Так Маша й потрапила зі Шверина — в Донецьк, у вітчимове рідне місто. Замків там не було.

Єдине, що Маші на новому місці подобалося, — це дивитись з балкона, як злітають великі сріблясті авіалайнери — все рідше і рідше.

А скоро Маші довелося забарикадуватися на балконі разом із матір’ю та вітчимовою сестрою Галиною, колишньою генеральшею.

Маша хотіла назад, у дитинство — в Німеччину чи хоча б до Ромки, в Ленінград. А потім майор розбив свій блакитний опель, і вже не міг навіть підробляти таксистом. Ховатися від нього далі було уже неможливо, навіть на балконі з видом на аеропорт.

Взагалі, кажуть, у ті роки багато радянських офіцерів розбивалося: можливо, швидкі німецькі машини не підходили радянським водіям і дорогам. Можливо, вони були несумісні, як різні колії. Тамара й Маша втекли до Львова. 

Господар усе не з’являється. Навіть не дзвонить. Я, мабуть, залишуся в місті назавжди.

електроенергії, звична річ, — Маруся розповідає дідові саме про майбутнє, про те, як все буде, коли вона виросте.

.

посеред кімнати. Вона згортається калачиком на скрині і завмирає. Вона виростає із цього острова, тільки відпустити його не може. Я думаю: може, вона і не подорослішає ніколи, і час в цій квартирі ніколи не йтиме правильно, доки великий ключ не повернеться в замку?

Втім, мені не так вже й погано з Ціликами, якщо не враховувати їжу й ці їхні балачки. На календарі все той самий рік, коли Маша була ще з нами, — 94-й ніяк не скінчиться в цьому помешканні, триває ось уже більше двох років. І я вже не думаю про майбутнє — хоч би з нинішнього дня не випасти. Та коли в будинку на Лепкого вимикається світло — ніяких аварій, просто планове відмикання

— Коли я виросту, буду жити в Америці! — каже мала.

— Та хто тебе пустить туди? — запитує дід.

Світлі прямокутники вікон на темній вулиці миготять, змінюють візерунки в кімнаті. Сусіди — щасливці, в них чомусь світло вже є. А Цілики все ще в темряві — тому й розмовляють одне з одним.

Колись Іван думав, йому ще доведеться зустрітися в небі з американцями... Та навіть не в тому річ. Іван боявся нової великої війни. Та обіцяна війна чи то так і не почалася, чи то розбилась на кілька маленьких воєн і завершилася непомітно, у телевізорі. Тільки однаково Америка була країною, звідки прилітали в небо Івана Цілика винищувачі з білою зіркою — битися проти зірки червоної, не на життя. Й навіть голос цієї самої Америки з радіомушлі не міг позбавити спогадів.

— Ну, я просто знаю, що буду там жити. В Нью-Йорку, — заявляє Маруся. — Всього можна досягти. Коли я бачитиму...

Маруся продовжує торохкотіти, а дідусь хитає в темряві головою. Й тіні дерев хитаються на стіні.

Одного дня, розповідає Маруся, за нею приїде батько. Це, ймовірно, буде тоді, коли вона вже буде здорова. А може, вона почне бачити саме там — на острові. Бо всі вони, батько, Мама Оля й Маруся, житимуть на чарівному острові — на Мангеттені, звісно.

Може, Маруся й має рацію: треба їхати до Америки. Кажуть, там живуть так, як раніше Цілики — у вічній готовності до переїзду, принаймні зі штату в штат. Там навіть будиночки будують легкі, такі, що ураган їх відносить разом з дівчатками та собаками у чарівні краї. Може, дім у людини має бути всередині — крихітний, тільки твій, як у равлика.

Маруся вже навіть чула голос справжньої американки, й не кого-небудь — дружини президента. І ні, не по телевізору — наживо, біля школи, от чесне слово. Вірніше біля тюрми колишньої. Гілларі Клінтон урочисто відкривала пам’ятник жертвам репресій. Полковник тоді нервував дуже й тягнув нас з Марусею через натовп швидше додому.

— Я би хотіла бути дружиною президента, — каже тепер мала. Спішить висловити всі мрії, поки ще не дали світло.

— А чого ж не президентом? — сміється старий.

— Ну... не можна.

— Чому це, качко? — оживає полковник. — Дівчата теж можуть бути... Більшість бабів, звісно, дур... не дуже розумні. Але ти розумна! Ти...

— Діду, ти що, нічого не знаєш?

