— Він придатний хіба що вівці пасти, — дядько виголосив це, наче вирок.

Та він, здається, і працював суддею.

Суддя та Господар ще сперечалися, й тільки третій усе мовчав і курив. Той, що завжди мовчав і курив, і ніколи не схибив.

Ось може людина зватись Вадимом й не мати жодної вади. І може пес зватись Господнім Псом, а бути таким невдахою, таким свідченням геть не господньої, а дуже людської природи — чи то здатності, чи то навіть любові до помилок.

На календарі, що висів при вході до старого будинку Господаря, був 1992-й рік і голі жінки. Це був уже другий календар після бердичівського із Трійцею, що запам’ятався мені. Я вже довіку звертатиму увагу на календарі.

Знаю, нечесно так ставитися до своїх обов’язків. Бо з яким же задоволенням я вгризаюся у кістки або — якщо пощастить — то й в соковите м’ясо. То що ж я хочу, аби хтось інший вбивав замість мене? Треба жити так, як їси. Господар має рацію, певно: жити — як полювати.

Виготовляєш опудала, встановлюєш кілька на видноті. Здалеку здаватиметься: це справжні качки застигли посеред води, як люди посеред площі. Насправді ж, це просто ляльки ганчіркові на мотузці. Чим більше ляльок, тим краще: вони дешеві, та й грошей не шкода. Річ же не в грошах, а в ідеї — у справедливості, якщо завгодно. Хоч я цієї справедливості й не розумію. Та Господар упевнено каже: хто хоче обманутися, заслуговує бути застреленим. І долоні його ще сильніше пахнуть порохом і гаманцем зі шкіри.

Втім, занадто багато ляльок — теж недобре. Опудал має бути стільки, скільки потрібно, аби справжня качка вирішила приєднатися до своїх — зімкнути ряди. Качки дурні, хочуть чомусь, аж до смерті, триматися купи, бути одне із одним.

Коли наставите ляльок на озері, сховайтеся та чекайте з рушницею напоготові. Якщо будете терплячими й незворушними, підстрелите кількох птахів. 

Маша — дитина Господаря. Та, яку він ростив із донькою полковника ще тоді, коли вчив дітей неправдивій, але повчальній історії — замість безідейної географії. Та ростив недовго. Коли Маша була ще зовсім мала, з її матір’ю та Господарем трапилася сумна історія. Поїхавши до казкової країни Чехословаччини, Господар випадково зрадив дружині з красивою, але, вочевидь, не дуже моральною комсомолкою. Щоправда, поїздка виявилася й не зовсім

марною — крім звістки про зраду й вагітність, яка пізніше виявиться вигадкою, Господар, як чесна людина, привіз із Чехословаччини подарунки та люстру з богемського кришталю — просто шикарну.

У нас все більше бабусі з сірими кучериками, що стирчать з-під хусток. У Маші — товста темно-руда коса. Маша дивитиметься, як я принесу сьогодні в зубах скривавлену качку. Господар спитає доньку: тобі подобається на полюванні? Й Маша, як маленький тихий солдат, обов’язково відповість батькові: так. Але ж я бачу — їй не подобається...

Машина мати так і не пробачила зради, щось не давало їй забути образу — можливо, якраз та прекрасна люстра над головою, а може, дурний характер, що передався їй від батька-полковника. Втім, чотирнадцятирічна Маша навряд задумувалася про все це. Я й сам нічого цього не знав і щасливо не знав би й досі, якби не те останнє полювання...

Маша приїхала під кінець літа. Вглядалась у мертві голови кабанів й опудала впольованих качок у новому великому домі — не лякаючись, ніби все життя вона жила серед опудал. Відповідала на все: так, ні, не знаю — наче солдат. Дуже тихий, маленький солдат. Коли ж починала говорити, очі її світилися, й вона ніби була вже не тут, в Новерську, а в далеких місцях, з її минулого. Ця дівчинка, здається, любила все велике, величне навіть. Наше озеро було для неї занадто малим. І це попри те, що сама Марія була найменшою дівчинкою, яку я коли-небудь бачив. Хоча я, якщо чесно, бачив у Новерську не так багато дівчат — може, й жодної.

