дзвонило в кузні, і захлиналася сирена у собачій буді. Гримлячи цепом, з лютим гавкотом з буди вискочив Полкан, з кузні, розмахуючи молотком, виплигнув десятилітній Юрек, на ґанок вибігла сама пані Варвара, Стахова та Броньчина мачуха, з квартою паруючого окропу в руках. Все обійстя знято на сполох. За парканом у сусіди Кроса надривався Полканів брат Карачун. Собачий гавкіт, куряче кудкудакання, індичий блевкіт покотилися від двору до двору вздовж вулички, на обидва боки, на ціле передмістя Кавказ.

— Хе-хе-хе! — старий машиніст задоволено потирав покусані руки. — Відміняється! — замахав він гілкою до пані Варвари. — Маневри! Ученіє…

Полкан негайно ж поліз у будку назад, Юрек зник у кузні, пані Варвара, кленучи свою долю, повернулася на кухню.

— Як бачиш, голубок! Вночі й не підходь! Іди собі краще аж у той куток — циганка там або ж ранет… — помахуючи гілкою, старий пошкандибав до повітки. На порозі він ще спинився. — А що це вашого заводіяки не видать? Зілов, питаюся, Іван де? У тюрягу ще не сів? І про Козубенкового синка нічого не чуть? Сидить собі у концтаборі? О-хо-хо! Молоді, гарячі… — він махнув рукою і зник. Рої бджіл метнулися за ним у півсмерк повітки.

Золотар зірвав півдесятка ранетів і ліг горілиць у траву.

Отава була вже прижовкла й присохла, у верховіттях дерев теж золотився осінній лист, виноградна лоза на веранді у Кроса стояла яскраво-червона з фіолетовими бережками. Зате небо було прозоре, повітря терпке, і західне сонце стелило над землею м'яке пестливе тепло.

Золотар відкусив сніжно-білу м'якоть ранета, заплющив очі і заспівав:

— Завів! — розітнулося над ним. — Умер козак і лежить, та нікому затужить… — Стах стояв над Золотарем, привітно й глузливо всміхаючися. Він був весь у мастилі й мазуті. — Лежи. Піду в будуар туалет робити! — Він побіг до повітки, де знадвору висів бляшаний умивальник. — Здорові, тату! — гукнув він під повітку. — Невже живі? А я думав, якась бджола вже ковтнула! «Ой були в кума бджоли…»[426] — заспівав він, але зразу ж урвав і почав пирхати під умивальником.

Коли Стах докінчив туалет і, простягтися поруч Золотаря, взявся до яблук, Полкан загавкав — і в двір увійшов Шля Пір тес. За ним позаду йшов іще хтось.

— Хто то? — сів Стах. — Яке він має право?.. Голова ялова! — засичав він, коли Піркес наблизився. — Ти кого це сюди привів? Ти думаєш, як тобі дозволено з нами зв'язок тримати, то…

— Та це ж Кашин…

— Бачу, що Кашин, а не машин! Для чого? Підведе під пень кашляти…

— Не бійтесь, будь ласка, — почервонів злегка Кашин, — до нього долинули останні Стахові слова. — Я все одно знаю, хто «Червоно коло»…

— Га?

Всі змовкли. Золотар звівся на лікті. Кашин посміхався.

— Яке такс «коло»? — нарешті муркнув Стах. — Що за таке «коло»? — Він вколов Піркеса швидким, але лихим поглядом. — То він собі «коло», а до чого тут ми?

Піркес коротко засміявся і сів навкарачки.

— Він сам дізнався, що я підписувався «Червоне коло». Сам дізнався і про вас. Оце до мене прийшов. Єрунда! Я його знаю. І потім… — Піркес зареготав знов, — він сам «Чорна рука».

Золотар гриз яблука одне за одним, з хрускотом, і шпурляв качани у вулики через кущі.

— Облиш! — кинув Стах. — Полякаєш бджіл. Яка така «рука»?

— Та годі! — розсердився Піркес. — Тепер вже все одно. Все одно він знає. І «Чорна рука» — то він…Стах завовтузився у траві — йому заважала якась грудка. Потім поліз до кишені по махорку, але згадав, що батько в повітці, і поклав капшук назад.

— Спасибі кумі, що кума добра… Скільки вас?

— Кого?

— Таж отих рук… чорних?

Піркес реготав:

— Стільки ж, як «Червоних кіл».

— Я один, — відповів Кашин і теж сів.

— Непонятно! — насупився Стах. — Це ж така організація «Чорна рука»?

— Ага! — пробуркотів Кашин, беручи ранет. — Тільки уся організація — я сам.

— І зразу був сам?

— І зразу сам. Весь час сам.

— Начальнику дільниці вікна бив сам?

— Ага…

— Дверні ручки в німецькій комендатурі мастив?

— Ага…

— І німецького офіцера дьогтем облив сам?

— Сам. Я йому ще морду набив… німчурі проклятій!

— Понятно! — сказав Стах. — Натруси, Зіновій, ранеток. — Потім він упав лицем у траву і почав реготати, хвицаючи ногами. — Ой, держіть мене, не можу! Пацани!

Золотар і Піркес реготали теж. Сміявся й Кашин. — Кашин був здоровий, плечистий юнак, з широкими грудьми й м'язистою шиєю. На передмісті Кавказ він славився першим хуліганом. Його боялися всі дівчата та й, правду сказати, хлопці.

— Ех, правий край! — ляснув його по спині Піркес. В футбольній команді, де Піркес грав за голкіпера, Кашин грав правого края. Футболіст він був прекрасний. — «Чорна рука»! — Піркес зареготав знову. — З Пінкертона взяв?

— З кінематографа. Минулого року картина така була.

В цей час хвіртка на вулицю хряснула, Полкан забрехав і, плигаючи через штахет, вулики, кущі аґрусу, в садок метнулося дівча — в короткій дитячій спідниці, з стриженою вихрастою білою головою.

— Одуванчик!

Одуванчик перестрибнула грядку з кабаками і впала в траву між Піркесом і Золотарем. Вона задихалася і ледве могла говорити.

— Гальку… забрали… з бідонами… господи…

Коли вона сяк-так віддихнула, вона переповіла все докладно. Івана Коротка Галя возила бідонами прокламації до Зілова в ліс. Сьогодні вранці її чекала засідка. Одуванчик аж затиналася, очі — сині ґудзики — були круглі, волосся вихрами стирчало сюди і туди. Вона доказувала до кінця, тоді починала спочатку, доказувала до кінця і починала знов. Стах не сказав нічого, він сидів, охопивши ноги й сперши підборіддя на коліна.