Вікторія Амеліна Дім для Дома
Те, що біль, страх, страждання людини зникають з її смертю, що нічого не залишається по злетах, падіннях, насолодах і тортурах, є гідним подяки подарунком еволюції, яка уподібнила нас до тварин. Коли б після кожного нещасного, змученого зоставався хоч один атом його почуттів і цей сумний спадок поколінь зростав, коли б хоч іскра страждань могла перейти від людини до людини, світ був би сповнений жахливого виття, силоміць вирваного з нутрощів.
Станіслав Лем «Голос неба» (польск. «Głos Pana»)
Усі герої вигадані, пес справжній.
Пролог
Народження
Народження — не все. Я не вірю у гороскопи. Того дня, коли вирішувалося моє життя, за вікном сипали білі цятки. Такі, знаєте, дрібні уламки замерзлих річок, які пахнуть чужими краями? Хоча тоді сипали часточки звичайнісінького Дніпра — не Дунаю, не Дону, не Вісли, не Амазонки чи Міссісіпі, не Неви чи Москви-ріки, а саме Дніпра. На вигляд ніколи не відрізниш, але запах живого снігу не сплутаєш. Екран телевізора сніжить так само — у кімнаті старого, якого я дуже люблю, — тільки цятки на екрані нічим не пахнуть. Як і все, що відбувається в телевізорі.
За документами ім’я моє мало початись на букву «D». Полковник, якого я дуже люблю, називатиме мене потім «дурашка», та тоді мені дали інше ім’я: Dominicus. Так, у лютому 1991-го року я став одним із господніх псів, з правильним іменем, на правильну букву. Звісно, мене не хрестили — це нам не потрібно, адже все одно всі ми, так чи так
потрапляємо до Божого раю. Натомість мені видали документи, де вказано мою породу, колір шерсті та інші параметри, важливі для майбутнього покупця.
Одяг, пошитий у Бердичеві, продавався погано, а надто після того, як фабрика зупинилася й продавати було вже нічого; щенята, мабуть, продавалися трохи краще.
Тож того дня, коли покупець прийшов, я вже мав ім’я й документи, і господар моєї матері був готовий будь-що мене продати своєму далекому родичеві. І за вікном сніжило, хоч я ще й не знав, що таке сніг і яке значення матиме вибір покупця для мене й ще багатьох людей та собак, які трапляться на моєму шляху. Якби покупець помилився вибираючи, ми ніколи б і не зустрілися з чоловіком, який мене дуже любив і якого дуже люблю я, пудель, за паспортом Dominicus, а для близьких запросто — Дом.
Порода
Пудель я не простий — королівський. Хоча згодом мені доведеться дізнатися, що оця додаткова прикмета для пуделів мого зросту — «королівський» — насправді надумана. Можливо, навіть це просто маркетинговий хід продавців занадто великих пуделів, яким треба якось виживати в нашій частині світу в часи закриття швейних фабрик і повернення моди на аристократію. Думаю, англійською в моїх документах записано просто «standard poodel» — «пудель стандартний». Стандартний і королівський, погодьтеся, не одне й те ж. Втім, з маленького українського містечка Новерська вся Європа здавалася королівством із чарівної казки. Тож в ті часи, в які мені саме випало проживати своє
собаче життя, з 1991-го до 2005-го, взагалі, майже всі речі, перетинаючи кордон із колишніми республіками СРСР, ставали королівськими, елітними та люксовими...
Тож не піддаваймось на лестощі: я просто великий пудель. Знавці навіть хитали головами, вимірюючи мене від кінчиків лап до білої гривки: занадто великий. Великий не за життям своїм, а за розміром. Неправильний.
Автор цієї книжки
Ось автор розповідає вам, що він, тобто я, — пудель. Мовляв, хіба не всі мають право сказати? Навіть і пуделі. Чи, ви вважаєте, не всі? Не кожен собака, так би мовити, має право на розуміння. Тим більше слова — хіба це
собача справа? Я, якщо чесно, іноді думаю теж, що мова — це надто складно. Надто багато в ній протиріч, недомовок, обмовок та і брехні відвертої.
