— Хіба що там... — несміливо сказав хтось, вказуючи на величезну теплицю.

— Ні! — закричав полковник. — Не можна там! Звідки ж ви тут взялися на мою голову?

Переконувати не було сенсу. Та й перекопувати направду теж. Люди пішли.

— Город мені загубили... — бурчав полковник і поспішав додому. До біса врожай і американські гроші. Головне, таємниця залишилась таємницею. Поки що. А гроші можна віддати Олі — в скарбничку для лікування.

Чи, може, вистачить на коробку приводів для винищувача? 

Собаки в небо не дивляться. Хіба що у небі качка чи інший якийсь птах. Але винищувачі, звісно, не дичина, тож псу немає на що глядіти.

Ви спитаєте, а чого ж ми тоді з Марусею прийшли туди, на Скнилівський аеродром? Що забули на авіашоу незряча дівчинка й пес? Так, краще було б, якби ми залишились вдома. Та ми дуже хотіли бути там з нашим старим.

Він аж сяяв. У той день взагалі все сяяло — наш полковник, і сонце, і техніка. І заздрістю до молодих пілотів кров старого майже не пахла — майже.

На аеродромі гули, злітаючи, літаки і гули натовпи. А керосином тхнуло аж так, ніби тисячу впертих полковників розізлилися разом.

Люди задирали голови, діти тицяли в небо пальцями. Всі, крім Марусі, мружились. І посміхались всі. Солдатську кашу із запахом згірклого масла — військовий делікатес — накладали у металеві миски усім, крім мене. Каші мені остогидли, та в животі урчало — а може, це джміль пролітав біля мого вуха. Я ліг на траву, міркуючи, що Маруся могла б поділитися, а вона сиділа, схрестивши ноги, і наминала кашу. І я задрімав на сонці.

Полковник десь вештався зі зграйкою таких самих льотчиків-пенсіонерів. І Оля кудись запропала, обіцяла скоро повернутись — може, хотіла швиденько купити декілька антикварних АН-ів.

Спека пахнула солодко потом і дешевим дезодорантом. Все було добре. Так добре, що тільки це мало насторожити.

Той літак вже летів над нами. Я не бачив — собаки ж не дивляться в небо. Тільки страх, оглушаючи, вдарив мене у ніздрі.

Винищувач летів на рівні моїх очей. А вітер приносив заблукалі сніжинки з високих тополь.

Винищувач летів крізь людей, крізь їхні паперові тіла, які раптом нічим не пахнули. А від землі піднімався запах сухої трави й волошок.

Винищувач вибухнув — але я і тоді не вчував вибуху. А солдатська каша все пахнула згірклим маслом в гарячій мисці.

Зависнули в небі білі парашутисти. Люди бігли й кричали. І пахнули тільки солодким потом і тими своїми дезодорантами.

І я теж кричав, і Маруся. Я тільки не міг розібрати, що саме вона кричить. Здається, вона все повторювала питання:

— Це літак? Це літак? Це літак?

Оце мене чомусь і вразило найсильніше. Я подумав, як вона знає? Я хотів, щоби вона не знала. Понад усе хотів. Аби вона теж чула тільки запах трави й волошок.

Але все одно — прибіжить Оля, вона, як завжди, щось вигадає. Забере нас із цього поля, де звідкись взялись у кінці липня сніжинки з високих тополь. Маруся повірить: в останню мить літак стрімко піднявся в небо, він витягнув — так, як колись її дід, проти законів фізики. І поки мала у це віритиме — так буде. Тільки Іван витягував над безлюдним степом. Бог теж, вочевидь, любить тишу — дива не стаються при свідках. І навіть із щасливчиками.

— Це літак?

Я не можу відповісти Марусі. А Оля з’явиться, і щось вигадає. Оля ж з’явиться?..

Люди тікають. Люди штовхають, не помічають дівчинку і собаку. Люди шукають своїх. Йдуть туди, де винищувач виконав свою роботу — не там і не так — але винищив. Люди шукають своїх. І на мить, прости Господи, я розумію, за що полковник тебе недолюблює. Треба вибиратися звідси. Я за Марусю відповідаю. Можливо, тільки я тепер і відповідаю за неї. Може, нам теж треба шукати своїх? Тільки як? Серед усього цього…

Я ж не візьму тут слід, я чую тільки запах сухої трави і згірклого масла, і дешевих дезодорантів. Я знаю, треба вдихнути, наче розплющити очі. Припинити цю захисну реакцію. І я вдихаю, вдихаю, вдихаю — і задихаюсь. Я не можу видихнути цей жах.

