— Іч, шкура… — флегматично кинув крізь зуби Золотар.

— Нема такого дерева, щоб на нього птиці не сідали, — почав Стах і вже розкрив був рота, щоб встругнути щось веселе і не зовсім пристойне, та Піркес його зразу перебив.

— От що, хлопці, — сказав Піркес, затинаючись і хвилюючись, — так далі не можна! Треба утворити бойову дружину. Дістанемо бомбу і кинемо в Таймо. Ми назвемо дружину «Червоне коло», — раптом придумав Піркес. — 3 одного боку це буде коло червоних друзів, а з другого — хто потрапить у це коло, тому…

Але Стах раптом споважнів:

— Постривай, голубе. Не лізь попереду батька в пекло. Є на світі старші люди, їм краще знати, що й до чого… Поспитатись треба, тоді…

— Ат! — розсердився Піркес і, не попрощавшися, пішов геть.

Схвильований, цілком поглинутий своєю ідеєю, поспішав Піркес до «Кафе безробітних офіцерів». Проходячи повз книжкову крамницю, він, проте, на хвилинку затримався. Портрети гетьмана Скоропадського та генерала Ейхгорна, що лежали на вітрині, спинили його увагу. Він вагався мить, потім мерщій зайшов до крамниці. За дві останні крони він придбав обидва і, скрутивши їх трубкою, повагом подався до кафе.

У кафе було ще порожньо. Біля рояля, на звичному Піркесовому місці, стояло аж чотири пюпітри. Полковий капельмейстер і чотири музиканти розкладали ноти та інструменти. За буфетом, розгладжуючи нафабрені вуса, точнісінько, як це він робив на параді перед полком, стояв полковник Самойлович. За касою сидів штабс-капітан Дерев'янко. Чотири прапорщики з білими серветками через лівий рукав вишикувалися біля дверей до кухні, чекаючи на відвідувачів. Верхню одежу біля вішалки приймав інтендантський чиновник Міклашевський.

З двох десятків столиків зайняті були тільки два. За одним регент Хочбихто з трьома приятелями грав у преферанс — пляшки з пивом стояли на окремому столику. За другим обідав на самоті начальник міської комендантської сотні поручик Парчевський. Піркес завагався, потім тихо сів за крайній столик біля виходу.

Але Парчевський помітив його зразу і привітно замахав рукою.

— Алло, Піркес! — гукнув він. — Сідайте до мене. Така нудьга.

Піркес, зніяковівши, підійшов. Після вечора в день оголошення страйку він з Парчевським не зустрічався.

— Півдюжини! — гукнув Парчевський. — Пане прапорщику!..

— Нудно, — сказав Парчевський, розливши пиво. — Розкажіть що-небудь, Піркес… Ну, скажімо, про гімназію… — він закурив. — Як це було давно… Вам скільки років, Піркес?

— Дев'ятнадцять.

— А мені двадцять один… Втім, це безперечна помилка. Мені щонайменше п'ятдесят.

Піркес глянув в чотири «георгії» на його грудях.

— Вірно, — перехопив його погляд Парчевський. — І війна теж. Ці «георгії» я одержав, ще бувши вольнопьором. Я геройствував на злість «вовчому» білету. Що ж… — він криво посміхнувся, — «георгії» справді знедійснили «вовчий» білет: мене послали в офіцерську школу. Тоді я точно знав, що мені вісімнадцять років. І життя попереду мені здавалося таким нескінченним… Це, мабуть, того, що кожної хвилини меле могли вбити. Втім, і тепер щохвилини мене можуть вбити. Значить, не тс… Ну, розкажіть же що-небудь. Що ви читаєте? Філософів, як Макар? — Парчевський всміхнувся. — Макар все такий же? Все не трапляється його бачити. Ніцше, Кант і Пінкертон. Чи він засів тепер за Карла Маркса?

— Не знаю, — почервонів Піркес.

— А от я Карла Маркса не читав і не читатиму. Все одно не зрозумію! Ви ж знаєте, свідоцтво у мене за чотири класи… Після того навчився я ще рубати голови, ходити в розвідку, командувати півескадроном… Пийте! Пиво чудове.

Він знову налив два бокали темного й пінявого пива. Свій перехилив до дна і зразу ж налив третій. В цей час полковий капельмейстер змахнув паличкою, і квартет заграв модне аргентінське танго. Парчевський одсунув бокал і нахилився до Піркеса через стіл. Очі його були тоскно змружені.

— Слухайте, Піркес, в гімназії ви були відомі як найперший розумник… Та киньте, я не компліменти! Вам справді все зрозуміло, і ви знаєте все. Піркес, з'ясуйте мені все!

