Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ти звір. Насправді ти звір. Хоч ти і не вбив нікого, тільки навчив... — каже полковник машині.

Так, я ненавиджу, коли полковник їде до літака. Тут, з МіГом, він стає сам не свій. Гладить мене по голові: «Ти любиш мене, мій дурашка, ти чомусь мене любиш». А тоді наказує нікуди не йти з городу, завішує вхід до целофаново-брезентового ангару й важко залазить до тісної кабіни винищувача. Сидить нерухомо, тримаючись за холодний штурвал. Пальці, мабуть, німіють від безглуздої втоми, очі без потреби вглядаються у брезентову стіну. Що він бачить попереду? Кров його пахне розпачем і війною. Так пахне кров тих, які плачуть біля пам’ятників загиблим. Але ж пам’ятника немає. І на очах полковника ніколи немає сліз. Я думаю, це якийсь трюк, якому навчали радянських льотчиків. 

Цукор

 Велика Ба не вивчилась ні на кого — хіба на дружину полковника. Й іноді здається, вона трохи заздрить Маші й Марусі, бачить себе ще дівчинкою. Вона давно застара, аби навчитися малювати. І давно занадто велика, аби сидіти на скрині отак, підібгавши під себе ноги, та мріяти про бал у Високому Замку, як молодша онука.

У телевізорі пропонують різні вправи для схуднення, страви для схуднення, все для схуднення, і креми — аби повернути молодість. Такою старою й великою, як Велика Ба,

— Це через недосип, — каже. — Ваня ж літав уночі.

Так, він літав — ще й як. І забобонний до смерті. Все казав, що отой льотчик розбився, бо жінка його вночі не чекала, і той... Їх, мабуть, немало билось раніше.

Це тепер люди понавигадували різної електроніки. А тоді основними засобами безпеки були очі, руки та голова пілота — ну й крісло-катапульта. І в тих, кому пощастило, — жінка, яка не спить не землі. Чомусь це мало когось врятувати...

Більшість друзів Цілика були такі ж — забобонні. Жінки знали: мають вночі не спати, чекати свого з нічних вильотів. Але деякі — спали.

Ліля ж сприймала те все серйозно. Не лягала. Боялася, щойно приляже — засне. Сиділа при лампі з книжкою. Книжка, хоча й про любов, присипляла Лілю. Вона клала голову на руки. Намагалася не стулити очей. Дивилась впритул на квітчастий візерунок на рукаві блузки. Квіти розпливалися колами на ситцю. Ситець пахнув бавовною, зібраною десь в Казахстані. Колами-колами... Лілі, напевно, снилися хмари, схожі на щойно зібраний у мішки бавовняний урожай. І хмари, схожі на ті, що сняться тепер полковнику, і як крізь хмари стрімко летить літак. Занадто стрімко! Ліля прокидалася. Від гріха подалі йшла заварити ще чаю.

— Чай був із Грузії, але все одно — несмачний без цукру. Тоді всі пили солодкий чай.

Думок про стрункість у Лілі чомусь не було. Була тільки ніч, чоловік у хмарах, сюрчання комах за вікном. А потім уже й дитина, й завжди — обіцянка не спати. Чекати. Бо деякі спали, і ось...

Одного ранку до Лілі постукали.

Так, він розбився.

І перша думка — згадати. Книжка, малюнок на рукаві, чай із цукром... Невже саме в ту мить? У ту єдину секунду? Як же?..

Ліля не заплакала. Вона знала, що так буває — чоловіки зникають. І навіть п’ючи ночами грузинський чай, думала інколи: що з ними буде? З нею й малою Томкою, якщо... Ні, так не буде, тут же заспокоювала себе. Тобто буде, лише не з ними. Вона не стулить очей. Але ж стулила!

Ліля зачинила двері — мовчки. Не галасуючи. Не мліючи. Не дякуючи за співчуття. Підійшла до доньки, пригорнула до себе: як ми будемо, ну, кажи? Все було так, як у її уяві. Вона проживала все це багато разів. Частинки болю вже були пережиті — поки вона думала, і не хотіла думати, але готувалась. Як мати колись готувалась, що батько не вернеться з війни. І Ліля пережила той ранок, не налякала ні дитину, ні друзів-сусідів безглуздим плачем. Ліля й тепер цим пишається — тому й розповідає вже вкотре.

А потім додому прийшов чоловік.

Помилилися просто. Просто постукали не до тої кімнати. Якби Ліля тільки взяла документи, які їй простягали, якби подивилася прізвище, вона б одразу побачила: Цілик, як завжди, цілий. Але півдня Ліля прожила так... А може, той час був ще для чогось даний її сусідці?

