Вікна Цілики таки замінили. Рипучий паркет накрили лінолеумом. Поклеїли нові шпалери.

І ось, той самий вокзал. Здається, навіть той самий перон, де я загубив Машин слід. «На першу платформу прибуває потяг Донецьк-Львів, нумерація вагонів починається з хвоста...»

З потяга виходить красива жінка з довгим рудим волоссям, пахне хутром далеких тварин, і Невою, і Кальміусом... Я не одразу жінку упізнаю, але знаю — це все ще вона, саме та, на кого ми так чекали. Друга половина двох різних Марій. Може, разом вони стануть цілими?

Маша пахне інакше. І не тільки тому, що жила в омріяному місті над Фінською затокою, не тому, що продавала шуби, відкривала магазини, спала з художниками, й поки ніхто не бачить, наводила чорним фломастером мости. Вона пахне інакше, бо це вже не тільки вона. Кров її захопила, наче чужі війська, маленька істота. Маша так хотіла сама.

Це хлопчик. Я першим чую і знаю — це все-таки хлопчик.

Усі обіймаються. Мені трохи ніяково. Стара провина, від якої я сподівався звільнитися, чомусь навалюється на мене наново — mea culpa, яку я, ймовірно, забув. А може, просто я раптом почуваюся зайвим серед людей.

І чужинка — хоча ні, вона не чужинка ніде, а надто у цьому місті — виходить раптом на першу платформу. Та сама циганка. Як це вона сказала тоді? «Щоб тебе твій господар вбив»? Але це ж дурниці. Господар давно помер. І так, я, можливо, накоїв помилок задля повернення — відпустив Машу, втік за Мисливцем... Але ж тепер усе виправилося. Навіть час у квартирі Ціликів виправився, йде рівно, день за днем, рік за роком. Жінка помилилася, вона не вміє нікого проклясти — просто звичайна жінка, яка боронить своїх дітей і шукає прихистку. Зовсім постаріла та осіла тут, теж назвала це місто домом. І діти її, певно, вже виросли. Я озираюся — циганки нема.

Ми йдемо нарешті до Марікової машини — не мерседес, але це й на краще — жигулі, як у полковника, тільки яскравозелені. Треба їхати, дід чекає.

І вдома все те ж — обійми, сльози та погляди на вже помітний живіт.

Маша пішла з одною валізою, й назад привезла одну. Одяг, книжки і... Раптом хтось відчиняє вікно — вітер з вулиці Лепкого розкидає малюнки. Я вглядаюся і принюхуюся, я не можу повірити. На малюнках Маші —

наш

парк,

наш

Собор,

наш

Замок.

Маруся вглядається теж:

— Маша! Ти ж так гарно малюєш, я ж ніколи...

— Не чіпай! — Маша зминає аркуші.

— Що ти робиш? — лякається молодша сестра.

— Немає чого дивитися.

Ми даємо Марії спокій і йдемо до крамниці — перевірити, як там новий помічник. Він, до речі, знайшовся, на диво, легко — Оля тільки й встигла поклеїти оголошення. Довготелесий хлопець із жовтим волоссям виказав неабиякі знання з історії Львова. Звуть помічника трохи дивно — Вітусь. І цей Вітусь сьогодні вперше залишився на роботі сам. Якраз мали підвезти чергову коробку, і воно ніби мотлох, але ж треба в ньому знайти скарби. Маруся хоче все сама перевірити — такою вона стає, ймовірно, наслідуючи матір. Та щойно ми заходимо до крамниці, мала про все забуває. Вона помічає одразу — немає скрині.

— Хтось… купив її?

Здається, внучка полковника уявляла, що скриня застрягне в крамниці навічно, як колись усі речі застрягали в квартирі на Лепкого.

— Так, один старий, — відповідає хлопець. — Польською говорив. І решту мені залишив.

— А телефон? Адресу свою?

— Ні... Чого б це? — знизує плечима Вітусь.

Він трохи смішний, як і його ім’я. Пахне ганчір’ям, книжками, пилом, наче сам не людина, а антикварна лялька. Маруся вже збирається йти, коли все-таки згадує, за чим прийшла в магазин:

— Слухайте, а Генріх казав, мали принести новий товар. Приносили? Ви отримали? Посортували?

— Так, отримав, — киває хлопець і раптом скрикує: — Ой! Вибачте, Маріє Юріївно! Я ж отримав оте все... і забув!

— Що забули? Посортувати?

