Одні біля гойдалки грали в класики й щебетали польською. Бо були вони польські діти.

Інші тулилися до під’їзду та перемовлялись російською. Бо були це діти радянські. Молодші радянські стрибали через резинку, трохи старші базікали тут же про свої дорослі справи — літаки й космос, ракети й майбутню війну.

Ці дві групки дітей — радянська та польська — чомусь ніколи не змішувалися. Хоча жили в одному дворі, вікна у вікна. Таке життя незвичне було для Олі — до того її дитинство минало за вічним парканом військового «городка», змінювалася лише географія. Але в польській Легниці вони жили чомусь просто з людьми, у місті... І без загорожі було навіть ніяково. Бо якби все як годиться — вхід за перепустками, колючий дріт, солдати — все було б ясно. І можна було б помріяти, що симпатичний польський школяр давно б познайомився з Олею, якби міг. І польська була зрозуміла майже, і поляки ж вивчали, певно, російську, та діти ніколи не розмовляли. Ніколи — та щось особливе було в тому дні. Може, це сонячне світло непомітно на всіх впливало.

Здається, найменший хлопчик вкотре впустив свій м’яч, і м’яч покотився прямісінько до намальованих крейдою класиків. І коли дві групки дітей зійшлися в тій плутанині — всі разом ловили м’яча, — то вже не хотіли розходитись. Я навіть думаю: так ставалось завжди. Щоразу з новими радянськими дітьми, що оселялися в цьому дворі з відрядженими до Польщі батьками, з кожною групкою маленьких «місцевих». Діти зійшлися через загублений м’яч і плаксивого хлопчика, й виявили, що можуть одне з одним заговорити. Не дуже легко — та можуть. Поводилися, як інопланетяни, що зіштовхнулися із земною цивілізацією. Що там, ви кажете, варто було б землянам транслювати у космос, очікуючи контакту? Рівняння Ейнштейна? Його діти поки що не вивчали. Тому взяли крейду й написали на асфальті найскладніше з доступного їм — квадратне рівняння. Можливо навіть, його написала Оля чи якась інша розумна дівчинка — Оля точно не пам’ятає. Поляки подивилися й накреслили на асфальті рішення. Радянські схвально кивали.

Це було змагання. Поляки тоді намалювали трикутник, вказали кут і довжину катета... Випробування за випробуванням діти все пройшли. І сміялись. І було затишніше і легше, бо інопланетяни виявились істотами розумними, такими ж точно, як ти.

Та треба ж, щоби так сталося: Олин батько в цей час вирішив нарубати дрова для пічки. Польське радіо пророкувало похолодання — а польське радіо ніколи не бреше. Тож полковник вийшов з під’їзду й пройшов через двір до підвалу.

Хто його знає, чому такі речі стаються? Що вони означають? Чи, може, не значать нічого — так, випадковість. Спочатку, як потім розповідав полковник, сокира добре лягла у руку. І перше поліно скорились лезу без бою. Старий закатав рукави й замахнувся ще раз. Але лезо сокири чомусь від’єдналося від древка, як космічний супутник від’єднується від ракети. Полетіло, щоправда, не в космос — в обличчя. Кровищі було... А діти надворі все вирішували рівняння й сміялися.

Полковник притис рану рукавом, та сорочка швидко ставала червоною, як піонерські галстуки.

Від болю й яскравого сонця він, мабуть, не розбирав дороги. Вхопився рукою за перила підвалу, на мить застиг... Тепер всі діти дивились на нього. Здавалося, замість рота в полковника була велика червона пляма. Лезо, вдарившись нижче носа, понівечило шкіру на підборідді та над губами.

— Pułkownik w krwi! — крикнув хтось перелякано польською.

— Pułkownik w krwi... Pułkownik w krwi... — зашепотіли інші.

Радянські діти мовчали.

— Папа! — закричала маленька Оля.

Полковник щось у відповідь пробулькотів. Мабуть, хотів заспокоїти всіх, мовляв, нічого страшного — та розібрати було неможливо.

Оля й Тамара побігли додому за батьком. Діти, мабуть, знов розділилися, а то й розійшлись по своїх квартирах — постійних і тимчасових.

А в полковника дотепер залишився тоненький червоний шрам. Наче старому зашили рот або хотіли намалювати хрест — ножем перпендикулярно до лінії губ.

Ось і все. Ось і все? Я відмовляюся вірити. То це й весь секрет «полковника у крові»? А страшна таємниця? В полковника ж має бути страшна таємниця. Та є лише ця дурна випадковість. 

У полковника свято. Не ювілей — ювілей ми з Марусею пропустили, поки шукали одне одного у столиці. Але в такому віці кожен день народження — перемога. Старий ще клянеться дожити до ста, а сьогодні — сімдесят шість. Коли він народився, Сталін якраз виголосив, що починається велика трансформація — і трансформація почалася...