Навіть взяти саме оце слово — «пудель». У деяких країнах пуделями називають, до прикладу, занадто слухняних політиків. Прем’єр-міністра Великобританії Тоні Блера могли б називати спанієлем, болонкою, таксою або... — та британські журналісти здатні назвати свого прем’єра, як завгодно, хоч бультер’єром! Він же не королева. А називали пуделем. Пуделем! Хоча, впевнений, жоден пудель ніколи не відправляв до Іраку ні людей, ні собак. Ні до Іраку, ні в Косово, ні в Сьєрра-Леоне, ні в Корею, нікуди. Зрештою, навіть якби якийсь пудель і захотів раптом відправити людей на війну, хіба люди дозволили б це? Ні, люди не підкоряються пуделям, тільки прем’єр-міністрам. Так що це журналісти дарма... Люди, я думаю, взагалі тепер вільні, можуть чинити,
як собі знають, принаймні в кордонах простору, який самі вони називають «цивілізований світ». Навіть велика країна, у якій народилися всі мої рідні люди — і Господар, і старий полковник, і всі дівчата, навіть маленька Маруся, — ця страшна країна впала й розсипалась, як розсипається часом сіль або мука.
Чи, може, та країна не розсипалася, а розлилася, як річка після зими чи, наприклад, пляшка олії? Це ж тоді все пояснює. Велика страшна країна розбилася й розлилася, як розливається часом олія, куплена на Привокзальному ринку якоюсь львівською пані. Країна розтікалася бруківкою струмочками, ріками. І так просто її не витреш із вулиць.
Час іде, а людські ноги й собачі лапи зісковзують раз у раз — прямо на коліях, перед трамваєм, який прямує до центру, вниз Городоцькою. І все довкола липке, і ти вже не впевнений: чи це люди розбили чудовисько, чи чудовисько таки подолало людей — хитрістю: тепер позбутися його буде ще важче. І ти хочеш побігти геть, дістатися дому — але ковзаєш на розлитому, падаєш, лапа зісковзує під трамвай:
— Тікай, Доме!
Та старий полковник якось сказав мені: немає на Землі таких місць. Усюди щось билося, розбивалося, залишало
Взагалі-то це навіть зручно, що я собака. Будь я людиною, до цього дня дуже би втомився від одної лише необхідності вирішити, якою саме мовою розповісти цю історію — українською чи російською (інших мов я не знав би добре, навіть людиною — забракло би співрозмовників…). Потім, навіть уже вирішивши, я без кінця би перефразовував речення, яке цей вибір пояснює: як краще сказати «українською чи російською» або, може, «російською чи українською»? Ні, я б просто нічого ніколи не розповів. Будь я людиною. Але пес тут може сказати. Тож я скористаюся цим привілеєм.
Розповім, як так сталося, що люди мене вбили. Ви не лякайтеся, страждань чи подробиць вбивства собаки не буде. Якщо ж вам йшлося про книжку зі стражданням і кров’ю, то відкладайте цю, беріться за іншу. Мені, повірите, зовсім не йдеться навіть про встановлення й покарання вбивць. Імовірно, навіть я сам винен у всьому.
Ця історія не про вбивство, а про життя, яке завжди йому, вбивству, передує, — про моє собаче життя, сповнене радості та любові, й про їхнє людське, сповнене сумнівів, спогадів і бажань. Про наше щасливе життя. Бо таким воно і було — щасливим, якщо озирнутися та принюхатися до залишених
нами
слідів.
Я хочу свідчити про свій дім. А дім твій — там, де твої сліди. Дім — розпорошений, як білі уламки замерзлих річок над Землею.
Частина I Новерськ
Розділ 1
Пудель як зброя
Чоловіка, який купив мене маленьким дурнятком у 1991-му, я завжди називав Господарем, інші — звали і звуть Борисом. Або Борисом Андрійовичем.
Коли він купив мене, мені був лише місяць, але я вже демонстрував неабиякі успіхи. Я розплющив очі — це сталося десь на десятий день мого існування. Я почув звуки — це сталося на одинадцятий. Першим, що я побачив, був не сосок моєї великої білої матері й не мої брати, а календар на стіні. Вітер із прочиненої хвіртки теліпав цей календар, і три фігури, схилені над одною-єдиною чашею, беззвучно