Господар підносить рушницю в небо, наче хоче його розстріляти... І тут я чомусь кричу. Тобто я, звісно, гавкаю. А на мене кричать. І хтось сміється позаду, а хтось каже:

— Не матюкайтеся, тут дитина.

І ще:

— Заберіть цього тупого пса.

Так все й вирішилося. Я все зіпсував. Розлякав качок на озері. Качки — не такі й дурні. Довго не повертаються на місце, де їх сполохали.

Тож тепер у лісах під Новерськом на кілька пташок більше, ніж могло би бути, й менше на одного-єдиного пса — мене. Думаю, замість мене Господар взяв собі нормального собаку.

Але Господар любив мене, як умів.

Ви, люди, може, не усвідомлюєте цього, та кров завжди пахне по-різному. Пахне страхом чи щастям, ненавистю чи бажанням. Кров усіх вас видає. Принаймні мені. 

Дорогу від Новерська до Львова вистилають тумани. Стеляться, прикриваючи й без того невидиму дорожню розмітку. Може, тумани й з’їли її, білу захисну лінію, — тумани, дощі й протектори великих машин.

Водії пливуть за світлом на поворотах. Тут нікому не хочеться бути першим, бо нічого не видно попереду. Крім маячків того, хто був на твоєму місці на мить раніше. Перед тобою червоні вогні, білі — назустріч. Є така загадка, не знаю вже, де почув: дві ріки, біла й червона, течуть поруч, як зустрінуться — буде горе.

Погано, що не видно розмітки. Машине волосся липне до скла. Я лягаю на її голі коліна, щоб їй — тепліше. Вона ж його донька. Господаря. Він ще поруч, хоч і везе нас геть. І в цю мить я не знаю, як житиму без нього. Птах був того не вартий...

Я знаю, як це важливо — говорити. Коли тобі бракує чогось, уже знаєш його вагу... Може, вони ще поговорять? Не тепер, але коли Господар повернеться. А я все собі повторюю: Господар повернеться. Бо що я ще можу? І дівчинка мовчить. А вона ж могла би вмовляти, погрожувати, благати. Говорити хоч як.

Коли вивантажують речі з машини й Господар знову сідає за кермо, я вибігаю на порожню нічну дорогу.

Коли від тебе ідуть, треба бігти слідом і голосно гавкати — або кричати — що вмієш. Чи краще було би бігти мовчки, не видаючи себе? Берегти сили. Рвонути аж до Новерська чи Києва, чи... та хоч до Сан-Франциско! — куди б не поїхав Господар. Бо хто я тепер? Чий?

Фари засвітилися, готові влитися в червону ріку. Мотор загарчав на мене, як хижий пес. І Маша схопила мене за ошийник. Вона все розуміє: бо теж хоче бігти за батьком.

Невеличка жінка з втомленим обличчям підіймає валізи:

— Пішли, доню.

Не пішли. Побігли — за червоними вогниками. Маша не одразу мене відпустила й бігла разом зі мною чи, певно, прикриваючись мною, моєю вірністю. Автомобіль загальмував. Так голосно, що люди в сусідніх будинках й птахи на деревах, певно, прокинулися — визирнули з-під ковдр і крил.

Я думав, Маша нарешті щось скаже. Я сподівався на неї. А вона голосно дихала та мовчала. Й тоді Господар з розмаху заїхав мені по носі — як тоді, за качура. Як завжди. Майже не боляче.

Господар сказав:

— Тут дім! — як команду дав.

Дивна команда «Тут дім!» — я назавжди запам’ятав.

І ми пішли до мого нового дому. А Господар стояв і дивився вслід, щоби ми й не подумали бігти за ним.

Та Господар любив мене. Всі це знають. Клянуся своїм собачим чуттям, я чув запах любові й смутку. І навіть увечері вулиця все ще пахнутиме отак — любов’ю та смутком — аж до наступного ранку. Людям здаватиметься, ось-ось піде дощ. Але більше ніхто ні від кого в те літо не піде. 

Залізна брама. Сходи пахнуть спиртом, котами і молоком, а ще... Хай мені бультер’єр! Слідів так багато, аж нудить. А блювати перед дверима — кепський початок знайомства.

місті всюди так. Сотні отруєних місць — під’їздів, будинків, сходів, доріжок в парку.