Велика Ба й досі часто не спить уночі — в’яже. Поки полковнику знову сниться, що він обернувся на звіра. 

Високий Замок

 

«Треба виходити з того, що є зараз. Ви розумієте? Дівчинці треба вчитися жити так...» — сказала лікарка в окулярах з товстою оправою, чим дуже розгнівала Олю.

Більше нічого про ту розмову мені невідомо, і нічого про лікарку — тільки про товщину оправи.

Взагалі те, що стосується Марусиних очей, теж, наче та чорна скриня, нічим не пахне. Пахнуть лише старі очні краплі, про які всі давно забули, бо справжньої надії на них немає.

Та мені заочно подобається лікарка. «Дівчинці треба вчитися жити так», — це означає в темряві чи, як говорить сама Маруся, у порожнечі.

Й хіба не треба? Шкода лише, що лікарка, певно, говорила занадто м’яко. Я б не був таким делікатним. Марусі би прийняти себе, як є, вчитися читати світ дотиками чи, якщо хоче, запахами... Так, запахами. Якби тільки я міг навчити її цієї мови. Як вчить французької нашу сусідку красивий хлопець з Руанди, як сама Маруся вчить української свою матір. Якби Маруся змогла прочитати все, що читаю довкола я, вона б знала місто краще за тих, хто нібито вміє бачити.

Але світ так переконливо говорить до Марусі голосом матері. Цей голос заспокоює. Каже, густа порожнеча — лише тимчасова. Як сонячне затемнення чи віяльні відключення електроенергії. Маруся, здається, вірить. Хоча і не розуміє. Їй було майже п’ять, коли вона бачила востаннє, й вона багато чого пам’ятає — та не якісь там відключення.

Дівчинка знає лише: відключення «світла» для всіх — це добре. Це час, коли всі — разом з нею. Навіть книжки перетворюються на гладенький папір. Мовчать радіо й телевізор. І Ціликам доведеться — нікуди вони не дінуться — говорити одне з одним. Я теж люблю ці відключення. Запах воску, що тане, — як у соборі, в який не пускають собак. Тиша. І тільки іноді — невмілі мелодії дівчинки з квартири поверхом вище.

Шкода лише, що на Лепкого «світло» вимикають нечасто. Тут, поруч, кажуть, живе хтось важливий.

— Світло завжди дають за якийсь час, і в тебе, Марусю... все пройде, — повторює Оля, не називає ворога на ім’я.

А Маруся вірить. Чому ж іще вірити, як не голосам рідних?

І казкові герої, про яких читають Марусі, — і Пітер, який не хоче дорослішати, і Венді, що вирішує повернутись додому, і Робінзон Крузо, який чекає на корабель до імперії — такі ж реальні, як мешканці цього міста. Приміром, я.

— Дом дуже красивий, — розповідає Оля. — Справжнісінький Артемон. Ти пам’ятаєш малюнок з книжки? Ні? Ще Дом трохи схожий на лева. Ти пам’ятаєш левів?

Левів Маруся не пам’ятає теж. Хоча, певно, мав їй траплятися якийсь лев — кам’яний. Зоопарку ж у місті немає. Всі леви тут кам’яні.

— Шерсть у Дома сніжно-біла й пухнаста, — продовжує Оля.

Й це також брехня, вигадка. Я чув зовсім інші розмови. Шерсть моя не така вже й гарна тепер. Мене ж не водять більше до перукарів. Маруся розчісує, а Тамара стриже. Від поганого харчування колір, думаю, з білого став сіруватим.

Навряд я схожий на Артемона. І вже точно ніколи в житті не був я схожий на лева. Але нехай. Нехай, зрештою, Маруся бачить мене таким — білосніжним, прекрасним, 

величним. Чому ні? Вона ж усе бачить так — кращим, аніж воно є насправді. Навіть місто.

Усміхнені маскарони давно відлякали всіх злих демонів від львівських будинків, і статуї на Оперному радіють, навіть муза трагедії, і досі височіє Високий Замок. Ні, навряд Мама Оля хоче обманути малу навмисно. Я думаю, це той самий інстинкт, який змушує ховати дитину за спиною, коли наближається пес, змушує так брехати. Немає порожніх пляшок і потворних кіосків, немає похмурих людей і обдертих стін. Таке місто мало би пахнути тільки

Ne m’oubliez pas

, тільки квітами Єзуїтського Саду, тільки свічками Собору...

14
{"b":"847723","o":1}