— А хто у нас татко? — питала Тамара.

— Татко у нас у відповідних структурах в Москві, — відповідала Галина.

Засмагла цариця кивала й згадувала: що то воно «відповідні структури»? Відірвалася від життя. Зате Тамара раптом знайшла союзника. Маленького й ще захованого в чужому тілі — та це нічого... Галина на компроміс не йшла, тож Тамара й сказала доньці: хочеш родити — роди. Й це також означало: повернись нарешті додому.

Я думаю, може, Маша ніколи й не вибирала. Просто слухала балачки двох старих, одним оком завжди споглядаючи небо через балконні двері — сріблясті авіалайнери злітають з аеропорту.

Мама Оля переживає, каже, вагітність складна, таз вузький, і неправильний резус-фактор, а тут ще в поїзді їхати. Та мені ясно — дитина житиме. Це ж буде дитина Ціликів.

Тамара повернулась до Львова на кілька тижнів раніше за доньку — командувати ремонтом. Байдуже пройшлася квартирою. Шкодує за чимось, але мовчить. Ні, легалізуватись не встигла. Руки стерті від мандаринових гілок — пахнуть соком так сильно, що це вже, певно, назавжди. Як Господар колись ногами, Тамара шкірою вивчила географію: там, де ростуть мандарини, рано з’являються зморшки. А телефон дзвонить щовечора — якийсь іспанець все кличе Тамару назад. Маруся швидко десь роздобула розмовник — тепер вибачається за фатальну тітку: lo siento, señor.

— Мені не до того, — бурчить Тамара. — Я майже бабуся.

Час, видно, біжить по-різному в Іспанії й Україні.

Я і забув, як Тамарі подобається бути старшою — найстаршою. Ймовірно, онучка навіть зватиме її Ба, а тоді й усі почнуть так називати. Я не сумніваюсь чомусь, що буде саме онучка — руденька дівчинка. І все не можу повірити: Маша ось-ось приїде. Та шкода, яку я заподіяв

Треба тільки добре підготуватися. В Маші алергія на пил — тож, приміром, доведеться позбутися килимів. Те, що Велика Ба та полковник збирали по всьому соціалістичному світу, знімають зі стін, витягають з-під ліжок... І нещасні нутрії, яких ніхто не носив ніколи, тепер обов’язково мають загинути — вдруге. Квартира стає світлішою. Ось тепер їй і личила б пісня про вітер змін.

— А книжки, може, до Генріха? — вголос міркує Оля. — Він буде не проти. А як візьму кредит на квартиру, то й заберемо собі, а, Марусь?

— Маша ж теж любить книжки, — відповідає дівчина.

— Мало, що вона любить. Алергія буває й на те, що любиш. Скажу тобі, в неї й на шерсть алергія теж, — Оля киває на мене.

— Ну його ж ми не викинемо... — каже Маруся.

Вона хоче сказати щось ще — або мені так здається. Та однаково, дзвенить телефон. Це Марусю — це Марік. 

— То як? Відчиняємо скриню? — питає гість.

Так, у нас гість зі столиці. Вірніше, ні, не зі столиці, хоча саме з Києва Марік тепер приїхав. Та він був і буде завжди львів’янином, а пахне тепер — всією Землею. Якимись неназваними гострими запахами з азійських базарів, соленою морською водою, банкнотами маленьких країн, пальцями всіх їхніх мешканців, запахом фарби з ще новеньких хрустких євро. Раніше Марік збирав данину лише в одній валюті. Але він стверджує, що закинув бандитські справи — від них і тікав спершу, потім уже увійшов у смак. Закинув? Та ж он, дзвенить зв’язкою відмичок в руці. Він упевнений в успіху, хоча й запевняє Марусю: нічого таким способом не відчиняв уже років п’ять. Каже, заробляє чесно, через мережу. Я не вірю — де ви бачили, щоб можна було так заробляти? Ще й їхати, вічно тікати, немов кочівник якийсь — з власної волі.

— Відчиняємо? — повторює запитання Марік.

Дзеленчить відмичками, наче янгол дзвіночком.

— Я ось думаю, треба замінити вікна на пластикові, — невпопад відповідає Маруся. — А то он дірка, дивись. Я пам’ятаю цю тріщину ще з... Ну, з тих часів.

«Тими часами» Маруся зве своє життя до операції у Берліні.

Марік підходить, роздивляється раму:

— Покажи, що тут. О, та це справжнісінькій слід від... — хлопець осікається, визирає в вікно.