Маша гойдає на руках сина. Оля запалює на торті свічки — скільки знайшли. Маруся вимикає світло. А далі все йде шкереберть. Цілики помічають в вікні щось дивне, якесь мерехтіння.

— Світла нема в сусідів? — коментує Тамара. — Ох, ця ваша країна!

— Але так гарно, — каже Маруся.

У будинку навпроти миготять у вікнах свічки, зовсім, як тут, на торті.

— Загадуй бажання, тату.

Та запах свічок вже змішався зі запахом смутку. Бо люди, звісно, згадали, сьогодні — четверта субота листопада. Всі уже знають — хіба що крім немовляти — чому сьогодні вогники на підвіконнях. Мушля розповідала про це ще зранку.

Полковник дмухає. Вогники згасають. Усі аплодують. Мовчки шукають ніж, чомусь не вмикаючи світло.

— Слухай, дідусю, а твоя Крайновка — це ж Харківщина? — раптом питає Маруся. І я під столом відчуваю, як Тамара намагається пхнути її ногою, промахується, влучає в мене. Маруся продовжує: — Ти щось про

це

пам’ятаєш?

Полковник мовчить. І ніхто не наважується перервати мовчання. Пахне тортом, сірниками і керосином. Генріх прокашлюється. Вовтузиться немовля.

— Я забув, — каже старий нарешті.

Ну так, ти забув, старий, — забув чи засипав хлібними кірками... Маруся теж діду не вірить. Може, тому, що з молодшими розмовляють іноді так само щиро, як з псами.

— Дідусю, але... Ти хіба не розповідав колись? Щось про сестру. Ти точно казав щось, я просто не пам’ятаю, бо була ще...

— А може, я вигадав? — обриває Марусю полковник.

Мені з-під столу не видно, але я впевнений, що дивиться він на Олю. І тиша така. Як у тому лісі з мого сну. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса. І світить червоним вогником горобина.

— Як вигадав? — запитує Оля.

— А як? Ти ж ось вигадуєш історії у крамниці. Ті, які хочуть чути. Про євреїв, про партизанів, про кадебістів.

Пишаєшся навіть собою, — цідить полковник, і, певно, Оля уже шкодує, що запросила Генріха, тепер буде скандал. — Ось і я собі вигадав, — продовжує Цілик, — братів і сестру. Але добра людина, директор училища, все пояснив мені, дураку. І я всі помилки в біографії виправив. Прадіда вашого, брата, сестру. Їх і не було ніколи! Це в інших, може, щось трапилося. В інших хатах хтось помер. А в нас, Ціликів, всі живі та здорові. Ми ж щасливчики, ви не знали хіба? — закінчує він і встає.

Я знаю, він би пішов, влігся б на свій диван спиною до гостей, ввімкнув би мушлю. Полковник Цілик все ще такий іноді впертий — попри слабке здоров’я та заспокійливі ліки.

Але Маша скручується від чергового приступу кашлю. Оля підхоплює немовля. Хлопчик плаче. Його, до речі, назвали Данилком. У Львові тепер майже всіх хлопчиків, здається, так називають. Йдеш повз дитячий майданчик: «Данилко!» з усіх боків. Так, наче кожна родина хоче затвердити своє право наслідувати у цьому місті не когось, а саме засновника.

Світло вмикають. Усі метушаться довкола Маші. Маруся виводить мене за двері під сердитим Тамариним поглядом.

— Вибач, Доміку, — каже.

І ось я вже сам, у темряві. Зі мною звичний запах квартири й свічки у вікнах напроти — вони ще горять. За якийсь час прийде Маруся. Говоритиме — та я чомусь знову погано чую. Може, й мені нервуватися треба менше. А то буде, як із полковником, — перенапружиться і постаріє собаче серце. Тільки іноді, крізь перешкоди, проривається голос:

Ш-ш-ш. Свічки. Ш-ш-ш. Сузір’я. Ш-ш-ш. Якщо он та зірка вище вікна Ярослава Теодоровича — це Сиріус, то... Ш-ш-ш. Сузір’я Великого Пса, тоді...

І тиша. Я не чую. Що? Що тоді? Сузір’я Великого Пса, а далі? Незабаром я зрозумію, річ не в моїх вухах. Просто Маруся замовкла. Дивиться у вікно і — плаче. Раніше, я знаю, вона плакала так у травні, під час трансляції вічного вогню чи наприкінці кіно про героїв — таких, як обидва її прадіди — той, що приніс із Берліна ложку, окуляри та ордени, та той, що зник без вісти під Сталінградом, заробивши, здається, лише одну або дві медалі. Може, вічний вогонь сьогодні розпався на ці свічки? Так військо по війні розпадається на людей. А може, очі сльозяться просто тому, що вогники надто близько. Хто їх тут запалив? Хіба той голод був тут, у Львові, на вулиці Лепкого? Я хочу спитати так, як полковник питав у людей на Замарстинівському городі: «

Звідки ж ви тут взялися?

»