Заспокоїтись і згадати: руки полковника пахнуть землею з городу на Замарстинові, яблуками і хлібом. Руки Олі — старими речима, переплутаними історіями, рожевою помадою і книжками. Люди пахнуть собою. Навіть якщо люди померли, вони ще деякий час пахнуть собою — аж поки не полетять на небо.

Ми йдемо шукати — яблука з хлібом, книжки, старі речі, помаду. Ми йдемо.

Ось чоловік. Це не наш старий — ходімо, Марусю, далі.

Ось жінка. Лежить донизу лицем — у джинсах, як в Мами Олі, в чорному ліфчику. Ні-ні, я б упізнав. Хоча чуття пропадає й з’являється знову, так, наче радіохвилі у нашій мушлі. Ш-ш-ш.

— Заберіть звідси собаку!

Ш-ш-ш. Тихіше, я й сам хочу піти. В цьому галасі ми нікого не знайдемо. Серед рук, ніг, очей, розкритих ротів, — якби я міг говорити, я так і сказав би Марусі. Чи ні, якби я міг говорити — я би тепер брехав. Я би тепер... Ми з Марусею не можемо залишитися самі. Як я її берегтиму? Як я її відправлю на лікування в Берлін? І досить уже втрачати усіх по черзі.

А люди шукали своїх. Виходили на сцену, до мікрофона, вигукували чиїсь імена:

— Андрій! Андрій!

— Таня! Ну Танєчка...

— Маруся! Маруся, где ты? Папа! — крикнула Оля.

І я подумав, чому російською? — вона ж уже українською так добре говорить. Яка ж недоречна, незграбна думка в такий момент. І ось Маруся та Оля вже обіймаються біля сцени. Коли кінець світу, стає зрозуміло, що справжнє — це все-таки поміж людьми.

Мама Оля знову піднімається до мікрофона — кликати батька, повідомляти у порожнечу: з його качками все добре. Тільки ніхто не відповідає. Маруся гладить мене і просить:

той

дзвінок.

— Не вий, Доме, ти лякаєш людей.

Пробачте. Пробачте мені, будь ласка.

Полковник так і не відгукнувся. Ніхто не бачив старого Цілика.

Мама Оля носилася між лікарнями, моргами й чим там ще. Проривалась, мабуть, назад, на аеродром.

Ми з Марусею вдома чекали дзвінка — і дзвінки були.

— Як полковник повернеться, передай, це Карімов, з Легниці...

— Як Цілик повернеться, передай, це Артем Тихенко...

— Як полковник повернеться...

— Як повернеться...

— Як...

А потім був

— Привіт, — і довге мовчання.

Телефони нічим не пахнуть, крім рук і пластмаси — пахнуть люди, що тримають в руках телефонні слухавки. Я все зрозумів.

— Маша? Машуня! Де ти? Де ти, скажи?

— Ви там... усі?

— Ні, я сама. Маша, де ти?

— А де... Де всі? — питала старша Марія, вісім років потому, як пішла з валізою, не взявши з собою ключів. — Марусю, де всі?

І Маруся розповідала: Ба — лежить за містом на цвинтарі, Тамара — збирає в Іспанії мандарини чи апельсини, Мама Оля — зараз бігає в пошуках батька, а зазвичай працює в своїй крамниці, сама Маруся — вчиться в тій самій школі, зустрілась з батьком, мріє вивчати літературу. І всі дуже-дуже скучили.

— Ми так скучили за тобою. Ми всі так горювали. Ми... Ти тепер повернешся?

— Ні, я просто побачила у новинах... Я ж розумію, що ви всі попретеся дивитись на літаки... Бабуся померла... А як же дід?

Маруся наче навмисно тягне розмову, ніби вона у фільмі про американську поліцію. Обладнання зафіксує, звідки телефонує втікачка, і ми її тепер неодмінно знайдемо. Вона ж нас знайшла — попри депортацію на чужий телефонний номер. Варто було лишень дочекатися оновлення телефонних довідників.

Коли в слухавці залишаються тільки гудки, мала опускається на підлогу поруч зі мною:

— Він знайдеться, не бійся, — каже вона про старого. — Навіть Маша тепер знайшлася.

Тільки пізно вночі, коли Оля вже вдома, в квартирі на Лепкого лунає дзвінок з лікарні:

— Так, я його донька! — кричить Оля в слухавку. — А він... Так, дякую, виїжджаю!

І вони виїжджають в кардіологічне відділення на далекій Топольній. А я залишаюся сам. Хтось дзвонить — товариші Цілика чи Тамара. До Іспанії ж, певно, теж дістались новини.