— Я не розумію… — знітився Піркес. — Я… Парчевський сердито відхилився і ковтнув третій бокал.

— Зате я розумію вас! — сказав він злісно. — Ви думаєте собі так: і чого він причепився, офіцеришка, браидахлист, золотопогонник! Гімназичний товариш знайшовся! Розпитує з провокаційною метою… Ну, скажіть, так же, так? Ні, — спинив він Піркеса, — не треба, не кажіть, знаю й сам… — Він відвернувся до вікна і засвистів під пристрасний смуток жагучої мелодії.

Піркес відкашлявся.

— Вірте, Парчевський, — відкашлявся він ще раз, — я сам зараз якийсь розгублений… все валиться з рук… в голові купи не держиться… Ви питаете, що я читаю? Га-га-га! Я не читаю нічого. Все сплуталось…

— Справді? — Парчевський жваво обернувся і уважно глянув на Піркеса. — Ні, ви не брешете… Шая! — раптом поклав він руку поверх Піркесової. — Шая! Мені дуже тяжко.

Квартет скінчив, і флейта урвала останню ноту враз.

— Пане прапорщику! — гукнув Парчевський. — Дайте карточку!

Потроху відвідувачів прибувало. Два столики зайняла компанія веселих і гомінких австрійських фендриків. За столом ліворуч шушукалися двоє спекулянтів. Дві проститутки пили лимонад за столиком біля вікна. Квартет заграв «Ваши пальцы пахнут ладаном»[368].

Парчевський зіпер обличчя на руки.

— Можливо, я трохи зарано почав воювати? З сімнадцяти років. Ви пам'ятаєте Жайворонка, Піркес?.. Він почав з чотирнадцяти. Шістнадцяти він загинув. З «Георгіями» на грудях. Кому це було потрібно?

Піркес завовтузився на стільці. Парчевський його спинив:

— Я знаю, що ви скажете, Шая. Не треба. Я знаю й те, що у вас зовсім не туберкульоз після сухого плевриту. І знаю, що цю кулю ви дістали під Гніванським мостом, в червоно-гвардійському загоні. «Георгія» вам за це ніхто не давав. Хочете мій один? — Парчевський поклав руку на свої чотири хрести. — Хочете всі? І той, що за Перемишль, і той, що за Раву-Руську, і за Стоход, і за карпатський прорив![369] От цією шаблею я зрубав тоді шістнадцять австрійських голів. Отаких самих, — він кивнув на фендриків за сусіднім столом. — Кому це потрібно? В ім'я чого?.. Бефстроганов, два рази, — кинув він прапорщику-офіціанту, що схилився з карточкою біля них. — А посвідку про плеврит вам видав доктор Крайвич — гінеколог, зауважте. На вашому місці я б спішно шукав терапевта. Крім того, Крайвич більшовик і підпільник. Державній варті це відомо. Не треба бліднути, Шая. Але на місці Крайвича я б не затримувався тут довше двох-трьох днів…

Квартет змовк, але в залі було вже доволі гомінко. Прийшли актори з театру мініатюр разом із своєю. примадонною, каскадною солісткою Колібрі. Вона справді була крихітна й мініатюрна, мов ліліпутка. Як і належить, чотири актори і дві актриси негайно ж зняли претензійний галас на цілий базар. З драматичного театру прийшов любовник Сокалов з дружиною, інженю Долімовою. Якийсь німецький лейтенант пив пиво удвох з своєю вівчаркою. Вівчарка сиділа на стільці, перед нею на столі стояв кухоль, і вона хлебтала пиво не Поспішаючи. Актриси мліли і стріляли очима на лейтенанта. Лейтенант презирливо не зважав.

Парчевський примружився і розглядав лейтенанта крізь кільця цигаркового диму.

— Німці, — ні до чого, просто так, сказав він, — запеклі вояки. Зараз на західному фронті у них успіхи. Чули про Маас і Верден?[370]

— Боюсь, — хрипко засміявся Піркес, — що вони програють на сході.

Парчевський подивився уважно, але нічого не сказав. Квартет заграв якусь шансонетку з репертуару Колібрі. Австрійські фендрики послали їй букет троянд. Вона кивала головою і кокетливо показувала зуби. Парчевський раптом перехилився до Піркеса через стіл.

— І потім, — швидко сказав він, — ви знаєте Зорю, Кагановича, Василенка. Топоркова і Торнбойма? Ну да, наш міський голова і члени міської управи. Приховані більшовики. Не сьогодні-завтра їх арештують.