Старий справді не знає, і я не знаю: президентом може стати лише той, хто народився на території США, пояснює нам мала. Вкоріненість matters.[2]

— Ну, ти можеш тоді... — починає полковник, та він же ніяк не хоче вимовляти всує це слово — «Україна». — Ти можеш стати президентом Львова. А як станеш, подбай, будь ласка, щоб світло більше не вимикали. І щоб вода гаряча!

— Воду зроблю, — говорить Маруся серйозно. — А світло ні. Треба вимикати хоч іноді. Я, якщо стану дружиною американського президента, то ми й в Нью-Йорку таке влаштуємо — вечори без електрики.

 У той день Мама Оля думала, що Маруся з дідом. Старий — що з матір’ю. А Велика Ба просто заснула — занедужала й раптом став хриплуватим голос — єдине дзвінке й повітряне, що ще залишалось від тої Лілі, якою вона, певно, колись була.

— Доме, ключ можна знайти. Пам’ятаєш, бабуся Віра казала, що таких скринь і таких ключів безліч у Львові... Принаймні було колись.

Маруся взуває туфельки. Де Мама Оля ховає тростину, дівчинка вже давно вивчила. Вона бачить — бачить ціль краще за будь-кого. Всім її мрія видається смішною, всі її відмовляють від пошуків. Навіть Маша завжди сміялася. І ось Маруся так мене переконує, наче я теж їй не вірю, теж, один із дорослих:

— І не відмовляй мене, Доміку, — просить. — Мені самій страшно. Трошечки. Та ми ж не хочемо, щоби я все життя просиділа в цих кімнатах?

О, то справа не тільки в ключі, а й в бажанні вирватись з-під опіки. Вийти на вулицю — майже як випустити назовні когось, зачиненого в залізній скрині. То невже Маруся насправді не вірить у казку про гарантоване їй прозріння?

— Мене вчили, — продовжує мала пошепки. — Треба продумати свій маршрут. Але ж ми все добре знаємо... Пам’ятаєш, Доме, той дядько Костя, ну той, що постійно приходить до мами, казав про антикварну крамницю? Вона ж тут неподалік, правда? Мама описує все, що бачить, і я знаю... Коли ми йдемо в бік центру, то іноді проходимо повз крамницю. Я рахувала кроки. Там продаються всі старі речі. І там можуть бути старі ключі. Спершу ми повернемо направо, сто п’ятдесят п’ять кроків, потім перейдемо дорогу, когось попросимо допомогти, а потім двісті сімдесят три кроки і...

Виходимо. Велика Ба хропе у своєму кріслі, в’язання випало з рук. А я сподівався, може, вона нас зупинить? Мені, здається, ніби це все вже було. Тільки тепер я по той бік дверей. Тікаю разом із Марією.

Гавкнути голосно, поки ще не зачинилися двері? Щоби потім не шепотіти собі знов «mea culpa»?

Маруся постукує тростиною по сходинках. Рахує. Дороги назад немає.

Та раптом на першому поверсі відчиняються двері квартири. Й це, мабуть, вперше я радий бачити діда Євгена.

— Ти куди? — хрипить він до Марусі.

— Так... гуляти, пане Євгене, — відповідає дівчинка і хитрує: — Як завжди.

— Ви ж з дідом гуляєте... — недовірливо цідить сусід й оглядає мене, так, ніби чекає, що я якось викрию свою малу співучасницю.

— Ні-ні, чого ж? Я й сама з Домом теж ходжу гуляти. Дідусь же на дачі, попросив мене його підмінити, — й Маруся підштовхує мене вперед.

Його голос зникає, коли за нами зачиняються двері. Ось і все.

Я відчуваю, як на вулиці кров дівчинки змінюється, виростає зсередини страх. Капітан Крюк розправляє вітрила, й сміються всі карабаси.

— Ми ж зможемо, правда? Ти мені допоможеш, Доме?

Авжеж, Марусю. Хоча, сказати по правді, все це дуже схоже на авантюру...

Так, звісно, треба колись дитині вийти з дому самій. Але хіба вже час? Приміром, дівчинку з поверху вище, яка мучить нас всіх Бетховеном, батьки ще не відпускають від себе. Що, як хтось образить Марусю в крамниці або по дорозі? Автомобілі, безхатьки-пси чи люди — домашні, та все одно злі.

Але ми вже в обмілілій через спеку людській ріці — треба плисти. Маруся рахує кроки до повороту. Має бути рівно сто п’ятдесят п’ять Марусиних кроків. Поворот. І двісті сімдесят три — тільки б не збитися. Один, два, три, чотири, п’ять...