— Ні-ні, я забув той мотлох у скрині вашій! — Вітусь опускає голову, й розводить надто довгими своїми руками. — Принесли коробку, я взявся її розбирати, і майже вже розібрав, але тут прийшли покупці. Я не знав, куди оте все сховати. Ну, щоб було охайно. Та і поклав у скриню. А скриню потім... купив той поляк, — Вітусь, мабуть, зустрічає Марусин докірливий погляд, бо лепече ще швидше: — Та там і не було нічого такого! Тільки пожовклі газети, тільки папери незрозумілі! Цього б ніхто не купив, клянуся! Щоправда, ще гроші — банкноти тисячемаркові... Я все поставив усередину скрині разом з дерев’яним пуделком і... Ви мене вибачите?

Маруся зітхає. Це насправді дрібниця — якісь газети й банкноти порівняно зі зникненням її скрині. Та є в Марусі тепер дивне бажання — щоб усе було досконало. Перфекціонізм мучить її відтоді, як Маруся побачила себе в дзеркалі — побачила, що вона жінка й має відповідати своєму, на диво, красивому відображенню. Любов до досконалості, звісно, виправиться — треба тільки почати старішати. Та поки що Маруся просто бореться із собою:

— Нічого, Вітусю, не переймайтеся. Це й справді не дуже важливо, — каже нарешті. — Тим більше, в нас сьогодні радість така. Тільки ви постарайтеся бути уважнішим, добре?

— Обіцяю, пані Марусю!

— Маріє, — виправляє жінка. Її лице освячує усмішка — тепер нарешті доречна.

Коли ми з Марусею (ну я вже довіку так її називатиму — яка ще вона Марія мені?) йдемо додому, здається, всі уже знають новину.

— Дєточка! — гукає Варгіна зі своєї лавочки в парку. — Це правда? Приїхала ваша сестра?

— Марія? — не вірить Ярослав Теодорович. — Ота, що я бачив, як вона йшла з валізкою на вокзал? То повернулась таки? Стільки років! Уже й Лумп бідолашний помер...

— Приїхала? — зиркає дід Євген. — Слава Ісусу!

Та звідки вони всі знають, не розумію я. І я, виявляється, ще багато чого не розумію у цьому місті. Хіба міг я подумати, що Цілики запросять сусідів на сьогоднішнє святкування, і що сусіди прийдуть?

— А що? В «городку» завжди все разом відмічали, — сказала Тамара. — А тут живемо вже тридцять років, а все наче чужі. Ну й у Іспанії якось без цієї ворожості... Хай приходять!

І приходять. Усі приходять до квартири на третьому поверсі. І знаєте що? Атмосфера не така вже й жахлива. Варгіна й дід Євген не б’ються. І навіть полковник просто всміхається і мовчить — може, це діють ліки, та, імовірно, він просто не вміє дражнити цих двох водночас. Раптом всі замовкають і прислухаються.

— А непогано! — виголошує Ярослав Теодорович врешті. — Непогано ж таки!

Усі сміються. Тільки Маша не розуміє причини веселощів.

— Як? Ти не чуєш? Ти просто забула! Згадай, дівчинка, що живе поверхом вище! Послухай, як вона грає. Але ж непогано! Нарешті! Не пройшло й... скільки?

— Мені здається, цей жах років п’ятнадцять тривав.

— Та де, років сто! Мінімум!

Усі радіють, заглушаючи своїм сміхом «Оду до радості», що долинає згори. Тиха мелодія — я майже не чую її з моїми хворими вухами. Генріх відчиняє вікно — і місто приєднується до святкування повернення, і музика стає голоснішою. А Генріх, здається, наспівує.

— Треба було і їх запросити, — сполохується Оля, показуючи пальцем на стелю.

— Але ми там нікого не знаємо.

Сусіди знизують плечима. Ніхто достеменно не знає, що ж там за люди поверхом вище. Чули лише, що дівчинку звати Алісою.

У той вечір, здається, всім добре разом. Непогано принаймні, а цього вже іноді досить. Тільки ближче до ночі Маша починає задихатися, мене виводять з кімнати, а гості встають з-за столу. 

Цю історію я нарешті почув від Олі, а тому не можу бути впевненим, що все було саме так. Хоча псам люди зазвичай кажуть правду — нам однаково нічого не продаси.

Усе сталося наприкінці літа — тільки Оля не може сказати якого року.

Була Польща й був сонячний день. Оля наголошує, дуже сонячний. Мабуть, один з тих, коли світло зависає в повітрі, й здається, його можна впіймати, а то й заштовхати з силою в трилітрову банку і — якщо встигнеш вчасно закрити кришкою — буде тобі сонячне світло на зиму. Пропустити це останнє серпневе сонце було неможливо, тож усі діти були на вулиці.