Місто дивиться на цих двох, як колись на Олю та Антиквара-Костю. Втім, ніхто точно не знає, чи воно бачить щось. Маруся притискається щокою до Марікового плеча.

— Від чого слід?

— Не знаю, Марусю. Як хочете, то й міняйте на пластикові. Буде твоєму племінникові тепліше. То як? Відчиняємо скриню?

Маруся мовчить.

— Не розумію, я що, дарма зберігав ці відмички? Сподівався, ще тобі знадоблюся з ними.

Та хто ж повірить в таке.

— О так, звісно! — сміється Маруся. — Він сподівався! Ти просто втік, Маріку. Ти навіть Генріха не навідував,

ти схибнувся на подорожах... Ну добре-добре, не сердься. Я теж мрію побачити світ, і я поїду з тобою, все в силі, — мені здається, вона говорить це тільки для того, щоб догодити хлопцеві. Й справді поїде з тієї ж причини. — Але, послухай, скриня... — Маруся зітхає. — Треба, звісно, її відчинити. Ну бо раптом там щось важке, а вам і так її винести буде непросто. Та й не продавати ж її з невідомим вмістом.

— Так. І?

— Просто я, можливо... Я так довго хотіла її відчинити, — Маруся усміхається недоречно. — Я була дитиною, розумієш? А тепер я бачу її. І ця скриня — така насправді проста. Звичайнісінька. Що як там і всередині...

— Що?

— Ну що як там... нічого. Якийсь мотлох. І жодного сенсу... Просто жодного сенсу. Ти розумієш? І все знову зміниться. Як місто, як все.

— А місто так сильно змінилося?

— Звісно. Замість замку якась телевежа радянська... Будинки такі сірі, особливо, коли дощить.

— Ти так говориш, ніби ти не рада...

— О, Боже, ні! Маріку, як ти можеш так думати? Звісно, я рада, що бачу.

Марік не розуміє й чомусь ображається. Наче за скриню, якій, звісно, не випало мати своїх почуттів, — навіть щодо дівчинки, яка так довго жила на ній, як на острові, й так завзято намагалась знайти скарби. А може, Марік згадує з теплотою, як вперше побачив Марусю в крамничці, перед сердитим Генріхом.

— Я просто чомусь думав, для тебе важливо побачити...

— Послухай, а що як ти сам подивишся? — Маруся цілує Маріка в щоку, радіє, як колись, коли вирішувала нарешті складне завдання з алгебри. — Маріку, подивись без мене! Якщо там щось хороше, ти мені скажеш.

Марік знизує плечима. Незрозуміло, погоджується чи ні. Та Маруся вже відвертається і на додачу затуляє очі долонями.

Марік стає перед скринею на одне коліно. Клапан підіймається гучно — клацає, наче зубами пес. Відмички дзвенять.

Замок, видно, геть нескладний:

— Готово! — каже Марік за мить і озирається. Знаю, він, мабуть, чекає, що Маруся от-от не витримає і озирнеться. Це ж Маруся, їй все цікаво...

— Ну? Що там? Чого мовчиш? — каже вона.

І Марік починає порпатися у скрині сам...

Я, звісно, вже знаю. Я одразу все знаю, щойно підіймається віко. Ця скриня чарівна в певному сенсі — вміє сховати всі запахи та сліди. Але чари розвіялися. Усе.

— Я дивлюся... — каже Марік. — Тут... Як ти й казала. Нічого цікавого... Ти точно не хочеш глянути?

— Ні, не хочу. Я хочу й далі уявляти, що там, знаєш, бальні сукні моєї бабусі, — Маруся вдає, що сміється. — Такі білі, мереживні, як весільні... Там же такого немає?

— Ні. Немає, — підтверджує хлопець. — Я складу все в пакети і винесу... Ти не проти, якщо я зайду на секунду до твого діда? Генріх буде хвилин за двадцять. А ми можемо поки випити чаю.

Маруся зовсім не проти — тільки полковник спить. Так діють його нові ліки, дідусь став зовсім спокійним. Тільки все забуває — навіть те, що він завжди боронив стару скриню.

А Марік вже тягне до коридору мішок з її вмістом. Суха хлібна кірка гулко падає на паркет.

— Що це? — питає Маруся, але й тепер не дивиться.

— Нічого, Марусю. Може... діамантовий ґудзик із сукні твоєї бабусі.

Маруся знову сміється.

За двадцять хвилин троє чоловіків підіймають скриню й виносять її надвір. Тільки на паркеті лишається слід — нічим його, мабуть, уже не зітреш. Полковник мав рацію.